Інше життя існує, і воно може бути зовсім поряд — за сусідською стіною. Але хіба нам є час думати, кому як ведеться? І аж доти, доки не станеться щось непоправне. Тоді починаються жваві, навіть співчутливі розмови про те, як так могло статися. Матуся, яка з вигляду порядна, раптом кинула дитину напризволяще. Або такий ввічливий із співробітниками чоловік — удома справжній тиран, здатний руку на дружину підняти.

Тут дають шанс

В одній із багатоповерхівок на першому поверсі у чотирикімнатній квартирі людно, але не гамірно. Кожен, точніше, кожна зайнята своєю роботою. Катя із соціальним працівником Раїсою завершує виготовляти новорічні прикраси. Аня накриває на стіл. У котроїсь заплакало немовля. Дійові особи змінюються, але робота триває. Тут, у соціальній квартирі для вагітних і жінок з маленькими дітьми, так заведено. Взаємодопомога та робота в команді — одна з умов перебування. Якщо пані, як тут називають мешканок, ресурсна, тобто працює за правилами моделі притулку, то матиме право на перебування спочатку до трьох місяців, далі договір зможе укласти ще на три й аж до року. Юристи, психологи, соціальні працівники докладуть максимум зусиль, щоб дати жінці старт для нового життя.

У переддень нового року прийнято згадувати лише позитив. За три з половиною роки роботи соціальної квартири історій зі щасливим — ні, не завершенням, а скоріше стартом — значно більше. На сторінці в одній із соціальних мереж нещодавно працівники притулку прочитали повідомлення від колишньої мешканки. Вона вітає своїх наставниць і рятівниць зі святами. Доля подарувала їй в Україні щасливий квиток — на свою батьківщину і в нове життя. Ось її історія.

Інні не поталанило змалку. Її мама не обтяжувала себе батьківськими обов’язками. Більше того —  не любила власних  дітей. Випивка і гульня їй більше припали до душі. За це її позбавили батьківських прав. Дітей віддали в дитбудинок. Інна все тікала до мами, але та і знати її не хотіла. Згодом  дівчинку забрали у прийомну сім’ю. Там уже вона показувала характер, суперечила батькам. Через образу на рідну матір перепадало прийомній. Тож не витримала і вона — повернула дитину до притулку.

Там Інна довго не затрималася. Тісно стало її романтичній душі в невеличкому російському містечку. Чи то гени дали про себе знати, чи підлітковий максималізм, але дівчина вирішила помандрувати від марудного життя якнайдалі. Може, каталася б ще й досі з дальнобійниками, та на заваді стала вагітність. На сьомому місяці опинилася в Україні.

Через денний центр «Право на здоров’я» отримала направлення в соціальну квартиру. Перше, за що взялися соцпрацівники, — поновлення документів. У дівчини їх не було. Доки чекали відповідь із посольства, через інтернет розшукали прийомну маму. На диво, та зраділа і весь час, що пішов на поновлення Інниних документів та одужання після пологів, спілкувалася з нею дистанційно, пересилала посилки.

Нині в молодої мами все гаразд. На батьківщині вона поновила статус сироти, отримала кімнату в гуртожитку, спілкується з названими батьками.

Жінки, які опинились у складних життєвих обставинах і знайшли притулок у соціальній квартирі, радіють, що мають спокій і затишок. Фото надане автором

Новосілля

Прийдешній рік стане новим у відліку життя сумчанки Альбіни. Мама не подарувала їй любові, не навчила самостійного життя. Документів — і тих не спромоглася зробити. Продала житло — дітей за поріг. Та й по тому.

Альбіна зустріла хлопця. Жили в цивільному шлюбі у хатині-самобуді. Добрі люди підказали, що після пологів дитину можуть забрати соціальні служби, адже паспорта немає, реєстрації і житла також. Волею долі потрапила в соціальну квартиру. Зрозуміла, що  маленький син для неї важить дуже багато. Тому відразу погодилася на всі умови проживання в притулку.

Паралельно працювали з її чоловіком. У результаті сім’ю вдалось об’єднати. Доки жінка мешкала в притулку, державна допомога на дитину накопичувалася на банківській картці. Зрештою чоловік пристав на дружинину пропозицію докласти грошей і купити будиночок. Новорічну ніч сім’я зустріла у власному житлі.

Доля в їхніх руках

А ось Анастасії за п’ять спільно прожитих років у цивільному шлюбі з киянином і згадати нічого. Доки жили на її батьківщині у Криму, то був людина як людина. А після того, як довелося покинути півострів і оселитися в його квартирі, почалися невеселі дні. Спиртне, наркотики, друзі замінили йому родину. Жінка розповіла, як чоловік випроваджував її за двері, щоб вона не заважала йому розслаблятися. Дитину залишав у квартирі. Візити поліцейських ситуації не змінювали. Намагалася налагодити контакт зі свекрухою, а та відповіла, що пустила хлопця з п’ятнадцяти років дорогою Божою. Куди та виведе, туди він і вийде. А що онук росте в нелюдських умовах, адже бачить побої матері та пиятику батька, то нічого, сильнішим духом виросте.

Соціальна квартира — не перший прихисток Анастасії. Однак лише тут зуміла побороти комплекс жертви. Тепер вона виконує всі настанови психолога. Телефон вимкнула, у соцмережі не заходить, обірвала найменші ниточки, які б змогли вивести на неї колишнього співмешканця.

Тридцятидворічна жінка, немов маленька дівчинка, вірить у новорічне диво. Вона прагне, щоб її Максимко не хворів — роботодавці не люблять лікарняних. Тоді вона зможе піти на роботу і винайняти на двох хоч якийсь куток.

У притулку розповідають: бувало, жінки тут знайомилися, здружувалися і потім спільно винаймали житло, шукали роботу. Працівники столичної соціальної квартири зауважили, що багатьох випадків домашнього насилля можна було б уникнути, якби не байдужість суспільства. Старший соцпрацівник притулку Яна Рибкіна з обуренням згадує, як  лікар швидкої, який прибув сюди на виклик, потелефонував у лікарню зі словами: «Веземо на госпіталізацію дитину з притону». Про етику, делікатність годі й говорити. Яна, проте, сподівається, що завдяки відвертій розмові з суспільством про проблеми в сім’ях, можливість їх подолання, вдасться змінити ставлення до потерпілих від насилля. Адже у кризову ситуацію можуть потрапити всі незалежно від статусу. 

ДОВІДКА «УК»

Соціальна квартира в Києві — центр для тимчасового перебування вагітних і жінок з дітьми раннього віку, котрі  опинилися у  складних життєвих обставинах. Його мета — профілактика раннього соціального сирітства. Завдання — забезпечення таким дівчатам та молодим матерям тимчасового проживання, життєво необхідних соціальних, медичних та юридичних послуг тощо. Поки що соціальна квартира єдина в Києві, але в столиці планують відкрити мережу подібних закладів. Створено соцквартиру в рамках проекту «Свобода від насильства: покращення доступу до соціальних послуг в Україні» завдяки підтримці ЄС, який і надалі планує фінансувати такі стартові проекти. А подальше утримання і розвиток мають брати на себе місцеві громади. До проекту долучилися в Кривому Розі, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Одесі, Тернополі, Херсоні, Хмельницькому, Чернівцях і Чернігові. 

Насамкінець. Заступник міністра соціальної політики Наталка Федорович згадала, як у її дитинстві дітей лякали за неслухняність відправленням «на Грушки». Малеча не розуміла, що воно таке, але знала, що щось страшніше від пекла. Насправді це був будинок для самотніх стареньких людей. Потрапити туди могли покинуті бездушними дітьми батьки або люди, які залишилися на білому світі самі-самісінькі. Завдання сьогодення — відродити у громаді почуття відповідальності за тих, хто поряд.

Торік у листопаді року Верховна Рада у першому читанні ухвалила проект закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Його основна мета — розвиток спеціалізованих послуг для потерпілих від насильства жінок. Соціальна квартира — приклад таких послуг, який можна поширювати в інших областях України.

А виконавчий директор МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» Галина Скіпальська додала, що з моделлю роботи усе зрозуміло, а ось із назвою не все так просто. Люди не поінформовані про роботу таких моделей.

— Коли говоримо про соціальну квартиру, в людей виникає асоціація з роздаванням ключів від соціального житла. Коли називаємо притулок, чомусь думають про нічліжку для клошарів.

Перевага соціальної квартири — тут приймають без паспорта і громадянства. Працівники центру вважають хоч невеликою, але перемогою те, чого вдалося досягти в мікрорайоні, де розташована соціальна квартира. Це розуміння і підтримка дільничного поліцейського, педіатра і терапевта, соціальних служб. Та й у сусідів зникли побоювання і недовіра до притулку.