Тричі повторена історія про негідну поведінку

За теорією випадковості чи за якимись іншими, не відомими мені чинниками, за останній рік я вже втретє натрапляю на одну і ту саму історію у різних книжках. Оскільки історію цю з великою часткою ймовірності невдовзі можуть переказати ще й у пресі, бо пов’язана вона з першими тижнями радянсько-німецької війни, 75-річчя початку якої відзначатимемо у червні, то я вирішив заздалегідь ознайомити з нею читачів «УК».

Першоджерело події, пов’язаної з евакуацією з Києва українських радянських письменників на схід улітку 1941 року, — щоденникові записи Аркадія Любченка. Творчість цього прозаїка, товариша Миколи Хвильового, і досі належно не оцінено. Удруге записану Любченком історію я надибав у мемуарах Уласа Самчука «На коні вороному». Самчук під час нацистської окупації нетривалий час мешкав у Києві. Там і познайомився з Аркадієм Панасовичем, навіть трохи пожив у його квартирі в знаменитому письменницькому будинку «Роліт» («робітники літератури») на вулиці Леніна, 68, тепер Богдана Хмельницького.

І недавно у подарованій мені Станіславом Цаликом книжці «Таємниці письменницьких шухляд. Детективна історія української літератури», яку він написав у співавторстві з Пилипом Селігеєм, я втретє наштовхнувся на історію. Книжка ця — надзвичайно цікаві розповіді про відомих мешканців «Роліту»: поетів, прозаїків і драматургів.

У липні 1942 року Аркадій Любченко провів екскурсію для Уласа Самчука і його коханої, а згодом дружини Тетяни Прахової «Ролітом». Він показав їм головний або, як його називали самі мешканці, «панський» корпус, де жили класики: Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Андрій Головко, Олександр Копиленко та інші. «Зазирнути в оті фешенебельні апартаменти екскурсанти навряд чи могли — там порядкували німці, — йдеться у «Таємницях письменницьких шухляд». — Проте ніщо не заважало Любченкові показати з вулиці вікна колишніх господ класиків».

Подію, розказану київським другом, Улас Самчук невдовзі використав у репортажі з циклу «У світі приблизних вартостей», а пізніше — у мемуарах. Ось що записав Любченко у щоденнику 1 липня 1942 року: «Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9 год. ранку) цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїжджали письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — більшість «аристократичного» нового крила будинку).

Бачу — стоїть автобус біля під’їзду, і туди вантажать валізки й вузли. Зазирнув у марш, де ліфт, а там Копиленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт бідоласі виступив, і запитує: «Ти ще не вантажишся? — Ні, а що? — Ну, то слідуючим заїздом із наступною партією через годину-півтори поїдеш. — Добре, добре».

Ах, сердега, він і не підозрював, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві. Він преться до автобуса, пре поперед себе клунка, а там у середині аж сидить Смілянська з дитиною, ще хтось з жінок з дітьми. І він просить їх негайно вийти, дати місце клункові. І вони вагаються, не хочуть. І він силоміць клунком грубо, нахабно витискає звідти дітей. І зчиняється крик, лайка, скандал. І всі присутні обурюються на Копиленка».

Таке навряд чи можна було прочитати в радянські часи, і не тільки тому, що творчість Аркадія Любченка прирекли на забуття. На поверхні всі вади звичайного міщанства: ницість, егоїзм, дріб’язковість. А ми ж пам’ятаємо, як із дозволених партією офіційних письменників ледь не ікони писали: герої, орденоносці, лауреати і депутати. Хіба вони могли опуститися до побутових речей чи сварок на рівні баби Палажки?

Олександр Копиленко — дитячий письменник і педагог. І ось така обурлива поведінка! Це ж зіпсована репутація публічної людини і за життя, і після смерті! Шило вилізло з мішка навіть без тодішніх можливостей обговорити подію у соцмережах чи «злити» відеокомпромат в інтернет. Невідомо, чи хтось із рідних-знайомих літератора намагався спростувати історію, описану Любченком і тиражовану в інших джерелах. Адже навіть у Вікіпедії, у статті про Копиленка, її частково процитовано.

А хто ж дозволив Аркадієві Любченку залишитися в Києві, до передмість якого підходив окупант? Як запевнив у записах Аркадій Панасович, тоді у дворі «Роліту» він мав розмову з одягненим у військове Миколою Бажаном, що посідав у письменницькій спілці одну із ключових посад: «Я одводжу його ще далі вбік і кажу, що не маю охоти зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку: мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися вкупі з ним у Києві, а як доведеться, то й «захищати Київ». Він насторожено бликає короткозорими очима й каже: «Ну, як хочеш, як хочеш… але май на увазі, що потім буде важче виїхати». — «Нічого, як буде всім, так і мені».

Любченко виїхав на схід пізніше, але дістався тільки до Харкова, а потім повернувся до Києва, де й жив під час окупації в своїй квартирі в «Роліті». Згодом із неповнолітнім сином евакуювався на Захід, і невдовзі, наприкінці війни, помер у Німеччині після операції 45-річним.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ 
для «Урядового кур’єра»