Посіріла від зимових вечірніх сутінків околиця села у сірій зоні неподалік лінії розмежування. В одній із крайніх хат несміло блимнуло жовтувате світло і відразу зникло: вікно чимось завісили. Двоє українських розвідників у вологих плямистих куртках перезирнулися і, прислухаючись до тиші, що аж тиснула на вуха, зайшли до подвір’я.

«Хто там?» — почувся тривожний жіночий голос у відповідь на стук у вікно. Питали російською мовою, і тому один із хлопців швиденько знайшов підходящу відповідь: «Свої». Пауза. «Свої тут давно не ходять!» — роздратовано відповіла господиня, але почала грюкати засувами, відчиняючи двері. «Пустіть трохи погрітися», — російською попрохав гість. «Тільки залізяки свої сховайте, — буркнула не молода вже жінка. — Бо ще вибухнуть біля гарячої плити». 

Піч і справді помітно червоніла і не тільки гріла хату, а й трохи освітлювала її разом із товстою свічкою, що блимала на столі. У цій кімнаті на ліжку лежав чоловік, укритий ковдрою по самісінькі очі. Він спробував щось сказати, та тільки закашлявся. «Лежи вже мовчки, раз горло болить! — незадоволено порадила йому бабця і відразу звернулася до гостей. — То чиї ви і звідки?» «Наші», — лаконічно відповів розвідник. Дід під ковдрою знов закашлявся, а баба полегшено зітхнула: «То й добре, що наші. Ми вже вас дуже, хлопці, зачекалися. Бо вже ніяких сил немає терпіти цих окупантів аж з Америки та тієї… ну, з НАТО». 

Далі господиня почала нарікати на неймовірно важке життя в селі: постійні обстріли з боку українських позицій, нема електрики та інших мирних благ, знущання «бендерівців» з мирних жителів, які, мовляв, унадилися ходити по хатах і відбирати в людей харчі, теплий одяг і все, що сподобається. Дід знов кахикнув, а один з гостей трохи недовірливо запитав: «І до вас заходили?» «Аякже! — сплеснула руками господиня. — «Правий сектор»! Я їх відразу впізнала! Ось ви як люди прийшли. А вони відразу ногами двері вибили! Було… Думаєте, чого оце мій старий хворіє? Бо ті кляті «бендери» забрали у нього теплу взувачку! Це раз. А два: знайшли й випили весь наш самогон! Це ж були ліки: чи поперек розтерти, чи трохи випити, щоб зігрітися. Та немов корова язиком злизала! А щоб їх порозривало!»

Хворий голосніше закашлявся і вкрився з головою. А старенька запропонувала бійцям: «Може, ви свої куртки мокрі зняли б і ось сюди повісили? Знімайте, знімайте: швидше висохнуть. Будьте як удома, бо ви ж свої». Розвідники вже вкотре перезирнулися і почали знімати верхній одяг. І тут навіть у напівтемряві бабця відразу помітила на формі шеврони із синьо-жовтими кольорами. І відразу голосно відреагувала на побачене. «Хлопчики, та ви ж не просто наші, а ще нашіші! — вигукнула українською мовою. — Ви вже пробачте нерозумну бабу, що таке патякала. Тьху! Самій соромно! Ми чекаємо і вже навіть очі болять вас виглядати!» Дід миттю визирнув з-під ковдри: «А я тобі зразу казав, що це не ті». Та господиня не зважала на нього: «Ну ніякого життя немає від цих «дирів» і особливо росіян! Уже кожен собака знає: росіяни приїздять сюди на… Як його? Коротше, на практіку. Тренуються, гади, стріляти по військових, а влучають по нашому селу! Тільки за цю зиму трійко людей загинуло… Прогоніть вже їх швидше! А хочете, я вам, щоб зігрітися, трохи самогонки наллю? Гарна! Домашня. Настояна на горіхах… Будете?»

Один із хлопців нарешті перервав цей жвавий монолог: «А хіба «Правий сектор» не все випив? Навіть не віриться…» — «Та де ви тут бачили той сектор? — знову заторохтіла жінка. — Тільки нас лякають ним, а ми зроду нікого тут не зустрічали. А майже весь самогон мій дід сам подужав! На кілька годин відлучилася з хати, а він допався! Думаєте, чого тепер кашляє? Бо поперся напідпитку по дрова і десь загубив чобіт. Тепер лікуй його, чорта старого! А чим? Він же ті ліки з градусами видудлив за раз». — «Я для профілактики! — вже сміливіше озвався дід. — А чобіт ніде не дінеться. Ось трохи відлежусь, піду й знайду». 

Розвідники тим часом, глипнувши на годинник, почали вдягати куртки і збиратися. «Хлопці, заходьте ще! — трохи збентежено попрохала господниня. — Приходьте назавжди. Тут вас справді всі чекають, бо ви ж свої наші…» 

Коли вже вийшли з хати і знов пірнули у вологу густу темряву, один із недавніх гостей не витримав: «Ти повірив цим розповідям про «своїх», «наших» і «нашіших»?» Напарник трохи помовчав, зітхнув і буркнув: «Хтозна. Знаю тільки, що смішного тут нічого немає».

Справді, було б веселіше, якби не було так сумно. Такі випадки за вже понад чотири роки стали майже типовими для зустрічі українських військових із жителями сіл у так званій сірій зоні Донеччини. По-перше, на відносно нейтральній і нічийній території люди давно розділені на два табори, де у кожного свої «свої» й «наші». По-друге, знедолені й дуже втомлені тривалою гібридною війною люди закономірно ніколи не розповідають незнайомцям про свої позицію чи погляди. Прикро, але такі настрої нерідко спостерігаються навіть у населених пунктах далі від лінії розмежування. Ця лінія, немов глибокий шрам, залишається у душах тутешніх людей. І для багатьох із них поняття «наші» досі дуже непевне, хитке й слизьке, що може часто змінюватися відповідно до ситуації на фронті чи навіть у глибокому тилу. На жаль.