ДИСКУСІЯ

Як захистити права наших заробітчан за кордоном та полегшити їм повернення додому

Трудова міграція українців за кордон з надією заробити на прожиття собі й родині є нині чи не найбільшим міграційним потоком. І, звісно, це не може не позначатися на демографічній ситуації, вітчизняному ринку праці, економіці та соціальній сфері нашої держави, національній безпеці, сімейних стосунках та вихованні дітей. Зрозуміло, що цей процес має численні психологічні, світоглядні, культурні й інші наслідки. Статистика свідчить, що нині постійно, сезонно або тимчасово за межами держави працюють понад 2 мільйони наших співвітчизників. Цифра чимала, раніше вона була значно меншою. А отже, маємо визнати, що державна політика у цій сфері просто не встигає за динамікою процесу.

На виконання Концепції державної міграційної політики, затвердженої Президентом, Міністерство соціальної політики отримало доручення вдосконалити законодавство щодо трудової міграції. Ще влітку 2012-го був підготовлений проект закону «Про зовнішню трудову міграцію». Працювали над ним фахівці департаменту ринку праці та зайнятості разом з вітчизняними експертами і громадськими об’єднаннями українських працівників-мігрантів за кордоном. Але в процесі погодження документа з іншими міністерствами та відомствами багато запропонованих неурядовими авторами норм не знайшли підтримки. Отже, нині навіть у самому Мінсоцполітики визнають, що документ вийшов дуже декларативним і поверховим, а тому потребує доопрацювання й удосконалення.

Що саме пропонують внести в законопроект різні сторони цієї дискусії, поцікавився «Урядовий кур’єр».

Працюючи далеко від дому й рідних, ці люди прагнуть почуватися захищеними. Фото Володимира ЗAЇКИ

ПРОПОЗИЦІЇ  ДО МАЙБУТНЬОГО ЗАКОНУ

 

І за кордоном  вони — українці

Фахівці розробили «Пропозиції від представників громадських організацій до проекту закону України «Про зовнішню трудову міграцію». Його розробники — голови асоціацій українців в Ірландії, Німеччині, Італії та Португалії у співпраці з вітчизняними науковцями.

Велике значення для цих людей має повна й достовірна інформація про те, куди і на яких умовах вони їдуть працювати. Адже часто буває, що сподіваючись на добрий заробіток, насправді люди потрапляють у трудове чи сексуальне рабство. Тому вони пропонують закріпити в законі норму про те, що держава через Державну службу зайнятості та Державну міграційну службу має інформувати потенційних трудових мігрантів про легальні можливості працевлаштування за кордоном. Як-от про умови праці та проживання, характер роботи, необхідний рівень кваліфікації, можливості для возз’єднання родини, соціальне забезпечення, харчування, умови перетину державного кордону, культурну та релігійну ситуацію у країнах можливого працевлаштування.

Також нинішні і потенційні трудові мігранти сподіваються, що держава забезпечить реалізацію конституційного права їх та членів їхніх родин на повну середню освіту. Для цього вони пропонують налагодити співпрацю МЗС та МОН через створення нових українських навчальних закладів у країнах масового перебування наших заробітчан. Ці школи, на їхнє переконання, мають забезпечуватися підручниками та рештою необхідного коштом державного та місцевих бюджетів. Серед пропозицій також — врахувати період роботи вчителів в українських школах за кордоном до педагогічного стажу в Україні.

Турбують цих людей і соціальні гарантії та пенсійне забезпечення. З цього приводу вони пропонують, аби уряд України активніше працював над укладанням двосторонніх та багатосторонніх угод про соціальний захист, пенсійне забезпечення та недопущення подвійного оподаткування з країнами, з якими ще не укладені такі угоди. Щодо податків є пропозиція узаконити норму про те, що трудовий мігрант сплачує їх у країні, де він працює (працював), або в Україні. Одночасне оподаткування, на думку цих людей, неприпустиме.

Вони також хочуть, аби при визначенні права на допомогу у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю і пологами, при народженні дитини і по догляду за нею уповноважені установи України враховували, за необхідності, страховий стаж, набутий трудовими мігрантами на території держав, де вони працювали, якщо з цими країнами є двосторонні угоди з питань соціального захисту та пенсійного забезпечення.

Також є пропозиція, у разі перебування за межами України разом з батьками, дітям трудових мігрантів, які досягли призовного віку і є військовозобов’язаними, надавати відстрочку від призову на строкову військову службу на весь період перебування за кордоном.

Аби мати мотивацію повернутися в Україну й інвестувати зароблені гроші в її економіку, трудові мігранти пропонують внести до закону таке:

4 після повернення на Батьківщину на постійне місце проживання вони матимуть пріоритетне право на отримання земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку за умови, що не використали це право перед виїздом за кордон;

4 інвестиції, вкладені трудовими мігрантами, які прожили за межами України не менш як два роки, в розвиток вітчизняної економіки, прирівняти до іноземних інвестицій.

Ось такі, на загал, пропозиції. Тепер залишається сподіватися, що вітчизняні органи влади, які працюють над змістом закону, почують цих людей і між ними нарешті відбудеться плідний діалог.

«Мало фахівців знають проблему досконально»

Георгій СЕЛЕЩУК, 
голова Комісії Української греко-католицької церкви 
у справах мігрантів:

— Вважаю, що в такому вигляді, яким він є нині, цей документ може викликати лише розчарування й крик про допомогу.

Але зміст закону — то лише одна проблема. Переконаний, що має бути сформована конкретна широка система роботи: Держава Україна у міграційній сфері. Входити сюди має й особливий режим роботи консульських установ у країнах масового перебування наших мігрантів, і участь органів місцевого самоврядування в розробці регіональних програм підтримки мігрантів.

А ще вважаю неприпустимим позбавляти трудових мігрантів будь-яких прав, як, наприклад, закріпленого Конституцією права брати участь у виборах лише тому, що це, на чиюсь думку, дуже дорого, потребує часу і зусиль.

До того ж самі мігранти мають бути включені в процес розробки і системи, і змісту закону. Адже не секрет, що дуже мало фахівців в Україні мають хоч якесь уявлення про проблеми міграції. Дослідження проводять на території нашої держави з тими мігрантами, які вже повернулися. Проте міграційні процеси і проблеми, які при цьому виникають, дуже динамічні, і в різних країнах вони різні. При цьому люди не лише виїжджають. З часом вони повертаються на Батьківщину, і цей процес також має бути продуманий і виписаний у законі. Аби заохотити людину до повернення та використання в подальшому її трудового, професійного потенціалу, досвіду і влиття заробленого нею капіталу в економіку саме своєї держави.

Також, і це нині, вважаю, найголовніше, має відбутися діалог між представниками мігрантів з різних країн і українськими органами влади. Адже, ніде гріха таїти, останні чомусь не дуже схильні до діалогу, посилаючись на брак часу. Та насправді, напевно, це брак зацікавленості. Проблему просто ігнорують, не вважаючи важливою.

«Без чіткої державної політики не обійтись»

Олександра КУЖЕЛЬ,
голова Комітету з питань  підприємництва, 
регуляторної та антимонопольної політики:

— На мою думку, головна проблема полягає в тому, що й донині в Україні немає чітко сформованої державної політики у ставленні до трудових мігрантів. Ніни у підготовці законопроекту задіяні щонайменше шість міністерств (Мінсоцполітики, МЗС, МВС, Мінекономіки, прикордонники та митники). Але, як кажуть, у багатьох няньок…

Тож, вважаю, спочатку Президент має чітко висловити своє ставлення до міграційної політики держави. Потім визначити одне міністерство, відповідальне за це питання (решта фахівців будуть їм допомагати). А далі також потрібно розробити різні державні програми, які не лише підтримуватимуть наших співвітчизників за кордоном та сприятимуть поверненню трудових мігрантів додому, а й опікуватимуться проблемами їхніх близьких, які залишилися на Батьківщині.

Наприклад, дітьми, які змушені жити без опіки батьків. Дорослі надсилають їм гроші, які не завжди на користь: діти ж купують… оцінки у школі, сигарети, пиво і не тільки. А після закінчення школи не хочуть йти працювати. Адже мало де в Україні вони за місяць зможуть заробити 400-500 євро, особливо в селі. І виростає покоління трутнів. Це велика проблема. І її розв’язання маємо знайти саме через розробку відповідних державних програм.

А ще зауважу: хотіла б, щоб так любили свою країну ті, хто не виїжджає з неї, як люблять її трудові мігранти. Я особисто бачила, які вони проводять національні вечори, поширюють рідну мову, культуру, історію. Не залучаючи жодної копійки державної підтримки. В той час як місцеві культурні осередки, отримуючи на це державні кошти, практично нічого не роблять. То, можливо, слід підтримати, і матеріально також, саме тих людей, які насправді вболівають за нашу культуру? А для цього потрібно розробити механізм і прописати його в законі.

Є проблеми і з освітою дітей трудових мігрантів. Хлопці й дівчата не можуть скласти державних іспитів й отримати документів про закінчення школи, адже з бюджету не хочуть виділяти грошей для того, аби вчителі змогли поїхати до тієї чи тієї країни й ці іспити прийняти. Переконана, що має бути розроблений чіткий механізм вирішення і цього гострого питання.