Cвято було встановлено для вшанування мужності та героїзму воїнів  механізованих,  мотопіхотних, гірсько-штурмових військових частин і підрозділів  Сухопутних військ Збройних Сил України, виявлених у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність нашої держави. Піхота — не лише найдавніший, а й головний рід військ, яка виносить на собі основний тягар бою. Своїм рішучим просуванням у наступі та наполегливим опором в обороні вона в тісній взаємодії з артилерією, танками та авіацією вирішує результат бою. Тому призначе ння інших родів військ, що беруть участь у спільному бою з піхотою, — діяти в її інтересах, забезпечуючи її просування в наступі і стійкість в обороні.

Віддаючи належне підрозділам нинішньої української піхоти, яка бере активну участь у бойових діях на фронтах російсько-української війни, ми започатковуємо серію матеріалів про ЗСУ зразка 2022 року.

Знаходять своїх героїв

Війна — час сильних духом. Час тих, хто приймає рішення і робить вибір перед вишкіром ворожої загрози, перед лицем смерті на користь свого народу, своєї землі, своєї держави, залишаючись вірним обов’язку.

Багато військовослужбовців 14 омбр за час кривавого протистояння з рашистською імперією зла за особисту мужність та самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, указом Президента України було нагороджено високими державними відзнаками — орденами та медалями.

І на фронті нагороди знаходять своїх героїв. Частину з них, що вже надійшли у бригаду, князівським воїнам, які виконують бойові завдання на передових позиціях, вручив командир нашої бригади полковник Олександр Охріменко. Його самого нещодавно було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Змінив перо  на автомат

«Упродовж шести років щорічно до Великодня завантажував машину пасками і віз їх хлопцям на передову на схід. Тепер уже отримую подарунки від волонтерів», — каже командир одного з підрозділів бригади Олександр і щиро сміється. Побратими стверджують, що в ньому самому працює навіть не вічний двигун, а нуртує невгасимий вогонь, який запалює нестримною енергетикою всіх навкруги і не дає йому довго встояти на одному місці.

Олександр воював на Луганщині 2016-го. Демобілізувавшись, повернувся до звичного життя: упродовж восьми років працював спочатку журналістом на одному з центральних, а згодом — керівником одного з регіональних українських телеканалів. Віднедавна Олександр, тричі депутат обласної ради та викладач журналістики в одному з університетів України, став ще й заступником голови ОТГ.

— Я класичний середньостатистичний бандерівець. Тож коли розпочалася повномасштабна велика війна, зробив усе від мене залежне, щоб убезпечити рідну громаду, і пішов на фронт. У військкоматі мені сказали: «Якщо хочеш воювати, справжнього чоловічого драйву (чоловікам іноді, знаєте, хочеться такого), то тобі в чотирнадцятку». Я не вагався. І все, на що розраховував, отримав сповна.

Днями ми визволили певну територію і закріпилися там, знищивши ворожий танк, — на цих словах в Олександра загоряються очі. — І таки добряче дошкулили оркам: дві ночі після того для нас були нелегкими. Оце з вами розмовляю, весь на куражі, веселий. І повірте, справді щасливий. Бо живий, бачу сонце, поряд зі мною люди, за яких відповідаю і які теж живі та здорові.

Тут відбувається величезна переоцінка цінностей: я небідна людина, маю власний бізнес. Та якщо раніше мріяв про якесь нове модне авто чи відпочинок на Мальдівах, то тепер хочу просто прокидатися вранці, радіти новому дню, знати, що в усіх, хто мені дорогий, все гаразд, а вороги мертві.

За максимально короткий час Олександрові вдалося здобути авторитет у колективі, вести за собою людей у бій і переносному, і в найпрямішому сенсі. Сам командир каже, що багато вчиться у кадрових військових, бойових офіцерів.

— Після того як хлопці побачили фото з Бучі, Ірпеня, вони сповнені бажання шматувати ворога зубами. Я поділяю їхнє бажання. Але як командир мушу думати не лише про те, як задовольнити справедливу жагу крові мокшанських тварюк, витиснувши максимум із кожної фронтової ситуації, а й про те, аби всі наші воїни залишилися живі та неушкоджені. Бо це в московії «баби єщьо нарожают», а ми турбуємося за кожного бійця, за кожне українське серце. Дуже важливо для нас, щоб не постраждало цивільне населення там, де ми воюємо. Навіть на війні залишаємося людьми, а не орками, захищаємо свій народ. А підтримка народу допомагає нам вистояти і перемогти на полі бою.

Попереду в Олександра багато справ та планів на фронті, в цивільному житті. Тож хай усі здійсняться!

Друга сім’я

— Найстрашніше — чути, що гинуть цивільні, мирні українці, діти. А все інше я вже бачив.

Юрій Михайлович стояв біля джерел створення підрозділу, в якому служить і нині, ще з  2014-го. Тож і через вісім років чи то фронтове вчора, а чи життєвий досвід створюють навколо нього неймовірну атмосферу спокою та впевненості: все буде гаразд. Навіть тут, на передньому краї.

— У ніч із 23 на 24 лютого я повертався у свій підрозділ з дому. Тож повномасштабна війна застала мене в дорозі, неподалік місця призначення. Чи був страх? Важко сказати. Були рішучість і розуміння: час вирішальної битви настав.

Дім Юрія Михайловича, де на нього чекають дружина і двоє синів, на Сумщині. На щастя, каже побратим, орки до нього не змогли дійти. Але підприємство, на якому працював до війни, до 2014-го, зруйновано.

— Страшенно непокоївся за рідних. Мучило те, що не можу їх захистити сам. Але знав: доки вою ю на іншому кінці країни, хлопці, які боронять Україну на Сумщині, подбають про мій дім. Не помилився. А оркам можу сказати лише одне: ви поплатитеся за всі свої звірства. Чекайте, ми йдемо.

Підрозділ, у якому служить Юрій Михайлович, вже давно став для нього рідним. «Хочеш чи ні, — каже воїн, — а люди, з якими ти впродовж років цілодобово пліч-о-пліч і яким довіряєш своє життя, стають для тебе другою сім’єю. Настрій у хлопців бойовий. Відстань до ворога підраховано. Тож уперед, до Перемоги!»

«Після першого бою тремтіли... ноги»

— Є, звичайно, чоловіки, симпатичніші за мене, але я їх не зустрічав, — після вмовлянь, невміло позуючи і не перестаючи жартувати, високий та кремезний Василь таки погодився, щоб його  сфотографували.

Воює він із 2015-го і про найстрашніші на війні речі розповідає буденно та спокійно. Навіть вдається до жартів. Його гумор гострий, вишуканий і дошкульний. Він не добирає слів, і здається, не знає, що таке страх.

Хоча...

— Немає, — каже, — тих, хто не боїться. Усе залежить від того, з чим ти прийшов. У мене після мого першого бою тоді,  2015-го, тремтіли не руки, а ноги. Але якщо ти пересилив цей страх і стріляєш, бо стріляють у тебе, — ти вже воюєш. І ти на крок ближче до Перемоги. По-іншому не буває. Іншого шляху ні в кого з нас нема. Ми воюватимемо! І ми вже у виграші: маємо бойовий досвід 2014—2015 років, коли заходили в окуповані села, коли нас нещадно обстрілювала ворожа артилерія. Так, тоді нас не бомбардувала авіація. А ще тоді в нас не було «енлавів», «джавелінів», «стінгерів». 

Війна, армія, зброя… Чи це моє? Не знаю. Але судячи з того, скільки вже прослужив, щось у цьому, напевно, таки є. Навіть дружина з моєю службою вже змирилася. Я ж досі ще на шахті рахуюся як шахтар. Періодично директор мені каже: «Ти вже дістав! Скільки я можу шукати тобі заміну?!» А я не можу через оцю війну заробити клятий силікоз (професійна хвороба шахтарів. — О. К.), — Василь на якусь мить замовкає, і ця мить іде в нас на те, аби зрозуміти, він укотре іронізує над собою чи говорить серйозно.

— Поради молодим бійцям? Пересилити свій страх — це основне. А ще завжди намагаюся взяти із собою додатковий боєкомплект, бо в бою він дуже швидко закінчується. І завжди ношу каску, бо якщо руку чи ногу можна відремонтувати, то голову важко заклеїти. Отак вони і жили: спочатку бідно, а потім їх обікрали, —  Василь жартує, час від часу пересипаючи розмову міцним слівцем і перепрошуючи за це. Мружиться від весняного сонця і, розмовляючи з нами, встигає перекидатися жартами з побратимами.

Проте він залишається спокійним. Після попереднього бою перед наступним, зберігаючи між ними в душі мир та впевненість. Ми переможемо!

«Торт — після Перемоги!»

Попри все війна не позбавила нас здатності усміхатися. Ми плануємо та мріємо, акумулюємо сили для боїв, які чекають на нас попереду, чітко знаємо, що зробимо після Перемоги.

Олег по-юнацьки щиро сміється, приймаючи трохи запізнілі вітання з днем народження, — нещодавно йому виповнилося 24. І обіцяє пригостити тортом, але вже після Перемоги. Бо війна поставила життя на паузу, яку заповнила люттю, готовністю рвати ворога на шматки. У цій кривавій реальності жоден з нас не має права на розгубленість, помилку чи нерішучість, беручи на себе командування підрозділом або з боями визволяючи населені пункти.

— Після всього пережитого та побаченого в нас єдиний шлях: тільки вперед! Ні на що інше ми не маємо права. Заради всіх, хто у нас вірить. На пам’ять про всіх, кого втратили.

Навесні, як потепліє, Олег планував весілля з коханою. Довелося відкласти. Але ми знаємо, що і в Олега, і в нас усе буде: і мирна весна, і кохання, і щастя. Після Перемоги. Ми її виборемо. Адже іншого шляху в нас немає, і попри все ми не втратили здатність усміхатися.

 

Олександр КРЮЧКОВ,  
«Урядовий кур’єр»,

Надія ЗАМРИГА,
начальник служби зв’язків з громадськістю 14 омбр ім. князя Романа Великого, капітан, Катерина ЛИТВИНЧУК, офіцер служби зв’язків з громадськістю 14 омбр  ім. князя Романа Великого, старший лейтенант (Фото — 14 омбр ім. князя Романа Великого)