Про те, як ще від самого початку опалювального сезону 2017—2018 років комунальники влаштовують мешканцям мого будинку справжній холодоцид, писала вже неодноразово. Розповідала і про те, як уперше за 20 років, упродовж яких живу у хрущовці в Солом’янському районі столиці, довелося бути без тепла й гарячої води не лише в будні, а й на Новий рік та Різдво. Відчуття, з якими сидиш у квартирі під ялинкою… у пуховику, повірте, просто незабутні.

Принаймні тоді прориви на тепломережах, які спричиняли вимкнення тепла, відбувалися деінде, подалі від мого будинку та двору. Аж ось, коли протягом січня тепло у наших квартирах вимикали тричі за два тижні, ям уже накопали у дворі. Навпроти кожного з чотирьох під’їздів розрили по здоровенному котловану. І якщо в перші дні після «розкопок» там ще можна було побачити працівників Київенерго разом із ЖЕКівськими сантехніками та представниками управляючої компанії (ОСББ в моєму будинку немає і, мабуть, ніколи не буде з вини самих мешканців: не можуть вони між собою порозумітися у цьому питанні), то за останні кілька тижнів ці браві хлопці кудись зникли, кинувши ями бовваніти посеред двору. 

Підозрюю, що міркували ремонтники так: «До кінця зими ще принаймні місяць. А залатані нашвидкуруч труби можуть прорвати знову, і не раз. То що ж, знову гнати через пів-Києва екскаватор, щоб розривати ті ями ще і ще? Логічніше… просто їх не закопувати. Може, й до завершення опалювального сезону. Адже для чого нам така морока?»

Тож про зручність для своєї роботи ремонтники попіклувалися. Але не про мешканців будинку. Адже уявіть невеличкий за розмірами міський дворик, посеред якого розрито чотири ями. З першого погляду здається, що тут нещодавно відбувалися масштабні бойові дії: навкруги розкидані великі й малі уламки понівеченого асфальту, поряд — терикони з викопаної землі, яку розмивають дощі й талий сніг до стану каші-грязюки, і перейти її — чимала проблема. Особливо для літніх сусідів, малят, які хочуть дістатися до дитячого майданчика, та мам із візочками. А ще там валяються уламки старих дірявих труб, які нещодавно замінювали через пошкодження.

Але якби ж проблема для двору була лише в цьому. Та ні, додайте сюди ще десятки легковиків, які самі мешканці припарковують, де встигнуть, часом перекриваючи навіть входи-виходи до арок та під’їздів. І «вишеньку на торті» — величезні хури, які цілодобово їздять туди-сюди по двору, підвозячи свіжі продукти до супермаркету, що в сусідньому будинку. І за їхніми великими колесами ті уламки асфальту, проіржавілих труб та багнюка по кілька разів на день перетягуються через увесь двір — з одного його краю до другого.

Отже, дістатися від арки до свого під’їзду дуже проблематично навіть дорослій здоровій людині. А як бачу, як ті «стежки форту Буаяр» торують бабусі з ціпками та мами з малечею, — серце завмирає. І постає запитання: чому міський двір недалеко від центру столиці має такий понівечено-занедбаний вигляд, що як виходиш ранком з під’їзду, навіть не знаєш, куди ступити, щоб вціліти? 

І це посеред району, який нещодавно проголошено найкращим за всіма (зокрема й комунальними) показниками у столиці! От би членів того журі, які присудили нам перемогу, запросити до себе в гості. Цікаво, за який час вони здолали б відстань хоч від арки до найближчого під’їзду? Який вигляд після цього мало б їхнє взуття і взагалі чи були б цілими ноги? Дуже сумнівно…