130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ЮРИ
ПОГЛЯД. Видатний режисер Лесь Курбас стверджував, що «є два театри: вияву і впливу. Перший академічний, а другий — навальної ідеї, сугестії (навіювання. — Авт.)» Ця заява прибічника авангардного прочитання навіть класичних п’єс найкраще пояснює, чому немає сенсу протиставляти творчість двох корифеїв театру — Леся Курбаса і Гната Юри.
Вони обидва повстали проти консерватизму і провінціалізму тодішнього українського театру, де або ставили суто етнографічні п’єси з народного життя ХІХ століття, або наслідували вистави Московського художнього академічного театру, забуваючи, що навіть найкраща копія ніколи не зрівняється з оригіналом.
Фактично і Лесь Курбас, і Гнат Юра взялися за європеїзацію театру, хоч ішли до неї різними шляхами. Їхні творчі пошуки цілком відповідали курсу на українізацію, в якій великодержавні російські шовіністи бачили насамперед загрозу «відриву від Москви» та замах на керівну роль «старшого брата».
Цілком закономірно, що коли новатора Леся Курбаса і театр «Березіль» нещадно критикували за «формалізм», який нібито відволікав увагу глядачів від змісту п’єс, то традиціоналіста Гната Юру і його театр ім. Івана Франка не менш затято громили за «з’європеїзований репертуар» та «психоложество» взятих до постановок драм. Однак показово, що під акомпанемент цих гучних звинувачень п’єси Миколи Куліша та Івана Микитенка, обкатані на сценах двох провідних театрів України, перекочовували на театральні підмостки Москви і Ленінграда, бо нічого кращого в тодішній драматургії СРСР не було.
Отож до пори до часу влада змушена була миритися з ренесансом нового за формою і змістом, але суто національного за суттю українського театру. Спочатку лідерство віддали Лесеві Курбасу і його «Березолю», який став столичним у тодішньому Харкові, а театр ім. Івана Франка перевели до ще провінційного Києва. Саме тут Гнат Юра фактично відкрив талант драматурга-початківця Олександра Корнійчука, чиї п’єси «Загибель ескадри» і «Платон Кречет» стали епохальними для театрального життя СРСР.
Не буде перебільшенням сказати, що саме це врятувало театр ім. Івана Франка від повторення долі репресованого «Березоля». У цій ситуації виявом неабиякої мужності Гната Юри стало введення до своєї трупи провідних акторів зі «шкідницьких кубел». Ідеться не лише про вцілілих «березільців» на чолі з Наталією Ужвій, чоловіка якої репресували, а й про вигнану з одеського театру Катерину Осмяловську, невістку розстріляного митрополита Української автокефальної церкви Василя Липківського. До речі, обидві згодом стали відомими навіть у США зірками екрана, зігравши головні ролі у радянських кінокартинах «Райдуга» і «Наталка Полтавка».
Гната Юру кілька разів вносили у списки на арешт, він лише дивом уникнув загибелі. Натомість вимушеною платою за порятунок українського театру стало повернення до п’єс Карпенка-Карого, чий етнографізм був єдино можливим виявом національної самобутності в умовах колоніальної залежності у царській і радянській імперіях.
Тож не варто дивуватися, що однією з улюблених ролей Гната Юри став образ бравого вояка Швейка, який, за словами самого актора, «не бунтар і навіть не опозиціонер. Однак він знищує існуючий лад своїм геніальним ідіотизмом, який насправді лише маска».
145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХАЇМА БЯЛИКА
Єврейський Шевченко
ПАРАЛЕЛІ. Так само як українці завдячують національним відродженням поетичному таланту Тараса Шевченка, єврейський народ пробудив з вікової сплячки гнівний голос Хаїма-Нахмана Бялика. Саме під впливом його творчості відбувся сплеск переселення в Палестину у 1903—1914 роках, який чимало істориків називають «еміграцією одного вірша».
Широка популярність «Кобзаря» колись спонукала навіть етнічних росіян вивчати українську, щоб читати поезії нашого пророка в оригіналі. Творчість Бялика, який писав переважно івритом, була зрозумілою його одноплемінникам незалежно від країни їхнього проживання, але менш доступною для слов’янського світу. Однак Максиміліан Волошин взявся за вивчення єврейської мови заради віршів Бялика, а ціла когорта найталановитіших російських поетів перекладала його поезії, користуючись підрядковим дослівним викладом його текстів.
Напрочуд красномовний відгук залишив Максим Горький, слова якого — узагальнена думка тодішньої неєврейської інтелігенції: «Для мене Бялик — великий поет, рідкісне і досконале втілення духу свого народу. Він немов Ісая-пророк і водночас немов богоборець Іов. Народ Ізраїлю не мав — принаймні впродовж XIX століття — поета такої могутньої краси».
Хаїм-Нахман Бялик народився на Житомирщині в поселенні Града, якого вже немає. Тутешні єврейські жителі належали до кагалу містечка Івниця, що інколи помилково вказують як малу батьківщину поета. Однак фактично дитинство і юність письменника й публіциста пройшли в Житомирі, де його виховувала дідова родина. Навіть переїхавши до Одеси, де вже перші публікації принесли Бяликові визнання і популярність, він повернувся до рідного міста на Поліссі, де остаточно сформувався його талант.
Так само як Шевченко був не таким кремезним, як на звичних нам пам’ятниках і полотнах живописців, Бялик теж вражав не богатирською статурою, а розумом. За спогадами одного з одноплемінників, який приїхав до Житомира побачитися з поетом, «спочатку я розчарувався. Я очікував зустріти красивого високого чоловіка, а побачив незграбного хлопця — блідуватого і вже лисіючого. Та коли він заговорив, я забув, і який він має вигляд, і як він зодягнутий, бо готовий був слухати його без кінця».
Важко не звернути уваги на істотну відмінність у ставленні великодержавних російських шовіністів до єврейської й українських культур. До 1917 року навіть початкові церковнопарафіяльні школи в Україні навчали грамоти всіх учнів виключно на «общєпонятном язикє», а друк українськомовних журналів і газет у Російській імперії дозволили лише після революції 1905 року. Бялик закінчив єврейський навчальний заклад, де у вільний час полюбляв співати українські пісні, а перші твори початківця надрукували у 1891 році одеський часопис «Ха-пардес» та петербурзький «Ха-мейлиц».
Однак ситуація кардинально змінилася після єврейського погрому в Кишиневі 1903 року, який відбувся якщо не за прямої участі, то за явного потурання властей. Замість того, щоб лити цілком виправдані сльози над безневинними жертвами, Бялик мав сміливість нагадати одноплемінникам про їхні майже 2 тисячі років обіцянок повернутись на землю Ізраїлю, терплячість до кривдників і страшний гріх асиміляції.
Поет-публіцист з гіркотою писав про тих, хто зрікся свого єврейства, що «світ рідного народу видавався їм надто бідним і тісним. Вирушивши вершити великі справи за його межами, вони забули про своє походження навіки. Єдина кров, яку вони пролили за свій народ, була під час обрізання у дитинстві, а єдина пам’ять про них — могила на єврейському цвинтарі».
Так само як гнівний голос Шевченка почули українці, гіркі докори Бялика спонукали багатьох євреїв згадати, що вони великий народ й активізували їхнє повернення на землю обітовану. До речі, коли поет у 1909 році вперше побував на території нинішньої Держави Ізраїль, то з подивом дізнався, що майже в кожному селищі переселенців є вулиця Бялика, а його вірші введено до навчальних програм шкіл.
Зрозуміло, що серед кожного народу є патріоти і люди байдужі. Однак головна заслуга Бялика і Шевченка саме в тому, що вони зуміли донести навіть до найубогіших духом, що у своїй хаті своя правда, а наші нації не меншовартісні, не змушені терпіти приниження й шукати чужої прихильності та захисту.
135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСІЯ ТОЛСТОГО
Дві правди червоного графа
АМОРАЛЬНІСТЬ. Фантастичні романи «Аеліта» і «Гіперболоїд інженера Гаріна», високомистецький переказ пригод казкового Буратіно і трилогія «Ходіння по муках» добре знані не одному поколінню читачів. Вони доводять талант автора — червоного графа Олексія Толстого. Після більшовицького перевороту вже знаний письменник емігрував, однак у 1923 році повернувся в СРСР, як зробили це багато вигнанців, повіривши в нібито щирі наміри комуністичної влади будувати країну загальної справедливості.
Однак якщо видатний український історик Михайло Грушевський поплатився за свою довірливість і ностальгію за Вітчизною життям, то граф Олексій Толстой уславився п’яними загулами та оргіями. Однак це не завадило отриманню аж трьох Сталінських премій за твори, які доводили потрібність у Росії сильної й жорстокої влади.
Насправді це був ерзац «правди для інших», адже сам Толстой залишив цілком чесний запис: «Є дві Русі. Перша — Київська. Ідеї добра, честі, справедливості розуміла ця Русь так, як увесь західний світ. Друга Русь — Московська. Це Русь монгольська, дика, звіринна. Ця Русь зробила своїм ідеалом криваву деспотію і дику лють. Ця Московська Русь є і буде запереченням усього європейського і заклятим ворогом Європи».
100 РОКІВ ЗАКОНУ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ФЛОТ
Як «Александр ІІІ» став «Волею»
ГОРДІСТЬ. Історія флоту незалежної України веде початок від ухваленого Центральною Радою закону, за яким військово-морські й торговельні кораблі Чорноморського флоту Росії переходили під юрисдикцію УНР. Однак уже до цього лінкори «Император Николай І» та «Император Александр ІІІ» стали «Соборною Україною» і «Волею», а крейсери «Корнілов» і «Лазарєв» — «Тарасом Шевченком» і «Гетьманом Петром Дорошенком».
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надав автор
Ми в Google+