ВИСТАВКА

Акварелі Максиміліана Волошина і Великого Кобзаря вперше зустрілися  в одному залі Національного музею Тараса Шевченка

Людмила ЯНОВСЬКА,
Oлександр ЛЕПЕТУХА
(фото), 
«Урядовий кур’єр»

Виставка робіт цих двох визначних художників приурочена до 100-річчя Будинку-музею Максиміліана Волошина в Коктебелі та відбувається в рамках підготовки до 200-ліття Тараса Шевченка.

Виставка в музеї зацікавила передовсім молодих людей

«И на скале,  замкнувшей  зыбь залива…»

Будинок, який Максиміліан Волошин спорудив у Коктебелі сто років тому, завжди мав дуже багато гостей, кожного з них зустрічав радістю господаря, а проводжав подарунком — його аквареллю. Акварелі Волошина стали послами цього Дому в Києві, де 1877 року Максиміліан Олександрович народився,  і вперше зустрілися тут в іншому знаковому будинку, Національному музеї Тараса Шевченка, з акварелями його духовного господаря, якого в Україні називають Великим Кобзарем.

Пам’ятник Максиміліану Волошину ще дуже задовго до того, як він з’явився на світ, створила природа: в одної з гір Карадагу в Криму — його обличчя. «И на скале, замкнувшей зыбь залива, судьбой и ветрами изваян профиль мой», — так означив це дивовижне явище сам поет. Гора у Каневі стала пам’ятником Тарасу Шевченку за ознакою його поетичного «Заповіту»: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути…».

Кирієнко-Волошин за повним прізвищем, Максиміліан походив із Запорозької Січі за корінням батькового роду, і з Німеччини — за материним. Східну частину Криму, яка називалася колись Кіммерією, цю «землю, насичену еллінізмом і руїнами генуезьких і венеціанських башт», мав за духовну Батьківщину, хоч і «не є її уродженцем за народженням, а лише за усиновленням», вона була його Музою і в поезії, і в акварелях. А всіх, хто цю територію населяв упродовж століть, сприймав за родичів. Бо історія «бродить тут тінями аргонавтів і Одіссея, вона в цих стертих каменях, що слугували кладкою у фундаментах багатьох культур».

«Художник, — вважав Волошин, — повинен перестраждати ту землю, яку він пише. Він повинен пережити історію кожної її долини, кожного пагорба, кожної затоки. Досвід серця, переповненого тугою в її сутінках, і досвід підошов, які торкалися усіх її стежинок, йому дають не менше, ніж враження ока».

Наголошував: «Молитва поета під час громадянської війни може бути лише за тих і за інших: коли діти одної матері вбивають один одного, треба бути з матір’ю, а не з одним із братів». Те, як пережив цей буремний час, — у вірші Максиміліана Волошина «Дім поета», який сприймається як Конституція і Євангеліє його Особистості:

Я ж делал все, чтоб братьям
               помешать
Себя губить, друг друга
                истреблять,
А сам читал в одном столбце
                    с другими
В кровавых списках
              собственное имя.
Но в эти дни доносов и тревог
Счастливый жребий дом мой
                      не оставил.
Ни власть не отняла, ни враг
                       не сжег,
Не предал друг, грабитель
                       не ограбил.
Утихла буря. Догорел пожар.
Я принял жизнь и этот дом,
                          как дар.
Нечаянный — мне вверенный
                          судьбою,
Как знак, что я усыновлен
                           землею.

Такими гірські масиви побачив Тарас Шевченко…

Від брюлловського академізму — до  природного реалізму

Портрети прадавньої Кіммерії з уяви Максиміліана Волошина у Коктебелі в Криму. Краєвиди Мангишлаку, Аральського моря та гір Каратау в Казахстані, які художник Тарас Шевченко зображував документально точно, але за його настроєм вони теж у чомусь загадкові. Обидва щедро наділені даром слова і пензля. Представники різних стилів, культур. Творили у різних століттях. Але поєднують їх не лише гори, море, хмари й пустелі на акварелях. Не тільки те, що у студентські роки за участь у страйку Максиміліана Волошина виключили з юридичного факультету Московського університету, позбавили права вступати до вищих навчальних закладів Росії, жити в столицях і університетських містах, а Тараса Шевченка супроводжувала у заслання заборона писати там і малювати.

Про експедицію для проведення опису Аральського моря, де Тарас Шевченко «був зайнятий переважно змальовуванням видів берегів аквареллю», дізнаємося з однієї з перших його біографій, 1882 року, авторства Михайла Чалого. «Експедицію завершено 1849 року. Шевченко з Косарала прибув до Оренбурга й на запрошення генерала Герна оселився в його будинку на слобідці. Бутаков серед робіт описної експедиції представив чудовий альбом видів Аральського моря й порушив офіційне клопотання про підвищення Шевченка в унтер-офіцери, що становило тоді перший і найважливіший крок для розжалуваного. Обручов, дуже задоволений альбомом, який наочно доповнював опис моря, зробив представлення на Шевченка, та з Петербурга йому висловили невдоволення з того, що він, усупереч Височайшому повелінню, допустив Шевченка малювати; Бутакова було піддано таємному наглядові ІІІ відділу. Альбом повернули Шевченкові, він подарував його Герну у подяку за гостинність».

Михайло Чалий наводить і мистецький погляд на ці роботи Шевченка художника Микешина: «Немало  було покладено праці й часу на перехід від брюлловського академічного класицизму до природного, спорідненого йому реалізму. Рішучий поворот до реалістичного розуміння дійсності почався у Шевченка під час його перебування у каспійських степах. Від цього періоду, попри заборону малювати, збереглося безліч малюнків олівцем та аквареллю, що розгорнули перед нами нескінченну панораму степів, що лежать понад Каспієм, руїн східних міст тощо».

Але є ще багато поглядів на акварелі Тараса Шевченка і Максиміліана Волошина: всіх тих відвідувачів, які розглядатимуть їх і порівнюватимуть на виставці в одному залі Національного музею Тараса Шевченка. 

… а такими Максиміліан Волошин