Останнім часом мій імунітет демонстрував дива витривалості — на застуду не хворіла понад рік. Проте ніщо не триває вічно. І ось кілька тижнів тому відчула, як різко заболіла голова, почався нежить, підвищилася температура. Довелося торувати шлях до поліклініки.

Прошмигнути повз гардероб у верхньому одязі не вдалося — змусили залишити куртку. І тут я одразу відчула, що приміщення поліклініки майже не опалюють. Якщо не холодно, то принаймні свіжо. Та що вдієш, такі тут правила, до кабінету лікаря у верхньому одязі — зась. За півтори години сидіння у черзі зрозуміла: якщо людина навіть прийде сюди відносно здоровою — піде обов’язково хворою.

Нарешті підійшла моя черга. Виявилося, що за рік дільничний терапевт змінився. Думала, нова лікарка сипатиме запитаннями, але… Вона ледь відірвала погляд від паперів: «Ну, розповідайте…» Я детально перелічила свої симптоми. Паралельно думала: як у такому холоді  вона мене «послухає»? Проте лікарка про це навіть не згадала. Більш того, вона й горла не оглянула. Виписала лікарняний — і по тому. Коли ж я запитала, які ліки маю купити, на ходу порадила стандартний набір пігулок. Із кабінету я вийшла у великому здивуванні. Кажуть, столицею поширюється підступний грип, чому ж до хворої людини такий мінімум уваги? Навіщо взагалі було йти до лікаря — тільки по листок тимчасової непрацездатності? Проте я почувалася настільки погано, що не було сил навіть посперечатися.

За характером я людина сумлінна, а отже, одразу купила усі прописані ліки та вживала їх удома чітко за інструкцією. На вулицю не виходила, навіть удома одягалася дуже тепло. Проте минуло 5 днів, а стан мого здоров’я відчутно не поліпшився. І коли, знову завітавши до поліклініки та просидівши без куртки в холодному приміщенні понад годину, врешті потрапила до кабінету терапевта, одразу повідомила їй, що почуваюся не дуже добре. Але…

— Не проходить нежить? Це зовсім не привід сидіти вдома другий тиждень. Температура 37? Та це взагалі не підвищена температура. Кашель? Мине! Жіночко, не морочте мені голову. Попереду два вихідні — доліковуйтесь, а з понеділка — на роботу, — була мені відповідь.

Показово, що трималася терапевт від мене на відстані витягнутої руки. І знову навіть у горло не заглянула. Скажу щиро, я була дуже роздратована. І певний час боролася зі спокусою поскаржитися головному лікареві. Та вчасно згадала, що мені ще «закривати» лікарняний. Підніму бучу — не факт, що документ оформлять належно. Як потім виправдовуватимусь на роботі?

Тож уже кілька днів прихожу на роботу із нежитем, кашлем та підвищеною температурою. Колеги дуже здивувалися, що мене виписали в такому стані. Але що вдієш, хоч… Днями в Інтернеті прочитала про те, що через два місяці у столиці як експеримент відкриються амбулаторії, де пацієнтів прийматимуть сімейні лікарі — на противагу поліклінікам. Наголошувалося, що їхні зарплати напряму залежатимуть від кількості пацієнтів. А отже, доброзичливе й уважне ставлення до людей та фахова підготовка будуть запорукою високого заробітку. Якщо ж пацієнт поскаржиться, лікаря обіцяють «бити» гривнею. Ось я й подумала: «Може, це й на краще! Адже принцип «лікар «сачкує» — зарплата іде», який нині практикують у  столичних поліклініках, до добра не доведе…