Переступивши поріг квартири Зареми Молла, опиняєшся у ляльковому світі. Ось казкова Шахерезада, а поруч з нею жіночка, що веде дівчинку за руку, там молода мама, яка притискає до себе сина. На кожній поличці герої, що мають власний характер та неповторні риси обличчя. «Це і не дивно, — каже мама майстрині Ельміра
Хайруллаєва. — Донька створює свої образи з людей, яких зустрічає у житті, тому вони не схожі одне на одного. Ось дивіться, жінка в українському костюмі — це моя знайома Калина Іванівна».
Створювати ляльок Зарема почала ще дошкільням. Робила їх із пластиліну, кольорових кульок, паперу, тканини. Шила їм мініатюрний одяг, майструвала меблі, музичні інструменти. Згодом дівчина почала робити ляльки з глини.
У 12 років юна майстриня за свої глиняні роботи отримала першу нагороду на виставці у Торговій палаті України. Протягом останніх 18 років її ляльки стали окрасою різних виставок та експозицій у музеях. Зокрема зроблений Заремою козак оселився у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Глиняні «діти» роз’їхалися по всьому світу: в Америку, Чад, Грецію, Німеччину, Італію, Іспанію, Грецію. І це не дивно, адже унікальність її робіт полягає у точному відтворенні автентичного костюма певної епохи.
Останні кілька років Зарема зосередилася на відродженні кримськотатарського національного костюма. Інформацію про національний одяг збирала по дещицях: описи краєзнавців, етнографів, мандрівників, картини художників різних епох. Сідаючи за шиття, майстриня завжди консультувалася з істориками. Тому тепер за її ляльками можна вивчати історію кримськотатарського костюма з домонгольської доби, періоду Кримського ханства, до ісламу і з приходом ісламу.
Сукня на всі випадки життя
Шатам кримчан того часу були притаманні яскравість кольорів та велика кількість прикрас. «Усі кольорі веселки в одязі були пов’язані із шовковим шляхом, що проходив через Крим, адже він приносив з усього світу найкрасивіше, — розповідає мама майстрині, яка під впливом доньки теж захопилася історією костюма.
Невід’ємною складовою кримськотатарського жіночого одягу була багатошаровість: штани, сорочка, а зверху по дві-три сукні, які надягали одна на одну. Таку кількість суконь одягали переважно жінки заможних родів. Рукава на одязі обов’язково були довгими, щоб приховати від стороннього ока кисті рук, манжети розшиті багатою вишивкою. Однак, як пояснила пані Ельміра, таке вбрання зручне. Займаючись хатньою роботу, господиня манжети відвертала, а коли до неї приходили гості — опускала.
Була у суконь ще одна особливість: дівчина, готуючи собі придане, шила їх із запасом, що давало змогу підганяти одяг на фігуру. Адже тканина дорога, та й вишивка була недешевим задоволенням, а сукня повинна була служити господині не один рік. Як розповіла Зарема, народжувати тоді починали рано, діти з’являлись одне за одним, але жінка завжди мала змогу одягти святкове вбрання.
За весь період існування кримськотатарського костюма він не зазнав кардинальних змін. За одягом можна зрозуміти, хто перед тобою: степовичка чи панянка з Південного берега Криму.
Степові татари, тати, здебільшого вели кочовий спосіб життя, тому одяг мав бути зручним. У їхніх костюмах було більше хутра, оскільки степовий клімат жорсткий.
«Жінки-степовички — це амазонки, бо вони разом із чоловіками ходили в бойові походи, — розповідає Ельміра Хайруллаєва. — Саме тому їхні сукні радше нагадують туніки, щоб було зручно їздити на конях, їх шили переважно з теплих тканин». А ось південнобережний одяг виокремлювався вишуканістю та жіночністю. Адже ці жінки були окрасою родини і на конях в походи за чоловіками не їздили.
Але всі жінки мали багато прикрас. Вони могли водночас одягти кілька низок намиста з перлин та золотих алтинів. Якщо дівчина була не з багатого роду, то золоті монети пришивали на феску, оскільки на намисто їх не вистачало. «Алтини у скарбничці майбутньої жінки з’являлися вже з її появою на світ. Вона отримувала монети в дар від родичів. Коли дівчина виходила заміж, зважували, скільки нареченій подарували золота», — пояснює пані Ельміра. Але така кількість прикрас свідчила не лише про достаток родини, а й слугувала захистом від зурочення.
У роботі — лише достовірність і точність
Зарему ляльки цікавлять як етнографічний експонат, тому робота над створенням образу може тривати близько місяця: консультації, читання книжок, підбір тканин, робота з глиною. Та навіть коли лялька вже готова, це ще не означає, що майстриня до неї більше не повернеться. «Доньці дуже важливі достовірність і точність, — розповідає мама Зареми. — Якщо вчасно не забрати роботу, вона постійно її вдосконалюватиме».
Відтворюючи автентичний одяг свого народу, майстриня час від часу стикається з певними труднощами. «Якось не змогла знайти підходящу тканину на фартух, — згадує Зарема. — Тому заради шматочка матерії завдовжки 7–8 сантиметрів зібрала мініатюрний ткацький верстат і виткала тканину». Усі прикраси та вишивка на ляльках теж ручної роботи.
Нині талановита дівчина мріє створити велику композиційну роботу з життя ханського палацу. «Це буде відображена в ляльках маленька держава від слуги до правителя», — пояснює Зарема. Майстриня впевнена, що за підтримки істориків вона здійснить свою мрію.
Ми в Google+