«Мамусю, так шкода, що у твоєму дитинстві не було гаджетів!» — щиро переймається моїм немобільним минулим п’ятирічна донечка. І з ходу дивується: «А як же діти тоді жили?» — «Давай-но розповім», — усміхаюсь, вкладаючи малечу спати. Відтоді моя дитина й чути не хоче жодних казок: лишень головою до подушки — одразу просить: розкажи про дитинство! І додає: нову серію! Ось так навдивовижу швидко й невимушено виник наш цікавий серіал про… дитинство без просунутих технологій.

Щоднини оповідки про найрізноманітніші пригоди і справді витіснили будь-які казки. Донька із захопленням слухає, як щороку під час літніх канікул у селі на мальовничому Тернопіллі ми разом із сусідськими однолітками, наче мавпенята, лазили по деревах, наввипередки дістаючись до найвищих гілок. Як босоніж гасали за дикими кошенятами — а їх спробуй дожени! Навіщо ми це робили, досі невтямки. Як власноруч майстрували лук і стріли й цілили хто куди. На щастя, до бабусиних курей та індиків наша зброя не долітала. «Мамо, то це ж були справжні квести?» — знову смішить мене донечка. «Можна й так сказати», — намагаюся серйозно відповісти сучасному чаду.

Та найцікавішим, кажу, був «квест» у кукурудзі. Мабуть, тому, що кукурудзяна нива добігала аж ген до горизонту. Для нас, дітлахів, вона перетворювалася на густий зелений ліс, у якому ми полюбляли гратися в хованки. Ото була забава! Спробуй знайти когось у щільному височенному лабіринті. Найцікавіше — по кукурудзяному стеблу не вилізеш, як по стовбуру, щоб поглянути зверху й зорієнтуватися на місцевості. Бувало, що самотужки знаходили вихід із природного лабіринту лише за кілька годин. «І що? Навіть без мобілок і GPS-навігаторів?» — дивується дитя. «Уявляєш! Нашими надійними помічниками були тільки зір і слух, — веду далі. — Збити з пошуків міг лише сусідський кіт, зненацька шубовснувши у кукурудзяне море з паркана й наробивши галасу. Ось так і орієнтувалися поміж рослин-велетнів: насторожено стежили за звуками й визирали, де ж кукурудза пропускає більше світла, — саме там омріяний вихід на волю».

Наступні серії про похід до сільського млина, склепу (так у селі називають магазин, куди лише раз на тиждень привозили смачнюче морозиво), про вранішню риболовлю (а для цього квесту треба було ще накопати в курнику черв’яків і перевірити справність усіх вудочок) і багато інших не менш цікавих історій тепер щовечора доводиться розповідати малій.

І справді, сучасній дитині, яка звикла до нескінченного переліку телеканалів, комп’ютерних ігор і мобільних додатків, невтямки, як можна обходитися без технологічних благ цивілізації. Тож нині, наслухавшись моїх невіртуальних серіалів, донька вимикає ігри з вигаданими мультяшними героями і влаштовує власні — зі стареньким компасом і звичайнісінькою лупою. Виявляється, в реальному світі бавитися напрочуд цікаво! Треба лише знайти спосіб відірвати сина чи доньку від усіляких гаджетів, згадати найкращу мить свого дитинства й спробувати! Повірте, емоціям не буде меж.

Гадаю, чи не кожному знайома ситуація, коли батьки приходять у гості разом з дітьми, а вони буквально не вилазять із гаджетів замість того, щоб поспілкуватися між собою. Шокує, що дітям часто комфортніше ховатися у віртуальному світі, ніж поглянути одне одному у вічі й погомоніти на різні теми. На додачу днями зателефонувала знайома, в якої двоє синів після уроків прикипають до комп’ютера й граються в мережеві ігри з однолітками: «Кажу своїм шибеникам: гайда грати у футбол! Знаєш, що утнули? Увімкнули футбол на комп’ютері й гукають з кімнати: мамо, ти за «Барсу» чи «Манчестер?» Останнім пострілом у мою загартовану свідомість була розповідь сусідки про те, як її син запросив дівчину піти в кіно… віртуально.

Нині комп’ютерна залежність, особливо серед підлітків, вражає. Тож як вивести дитину з онлайну в офлайн? Адже це шкодить не лише фізичному здоров’ю, а й психіці людини, яка саме формується. Психологи радять дозувати час біля екрана, більше спілкуватися з дитиною, цікавитися її життям, інтересами, разом ходити на прогулянки, відвідати цікавий музей чи піти в кіно. Тільки по-справжньому.

Головне — перевірила на власному досвіді — не забороняти (це спричинить лише спротив), а зацікавити чимось іншим. І дитина відчує, що за футбольним м’ячем можна бігати не тільки мишкою, а й власними ногами, що справжні емоції й спілкування з рідними, друзями не замінити жодними віртуальними. А ще — у вашої дитини назавжди залишаться незабутні спогади про щасливе дитинство, про яке вона згодом розповість уже своїм дітям. Хтозна, можливо, всього за кілька десятиліть світ настільки поглине урбанізація, що наші нащадки й не знатимуть, звідкіля беруться лабіринти з кукурудзи.