Національний заповідник «Софія Київська» на чільному місці у списку відвідувань гостей української столиці. Крім споглядання архітектурних шедеврів, там відчуваєш приємну ауру і спокій, попри те, що за мурами вирує багатомільйонне місто. Особисто я щоразу після відвідин Софії отримую неабиякий енергетичний заряд. На відміну від Києво-Печерської лаври, де, незважаючи на ландшафтні красоти і витвори зодчих, особливої благодаті не відчуваю. Чи не тому, що над схилами Дніпра досі витає чужинський московський дух?

Немає потреби наголошувати на значенні Софії Київської для України. Тисячолітній собор вважали головним храмом, упродовж століть він був не тільки духовним і культурним, а й політичним центром. Там проводили церковні собори, приймали закордонних послів, урочисто садовили на престол князів. Будівля вистояла під час ворожих набігів, руйнувань і плюндрувань.

Немає потреби доводити і релігійне призначення храму, хоч за радянської влади служіння там заборонили, а територію монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником. Та минуло понад 80 років, і в комплексі Святої Софії Київської відновили регулярні богослужіння. Так, 21 лютого у храмі святого благовірного князя Ярослава Мудрого, який ще називають Малою, чи Теплою Софією (колишня трапезна будівля), Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет освятив храм і звершив першу Божественну літургію. А 4 березня, у день, коли православна Церква вшановує пам’ять Ярослава Мудрого, Патріарх очолив Божественну літургію з нагоди престольного свята храму Малої Софії.

Упродовж чверті століття УПЦ КП неодноразово просила державу відновити у Малій Софії богослужіння. Нарешті Церква отримала добро й уклала угоду з Софією Київською про спільне використання частини приміщень. Як повідомляється на сайті УПЦ КП www.cerkva.info, напередодні освячення храму лунали закиди про нібито порушення норм ЮНЕСКО та руйнування музейного простору. Але ж приміщення храму у держвласності. І з 10:00 до 17:00 можна оглядати експозицію Малої Софії. А богослужіння не перетинатимуться з робочим графіком музею: 8:00—10:00 — ранішнє (літургія), 17:00—19:00 — вечірнє. Вхід на територію заповідника під час служби безкоштовний, у чому я переконався, відвідавши недільну вечірню.

Заяви представників УПЦ МП з приводу нібито порушення рівності у ставленні держави до різних конфесій не витримують жодної критики, йдеться на сайті УПЦ КП: «Адже коли такі найдавніші національні святині, що перебувають у державній власності, як понад десять храмів у Києво-Печерський лаврі, комплекс Почаївської лаври, Кирилівська церква,  історичні храми княжої доби у Чернігові, Володимир-Волинському, Овручі тощо, були передані у одноосібне розпорядження структур Московського патріархату в Україні, ця церква не вважала, що порушено принцип рівного ставлення до конфесій… Але, на щастя, часи, коли Московський патріархат міг диктувати свою волю державі, минули».

Варто згадати час, коли наша церква втратила автономію і потрапила в лабети Москви на кілька століть. Справжні духовні отці намагалися не допустити цього. Серед них Сильвестр Косов, митрополит Київський, Галицький та всієї Руси, противник унії Гетьманської України та Московії у 1654 році. Його резиденція містилася на території цвинтаря Софійського собору. У романі «Гетьман Іван Виговський» Іван Нечуй-Левицький подав чітку позицію Косова щодо цього питання.

Після того як у Переяславі гетьман Богдан Хмельницький з військом заприсягнув московському цареві, до Києва мали прибути московські посланці, щоб прийняти присягу від духовенства, місцевих козаків і городян. Та спершу гетьман відправив до міста генерального писаря Івана Виговського. Адже він знав, «що київський митрополит Сильвестр Косов i все київське духовенство не хотіли приставати на підданство московському цареві, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустріч посланцям з процесією i не схоче привести до присяги киян».

Побоювався Богдан небезпідставно. Митрополит і не думав присягати цареві: «Поки наша церква залежить от цареградського патріарха, ми вдержимо свою автономію i свої права. Не такої заспіває нам московський патріарх Никон, чоловік простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Він зламає нашу автономію i запроторить наших владик i попів у свої льохи, в котрих він карає муками своїх духовних».

Хоча Іван Виговський сам не любив Москви, але як гарний дипломат частково переконав Сильвестра Косова. «З процесією я вийду з усіма ігуменами й протопопами, — погодився митрополит. — Більше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене підуть усі ігумени й протопопи. Вони встоюють за автономію української церкви, а я не хочу йти проти них». Митрополит відправив молебень, привів до присяги козаків і городян, але ні він, ні духовенство так і не присягнули царю. Утратила свою окремішність наша церква дещо пізніше.

Історію слід пам’ятати, однак важливий день сьогоднішній. І на богослужінні 4 березня у Малій Софії серед звичайних молитов «підносилися особливі прохання про визволення України від нашестя чужинців, про мир в нашій державі, про Божу допомогу воїнам, які обороняють рідний край, а також про подолання церковного розділення та утвердження Єдиної помісної православної Української Церкви».

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
  для «Урядового кур’єра»