Актриса Ялтинської кіностудії
Тамара ЖЕМЧУГОВА-БУТИРСЬКА 

Нічого в цьому житті не буває випадковим, зазначає актриса Тамара Жемчугова-Бутирська. І  має рацію. Доля дарувала їй багато випадкових, майже містичних, але начебто запланованих кимось зверху зустрічей із цікавими людьми. Так і мені пощастило познайомитися з цією неординарною жінкою зовсім випадково. Треба ж було серед тисяч різних людей, що приїжджають до Києва, нам зустрітися і познайомитися за філіжанкою кави в одній із кав’ярень біля вокзалу! А приїхавши у відпустку до Ялти, я не могла не побачитися з пані Тамарою.

— Тамаро Сергіївно, розкажіть, як ви потрапили у світ кіно?

— Мені було років 10, коли в Ялту приїхала кіногрупа фільму «Першокласниця». Я прийшла на кіностудію за оголошенням, яке запрошувало дітей взяти участь у масовці.  Там познайомилася з виконавицею головної ролі Наталею Защипіною. З тих пір ми з нею  дружимо. Коли до Москви приїжджаю —  обов’язково  зупиняюся в неї.

— Ніяковіли тоді перед камерою?

— Ні-ко-ли! В Ялті, куди ми з батьками переїхали з Баку, в нас був великий двір, де збиралися сусіди зі стільцями, а їм показували вистави. Кіно — це моє.  Не боюся бути знахаркою, шаманкою, монашкою, страшною якоюсь. Абсолютно не тушуюся перед камерою.

— Тамаро Сергіївно, вам, напевно, доводилося на зйомках спілкуватися із  зірками радянського кінематографа. Розкажіть, якими вони були?

— Вони  дуже прості, звичайні люди. Ось, наприклад, коли мені було 15 років, познайомилася з Кларою Лучко. Знімали «12 ніч» за Шекспіром. Треба було відзняти, поки сонце не вийшло в зеніт, а Кларочка дуже зголодніла. Їй казали: «Потерпіть». У мене були бутерброди, якими я з нею поділилася. Так і подружилися. Коли вона приїжджала до Ялти, разом  ходили на барахолку. Люди чомусь думали, що ми родички. Чудова людина! Проста, з гумором.

— У вас ще були якісь неймовірні історії знайомства з композитором Мікаелом Тарівердієвим...

— Розповідати про нього — можна книжку писати! Якщо коротенько, було так. 1959 рік, я закінчила ранкові вправи на фортепіано і сіла біля вікна. Бачу, проскочило «обличчя» — ніс із горбинкою, якісь очі неймовірні, мигдальні. Що цікаво, молодий чоловік із чорним волоссям і сивою прядкою. І я, взагалі не знаючи, хто це, пішла за ним — люблю все оригінальне. Через кілька днів іду  Пушкінською й чую — із санаторію «Енергетик» лунають незвичайні звуки музики. Я мерщій туди, дивлюся — сидіть цей молодий чоловік і грає. Я довго слухала, потім він повертається: «Цікавитеся музикою?» — «Так, — кажу, —  вчуся». Він представився  Мікою, композитором з Москви. Думаю, що за Міка? Через місяць приїжджаю до Москви вступати в театральний. Де ж я його тепер побачу? А я віруюча, впевнена, що нічого випадкового не буває. Їду в тролейбусі і раптом через вікно бачу цю голову! Кажу: «Зупиніть тролейбус!». Але він доїхав до зупинки. Вибігаю на той бік —  і знову зустрічаю його. Нагадала про зустріч у Ялті, поговорили. «Ну до побачення, дєточка, біжу записуватися на радіо». Розійшлися. Звідки я знала, хто це? Минає років з 10, я вже працюю на зйомках фільму «Прощавай!» Леона Кочаряна на Одеській студії. Сиджу на набережній — і знову ця фігура, та сама сивина. Він піднявся в кафе «Сочі», я за ним. А я музикантів усіх знаю, тому що чоловік теж музикант, у ресторанах грав. Питаю в них, як того чоловіка  звуть. «Міка», — кажуть. Я дочекалася, коли він спустився до моря, підійшла, нагадала про попередні зустрічі. Він: «Як цікаво! Присядьмо». Розговорилися. А я знала, що до нашого фільму якийсь Тарівердієв пише музику, але не знала, що це він.

Сукня як у кінозірки прославила Тамару Жемчугову-Бутирську в багатьох країнах

— А в Москві тоді  вступили в театральний?

  Я поїхала у ВДІК, але мені тоді сказали: «Котируватися тут не будете, у вас своєрідне обличчя, йдіть у театр». Тоді знімали «Кубанських козаків», заводи-фабрики… А я думала: який театр? Мені б кіно! А нині і так знімаюся — то там потрібна, то там. Коли треба — епізод, коли треба — роль. І головні ролі грала — княгиню Ліговську у «Щоденнику Печоріна», Пікову даму та гадалку у фільмі «Романс про поезію». Його частково тут знімали, частково — в Ленінграді.

— А які ваші улюблені ролі?

— У неї улюблена роль — шаманка, — втручається в розмову чоловік Тамари Сергіївни, джазовий музикант Володимир Бутирський. — Там вона саму себе грає.

— Мені подобається «Таємна мандрівка еміра» режисера Давлетшина, — каже Тамара Бутирська. — Роль бонни невелика, але важлива. Її звідти не можна прибрати. Дуже гарна, тепла знімальна група в Ташкенті була. І цікаво, як мене знайшли на цю роль. Вся група вже готова, не було тільки актриси на роль бонни. Режисер продивився всі картотеки — актори хороші, але не те, що він хотів бачити. А я тільки-но знялася княгинею Ліговською, і Давлетшину порадили мене. Коли ми познайомилися, він сказав: «Те, що треба!» І взяв без проб.

— Пані Тамаро, ви щось говорили про Мусю, хто це такий?

— Це Муслім Магомаєв. У програмі Святослава Белзи він згадував, як ми тікали від глядачів. Це було 1963 року, в Ялті він зупинявся, а на концерт ми їздили в Алушту. З концертної зали вийти було неможливо — прихильники Мусліма перекрили дорогу. Тоді ми знайшли маленьке вікно. Спочатку в нього вилазив диригент, за ним Муся, а потім я з його термосом.

— А ви як там опинилися?

— З Магомаєвим познайомилася на репетиціях нашого симфонічного оркестру — я з 9 років ходила його слухати. Інколи йду повз готель «Україна», де Муся зупинявся, кричу: «Мусліме, йдемо на репетицію!» Він виглядав у знаменитій синенькій сорочці. Загалом тут таке переплетіння: Муслім теж бакинець, чи мій дядя вчився в його тітки, чи дядя викладав йому… І найближча подруга моєї мами  Еріка дружила з цією сім’єю. Потім вона теж жила в Москві і розповідала, що вчила Тамару Синявську готувати долму — нашу національну страву. Муслім обожнював долму. Приблизно в 1964-му я летіла в Мурманськ  через Москву і заходила до Магомаєвих хвилин на 15. Муся поспішав на радіо, а потім мав їхати за кордон на стажування. Тоді  я його бачила востаннє...

— Пані Тамаро, ви єдина на пострадянських теренах прийнята до міжнародної громади любителів творчості Діни Дурбін. Як почалося це захоплення?

— Яка в неї фактура! А голос який оксамитовий! У Ялті було багато санаторіїв, де показували трофейні фільми. Я один і той самий фільм з Діною Дурбін кілька разів дивилася. Назубок знала увесь. Випадково 1992 року дізнаюся, що Діна ще жива. Починаю її всюди шукати і не можу знайти. Одного разу приїхала в Ялту американська християнська група, і я підійшла до однієї жінки: «Чи знаєте Діну Дурбін?» І вона заспівала мені її пісню. Я їй іншу. Ми розсміялися, таке враження, що знали одна одну давно.  І ось вона для мене розшукала Діну Дурбін і включила мене в цю громаду. А 1998-го запросили мене на фестиваль до Англії, у Скарборо. Моя подруга — пані Саламатіна — спеціально пошила мені сукню, як у Діни Дурбін.  Це знаменита на весь Радянський Союз сукня, в якій Діна знімалася у фільмі «Сестра його дворецького». На фестивалі я в цій сукні викликала фурор, мене в ній сфотографували для журналу, що поширюється в багатьох країнах. А ще голова громади познайомила мене із сестрою Діни Дурбін! Я з нею багато листуюся, хоча акторка майже нікому не пише.

— Про що ви одна одній писали?

— Я їй вислала наші дубльовані ліцензійні диски з її фільмами. Їй дуже сподобався переклад — трохи знає російську, в «Сестрі його дворецького» співала російські романси. До речі, в грудні 2011 року в Діни Дурбін був 90-річний ювілей.

— Пані Тамаро, вам також вдалося чи не першій у Радянському Союзі через «залізну завісу» отримати автографи зірок світового кінематографа.  Маю на увазі Нельсона Едді та Джанет МакДональд.

— Уперше я побачила Нельсона в трофейному фільмі із субтитрами «Весняні дні». Цього актора я теж розшукувала довго, писала всюди. Якось випадково розговорилася з одним американським туристом. Він каже: «Ви не туди пишете». І дав мені потрібну адресу. Коли отримала від Нельсона листа з єдиним на весь Радянський Союз автографом, у мене тремтіли руки. Прибігла до подруги: «Майя, відкрий!» Вона каже: «Ненормальна!»  Також я отримала лист з автографом і від Джанет. Мене викликали в КДБ і питали, чому я з ними листуюся. Кажу: «Читайте! Про фільми пишемо, про що ще?» — «А чому наші артисти вам не подобаються?» — «Чому ж,— кажу, — наші теж подобаються».

Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Тамара ЖЕМЧУГОВА-БУТИРСЬКА. Актриса Ялтинської кіностудії. Вперше знялася в кіно 1949 року в масовці фільму «Першокласниця». З тих пір створила на кіноекрані багато яскравих та різноманітних образів у  фільмах  «Зірка і смерть Хоакіна Мур’єти», «На краю землі», «Сеньйора» тощо.  Серед недавніх робіт — ролі в серіалах «Єрмолови», «Ненависть», «Серафима Прекрасна». Зіграла головні ролі у фільмах «Щоденник Печоріна»  та «Романс про поета». Також багато років займається на Ялтинській кіностудії підбором масовки для різних кіногруп.