П’ять сіл у так званій сірій зоні об’єднано під юрисдикцією Трьохізбенської військово-цивільної адміністрації: Кряківка, Лопаскине, Лобачеве, Трьохізбенка та Оріхове-Донецьке. І тягнуться вони на 52 кілометри вздовж лінії розмежування: десь ближче, а десь подалі «відступаючи» від Сіверського Дінця, але не більше ніж на 800 метрів. На відстань пострілу. Так само петляє дорога, якою туди дістаються і військові, і цивільні. І будь-який автомобіль на ній, як рухома іграшка у стрілецькому тирі. Тож кожна поїздка — ризик. Але тут живуть майже 2,5 тисячі людей. Їх потрібно годувати, лікувати і вчити. Забезпечити вугіллям та дровами на зиму. Привозити гроші та пошту. Можна сказати, це друга лінія нашої оборони, та, що за спиною у солдатів. Від самопочуття місцевих жителів залежать успіхи військових.
Власкор «Урядового кур’єра» спробувала розібратися на місці у «градусах» настроїв.
Газову магістральну трубу, яка весь цей район забезпечувала блакитним паливом, зруйнували ще у 2014 році. Щоб її відремонтувати, треба провести роботи на непідконтрольній Україні території. Це означає, невідомо коли та як. Тож Трьохізбенська сільська амбулаторія із самого початку війни — без опалення. І в першу воєнну зиму в амбулаторії можна було спостерігати дивну картину: медсестри в шапках, рукавицях та пальтах бігали порожніми коридорами.
Подаруйте дозвіл на ... котел
«Зігрівалися так, — каже медсестра Лілія Швець. — Адже які то були часи? Вимикали електрику. Тоді переривався й мобільний зв’язок. Але ми не припиняли роботу ані на день. Години дві були в амбулаторії. Адже якщо зв’язку немає, де шукати медсестру? Люди все одно приходили сюди або передавали через знайомих, що потрібна допомога. А потім ми йшли по домівках, по підвалах. Тиск міряли, ставили крапельниці».
Холодні батареї в амбулаторії й нині, через дві зими. Розв’язанням проблеми має стати встановлення твердопаливного котла.
«Ми чули, що справу вирішують, — оптимістично розмірковує Лілія Швець. — Уже зробили кошторис, щоб перевести амбулаторію на пічне опалення. Але нині головна проблема — паперова. Ця будівля була на балансі у Слов’яносербську. Тепер ми належимо до Новоайдарського району. Тільки-но будуть вирішені питання юридичні, підрядники стануть до роботи».
Але вже зима, надворі мороз. А замість вугілля на руках у медпрацівників тільки талони на вугілля, яке має завезти Червоний Хрест.
Власне, завдяки міжнародним благодійним організаціям нині амбулаторія може надати пацієнтам широкий спектр послуг. Майже рік тут працювали «Лікарі без кордонів». Потім естафету підхопили волонтери пересувного шпиталю імені Пирогова. Тепер приїжджають терапевти Червоного Хреста. Та й Новоайдарський центр медико-санітарної допомоги з «гуманітарки», яку отримує, надає трьохізбенцям те, що необхідно.
«Наприклад, хворі на цукровий діабет у нас безкоштовно вживають препарати, — каже Лілія Швець. — Усі. Стільки ліків навіть до війни не давали. Нині заходиш, у кожному будинку — мішки стоять».
Медсестра з багаторічним стажем Лілія Швець вважає, що лікар в амбулаторії, де обслуговують жителів п’яти сіл, обов’язково потрібен. Але постійного терапевта тут немає.
Перець з’їли корови
Якщо ви приїдете в Трьохізбенку у третій вівторок місяця, обов’язково побачите мобільний банкомат Ощадбанку. Велика броньована біла машина схожа на… інопланетний корабель. Люди кажуть, тут можна відкрити рахунок, гроші зняти з картки, оплатити комунальні послуги і навіть оформити пенсію. Зручно. Не треба їхати в Новоайдар, центр району, до якого тепер належить село. Не треба витрачати майже сто гривень на маршрутку туди й назад.
Поки люди чекають своєї черги, можна поговорити про життя-буття.
«Нам потрібен перехід на той бік, — перелічує першочергові проблеми Трьохізбенки жінка в пуховому береті. — У нас там родичі, діти, матері залишилися».
«Ми овочі вирощуємо, нам треба на той бік, щоб їх продати. А нас не пускають! — обурюються її односельчанки. — Ми в цьому році перець викидали коровам. Кабачки продавали по 15 копійок за кілограм, а огірки й по 80 копійок ніхто не брав».
«Але це ж питання, які тільки на «мінських переговорах» можна вирішити», — намагається заспокоїти козачок Галина Нгуен-Коренєва. Вона дружина в’єтнамця, який у 80-ті роки минулого століття приїхав вчитися на Луганщину та й тут залишився. Сім’я тепер виживає тим, що тримають десять корів. Рідний дім постраждав — чотири снаряди «лягло» на садибі. Чоловік пасе корів і вже тричі потрапляв під обстріл. Молоко все розбирають місцеві покупці. Та його й небагато, і ціни смішні — по 5 гривень літр. «Люди у нас тут дуже працьовиті, — каже пані Галина. — Зі світанку до ночі на городах та в теплицях. Не всі ж пенсіонери. Ось якби налагодити продаж чи переробку вирощеного — було б добре».
Діти не хочуть говорити про війну
Вчителі та школярі змогли повернутися в будівлю рідної школи тільки влітку 2015 року. Попередній рік тут розміщували бійців добровольчого батальйону «Айдар».
«Нам довелося тулитися в амбулаторії. Іншого приміщення не було. Тож діти у нас навчалися дистанційно, — згадує першу воєнну зиму директор Трьохізбенської школи Галина Васильєва. — Протягом року кількість дітей змінювалася. Коли організовували школу, було понад 60 заяв. Потім обстріли почастішали, і сім’ї почали виїжджати, діти з ними. Під час активних бойових дій 28 школярів було на цій території. Наприкінці липня 2015 року ми вперше зайшли в школу, а вже в серпні почали ремонти. Нині у нас 67 учнів».
Галина Олексіївна починає перелічувати волонтерів та організації, які допомогли з будматеріалами, меблями, спортивним інвентарем. А я запитую: що діти згадують про війну?
«Розумієте, вони не хочуть говорити про це. Торік про такі твори-спогади просила одна громадська організація. Знаєте, що мені діти сказали? Війна — це погано. Ми про неї говорити не хочемо. І на цьому розмова завершилася», — відповідає директор.
Завдяки волонтерам дітлахи з Трьохізбенки тепер багато подорожують. Були в Києві, Рівному, на Закарпатті. Їх постійно запрошують у поїздки.
«Але спочатку дуже важко було з батьками домовитися, щоб дітей кудись вивезти, — розповідає Галина Васильєва. — Батьки не погоджувалися. Дуже боялися. Настрій був негативний. Багато хто казав, якщо мене вб’ють, нехай і дитину вбивають теж. Все було дуже страшно. Але тепер ставлення змінюється».
Цілком можливо, що напередодні нового, 2017, року у Трьохізбенській школі вперше за останні роки знову буде дискотека. Це стало можливим завдяки тому, що письменник Сергій Жадан подарував школі музичну установку (колонки, підсилювач, мікрофони) для проведення культурно-масових заходів.
«З’ясувалося, у 2015 році, під час бойових дій Сергій Жадан бував у нашій школі, бачив, що тут відбувалося, — каже Галина Васильєва. — І захотів приїхати знову, сказав, що є люди, які готові допомогти книжками. Ми всі в захваті — нам привезли і художню літературу, і навчальні посібники та книжки для малюків, яскраві, барвисті. Фонди нашої шкільної бібліотеки давно не оновлювали, та й вони постраждали під час війни. А тут — такий щедрий подарунок!».
...Йшла зі школи і думала, як складно працювати вчителям за ситуації, коли батьків щовечора по телевізору «обстрілює» ворожа пропаганда. У Трьохізбенці та окрузі українські телеканали можуть дивитися тільки ті, у кого інтернет або супутникова антена. Решта вмикає телевізор — і потрапляє на російське ток-шоу або новини самопроголошеної республіки. А там що не день, то обіцяють наступ.
Як планувати життя за такої ситуації? Чи можна його планувати тут узагалі?
Але люди — живуть. Скопали до зими городи. Запасаються насінням на майбутній рік. Поставили новий яскраво-жовтогарячий дитячий майданчик біля пам’ятника Кіндрату Булавіну. І випросили у військових старі «патронники», щоб перетворити їх на урни для сміття.
Важко перемогти життя навіть у «сірій» зоні. Просто неможливо.
ТОЧКА ЗОРУ
«Насамперед перевіримо якість вугілля»
Віталій ВЕЛІКОНДА,
керівник військово-цивільної адміністрації
сіл Трьохізбенка, Кряківка, Лобачеве, Лопаскіно, Оріхове-Донецьке:
— Першочергове питання нині — забезпечити вугіллям та дровами, щоб люди прожили зиму в теплі. Приватні структури до наших селищ вугілля не возять — далеко, небезпечно, погані дороги. Тож працює програма двох міжнародних фондів: Червоного Хреста і АDRA. Починається видача вугілля. Та насамперед перевіримо його якість — у найближчому будинку розтопимо піч. Бо люди розповідають, що торік привезли «землю Донбасу». Суміш з териконів. Будемо якість поставок палива контролювати.
У селах нині залишається вісім будинків, які повністю зруйновано. Ремонти тут навесні проведемо за допомогою міжнародних фондів, з нуля і під ключ. До роботи залучимо місцевих жителів, за оплату.
Ще одне: є два об’єкти інфраструктури, де нагально треба ремонтувати системи опалення: там, де розташовані амбулаторія та військово-цивільна адміністрація. Кошти на ремонти в бюджеті є і достатньо. Проблема тут колишнього відомчого або комунального майна, яке ніби й використовує громада, але не оформлено його передачу. Нині ці питання вирішуємо.
Нарешті вже треба думати, як допомогти людям з продажем того, що вони вирощують на городах та в теплицях. Так склалося, що саме прифронтові території, такі як Трьохізбенка, у нас займаються тепличним господарством. Люди звикли збувати вирощене в промислові міста Луганщини. Опинившись по інший бік лінії розмежування, потрапили в ситуацію, коли найближчий ринок — за сотню кілометрів та ще й по бездоріжжю, через чимало блокпостів. Було б добре організувати оптову закупівлю овочів. Але досвід довів, що оптовик диктує ціну, а вона низька. Люди грамотні, телефонують, скільки коштують овочі в Сєверодонецьку. А селянина можна обдурити тільки один раз. Тож є ідея поставити тут цех із перероблення та консервації овочів. Але для реалізації ідеї потрібен спонсор. Жоден наш «товстосум» не хоче допомогти. Надія тільки на європейців.
У роботі з людьми для себе обрав таку модель — опора на актив, це голови вуличних комітетів. Без них неможливо, адже я тут людина нова.
Вірю, що рано чи пізно мир запанує, тут будуть справжні вибори. Я б хотів, щоб про мене в людей залишилася хороша згадка».
Ми в Google+