Яскраво-лимонного кольору дрон із донорським серцем чоловіка, що загинув в автокатастрофі, летить до шпиталю. Пізніше його пересадять молодій пацієнтці. Це не сцена з фантастичного фільму, а відео з індійського шпиталю, яке можна переглянути на YouTube. Так у країні, де кілька останніх років активно розвивають трансплантологію, розв’язали проблему транспортування донорських органів, придатних для пересадки лічені години, оминаючи вуличний трафік.
В Україні нині до другого читання готують законопроект про трансплантацію, конструктивну позицію декларує профільне міністерство. Утім, щойно йдеться про цю проблему, ніби чортик із табакерки вискакує тема запровадження презумпції згоди: людина, якщо вона за життя не засвідчила зворотне, апріорі згодна стати в разі своєї смерті донором органів для інших. Услід за цим чортиком оживають чутки й страхи, породжені історіями про чорних трансплантологів. Доки триває це багаторічне ходіння по колу, українці, котрим потрібна пересадка органів, помирають.
8 жовтня, не дочекавшись пересадки серця, з життя пішов 23-річний Женя Маківка. Комісія МОЗ передбачила гроші на трансплантацію в Білорусі, проте доки тривало узгодження документів, хлопця не стало. Він лише один з багатьох, чиє життя згасло через неможливість отримати донорський орган. Кому Всевишній відведе досить часу, щоб дочекатися черги в МОЗ, що розподіляє гроші та квоти і трансплантацію за кордоном, отримують лікування нині переважно в Білорусі та Індії. В останній, де для розвитку галузі кілька років тому створили зелений коридор, донорство активно пропагують, а відео на кшталт того, про яке йшлося на початку, в інтернеті не рідкість. Ще б пак: кожен пацієнт, якому потрібна пересадка серця, привозить у країну щонайменше 100 тисяч доларів.
А доказів немає
Ще 10—15 років тому білоруські лікарі їхали в Україну, щоб навчитися органної трансплантації. Тепер українські пацієнти везуть до сусідньої країни сотні тисяч доларів, щоб отримати шанс на життя. «Україна була однією з перших, де зробили органну трансплантацію. Але в 2008—2010 роках з’явилася навала публікацій про буцімто «чорних трансплантологів». Негативна хвиля в суспільстві вбила цей напрям, і лікарі обрали для себе позицію: хай краще не буде трансплантації, але ми будемо в безпеці. Можливо, це була частина економічної війни, щоб знищити економічно вигідну галузь», — каже головний лікар Центру дитячої кардіології та кардіохірургії Володимир Жовнір.
Міф про чорних трансплантологів — наймоторошніший з-поміж усіх, що оповивають цю тему. «Серце продати неможливо. Є лише три години, щоб вшити його в серйозних умовах, це фізично зробити нереально», — каже головний кардіохірург МОЗ Костянтин Руденко. «Немає сенсу викрадати людину, щоб забрати в неї, скажімо, нирку: орган потім неможливо прилаштувати й за великого бажання. Нирки зберігаються максимум добу, печінка — 4—6 годин у жорстко контрольованих умовах з багатьма аналізами й перевірками», — пояснює анестезіолог Ігор Писаренко. Непросто підібрати підходящу пару донор-реципієнт, адже людині, котрій потрібна пересадка, підійде далеко не кожен орган. Мають збігтися група крові, резус-фактор, не має бути захворювань, деякі дуже складні обстеження роблять лише в умовах трансплантаційних центрів. Міфи є всюди. Інша річ, що можна було зробити розслідування й закрити тему. А так міф лишився, а доказів немає».
Один зі скандалів, який пов’язали з чорними трансплантологами, стосувався затримання силовиками транспорту з людськими кістками, які експортували на Захід. «До трансплантації це немає жодного стосунку. Кістки забирали після смерті людини в морзі й продавали їх за кордон. Була фірма, яка їх переробляла на медичні вироби. Після скандалу німецька фірма відразу розірвала контракт з Україною. За це нікого не покарали, бо нічого не було порушено. Отримати згоду на забір кістки в морзі й на орган у реанімації — це зовсім різні речі, бо в морзі не треба нікого переконувати, що людина померла. Тому є люди, які лобіюють презумпцію згоди, щоб відновити цей бізнес. Він дуже цікавий: Україна посідала перше місце за експортом людських кісток».
Не в тому річ
Усі фахівці, з якими спілкувався «УК», сходяться на одному: презумпція згоди — насправді далеко не головне гальмо розвитку трансплантації в Україні. Так, у Білорусі ця галузь стала розвиватися не тоді, коли запровадили презумпцію згоди, а коли ввели кримінальну відповідальність лікарів за несвоєчасне оповіщення про потенційного донора.
Головні причини — поза сферою суто трансплантації: транспланткоординатори, без яких не можливий розвиток трупного донорства, листи очікування та процедура, без якої подальші розмови про пересадку не мають сенсу, — констатація смерті мозку. Нині вона має лише рекомендаційний характер, отже лікарі не зобов’язані починати цю процедуру.
«Дискусії про презумпцію, на мій погляд, особливого сенсу не мають, натомість виступають подразником. З одного боку, це добре, бо популяризує саму ідею, з другого — це відхилення на хибний шлях. Трансплантація не запрацює, бо немає діагностики смерті мозку. Усі розмови з родичами відбуваються після констатації смерті мозку, а без неї це просто теревені», — каже він.
Смерть мозку настає внаслідок того, що до нього перестає надходити кров. За кілька хвилин він безповоротно гине, при цьому серце й решта органів ще певний час залишаються живими. Це незворотний процес, бо людина вже ніколи не зможе самостійно дихати, на неї чекають багато гормональних порушень і брак нормальної гемодинаміки.
«Завважте, що смерть мозку — діагноз, який можливий лише за якісної реанімації. Він дуже відповідальний, його встановлюють колегіально після досліджень, що тривають 12 годин. За поганої реанімації людина гине від іншого». Отже, про трансплантацію вже також не йтиметься.
На думку фахівця, розмови з родичами не уникнути в будь-якому разі — діятиме в нас презумпція згоди чи незгоди. «Наприклад, чоловік написав прижиттєву згоду на донорство. Але після його смерті дружина сказала: ні. Що, лікар з нею битиметься? Презумпція згоди — це радше вираження ставлення до процесу. Її не можна жорстко фіксувати, наприклад, у законі, бо людина має право передумати».
У моїй практиці, каже Ігор Писаренко, родичі дають згоду на забір органів у померлої близької людини в 90% випадків. «Тобто це не є вузьким місцем. Але якщо смерть мозку констатують лише в одного відсотка, то де ж насправді проблема? Крім того, в законі має бути чітко визначено, хто має говорити з родичами. Гадаю, що з боку медиків — лікар-реаніматолог і транспланткоординатор».
Ще одна проблема — листи очікування. Усі хворі із трасплантаційним діагнозом мають потрапляти до загального списку, який повинні формувати профільні фахівці — терапевти, пульмонологи, кардіологи, котрі знають, чи розвивається в людини хвороба, що може призвести до трансплантації, вважає Ігор Писаренко. Якщо в людини немає протипоказань, вона переходить до активного листа очікування. І якщо з’являється підходящий орган, людину відправляють на операцію. Нормальний лист очікування так само збільшує вірогідність правильного підбору пари донор-реципієнт, що особливо важливо під час трансплантації нирок.
Агов, високопосадовці!
«У Білорусі чи навіть в ісламському Казахстані, де нібито складно уявити розвинене донорство, воно є. Бо галузь під контроль узяв президент країни. Влада зрозуміла, що, розвиваючи трансплантологію, привабить медичних туристів, додаткові гроші. А прогрес у цій галузі спричинить розвиток інших: кардіохірургії, нефрології, імунології, офтальмології», — каже Володимир Жовнір.
Фахівці, готові робити пересадку органів в Україні, є, так само як є й потрібні науково-дослідні установи..
КОМПЕТЕНТНО
«Імплантація штучних шлуночків серця не розв’яже проблему без налагодження системи трансплантації»
Костянтин РУДЕНКО,
головний кардіохірург МОЗ:
— До кінця року Кабмін додатково передбачив 180 мільйонів для програми трансплантації та лікування за кордоном. Загалом на рік на цю програму передбачено 387 мільйонів гривень. Дуже прикро, що ці гроші йдуть за кордон, а могли б залишатися в нашій країні. Цієї суми, як на мене, вистачило б, щоб зробити повноцінну систему трансплантації.
Для порівняння: вартість трансплантації серця в Україні 15—20 тисяч доларів, в Індії та Білорусі для українців — 100 тисяч. Серед причин, які гальмують її розвиток у нас: недосконале законодавство (зокрема, в чинному законі не прописано чіткого механізму логістики — звідки беруть донорські органи, куди і як саме доставляють); немає нормального реєстру пацієнтів; не захищені лікарі, але водночас і нема їхньої відповідальності за небажання повідомляти про потенційного донора; проблемне питання констатації смерті мозку.
Нині багато дискусій довкола презумпції згоди чи незгоди. Гадаю, річ не у презумпції згоди. Є країни з дуже добре розвиненою трансплантацією, де діє саме презумпція незгоди. Якщо президент Польщі каже, що він готовий стати донором, якщо католицька церква послідовно стверджує про те, що донорство — це богоугодна справа, то й ставлення в суспільстві відповідне. Деякі політики кажуть, буцімто проти трансплантації виступає наша церква. Я особисто зустрічався з представниками всіх конфесій, і категоричної незгоди не висловив ніхто. Нині ми надіслали їм офіційні листи із проханням висловити свою позицію. Дуже важливо, що громадські організації піднімають проблему на такий рівень, що вона звучить уже в політичній площині. Формування правильної позиції в суспільстві багато в чому залежить саме від громадськості.
Фахівці готові робити трансплантації. Наприклад, на базі інституту Амосова є бригади, що навчалися в Італії, Німеччині, Польщі. Річ лише в законодавстві та політичній волі. Ми активно працюємо над внесенням змін до законопроекту, щоб парламент проголосував за нього в другому читанні. Це дасть змогу зокрема запровадити систему транспланткоординаторів, що відповідатимуть за різні регіони й матимуть перелік пацієнтів, які чекають на пересадку органів.
Останнім часом певний ажіотаж спричинила новина про трансплантацію двох механічних шлуночків в інституті серця. Ідеться не про штучне серце — його вартість захмарна (майже мільйон євро), і в Україні його ніхто не пересаджував. Імплантація штучних шлуночків серця — не той шлях, який може розв’язати цю проблему. Пересадка штучних шлуночків має чіткі показання. Вона може бути або містком до трансплантації, або, наприклад, це кінцева терапія, коли такий пристрій імплантують літнім людям, яким уже не можна зробити пересадку.
Не зовсім зрозуміло, навіщо їх було встановлювати у нашій нинішній ситуації з трансплантацією. Адже кожен із них коштував 120 тисяч доларів, і за ці гроші можна було б одразу зробити первинну трансплантацію обом пацієнтам, бо нині вони, як і до процедури, потребують пересадки серця, а це щонайменше ще 100 тисяч доларів кожна.
Також ані першого, ані другого пацієнта немає в переліку МОЗ серед тих людей, котрих відправлять на пересадку за кордон. Загалом обидва хворі мали б з’явитися в цих переліках ще до того, як їм імплантувати штучні шлуночки, а вже потім, якщо ситуація була справді критичною, доки вони чекали б на трансплантацію, їм би мали вживити ці пристрої. Тож де вони і чому ні Центр серця, ні місцеві управління охорони здоров’я не подали їхні документи до МОЗ?
Ми в Google+