Виставка «БОЙЧУКІЗМ. Проект великого стилю» презентує понад 300 живописних, графічних, мозаїчних творів  представників цього мистецького напряму. А попервах навіть ідея проекту викликала в деяких фахівців заперечення: «Це неможливо, бо знищено все, нічого не залишилося». Тож під час зустрічі з журналістами гендиректор «Арсеналу» Леся Островська-Люта наголосила: «Я надзвичайно вдячна нашим партнерам-музейникам і приватним колекціонерам, бо без них нічого не було б».

Запам’яталася і репліка-характеристика  мистецтвознавця Ярослава Кравченка: «Тут уперше дуже гарно і скрупульозно, як шматочки смальти в мозаїці, зібрано чимало фактажу. Бо виставки, які були раніше, більше могли похвалитися фотоілюстративним матеріалом, ніж зразками-оригіналами».

Дивом збережений шедевр раннього Бойчука — «Двоє під деревом». Фото Володимира ЗАЇКИ

Власне, перша велика ретроспективна виставка творів бойчукістів  відбулася тільки 1990-го. Нині, 27 років потому, в «Мистецькому Арсеналі» розглядають  бойчукізм як цілісний феномен. Аби через його пізнання наблизитися до усвідомлення самодостатності українського мистецтва,  позбутися нарешті постколоніального комплексу меншовартості, який 100 років тому намагалися подолати бойчукісти.

Це мистецьке явище проявилося  в монументальному і станковому живописі, графіці, кераміці, текстилі, тобто настільки  широко, що аби була змога розвиватися, то невідомо яким би шляхом пішло українське мистецтво.

Уже з 1907-го по 1910 рік, коли  група Бойчука працювала в Парижі,  було розуміння, що вони відмінні від загального середовища в тодішньому світовому контексті.  Бойчук спирався на традиції давньоукраїнського мистецтва,  раннього Відродження і візантизму. Темпера (фарба на основі яєчного жовтка) замість олії, колективна творчість замість індивідуальної, повернення до історичної спадщини замість її заперечення, сконденсованість художньої форми замість реалістичного відтворення — французи назвали ці новації «Renovation Byzantine» або відновлення візантійського мистецтва. Їх визнали, а на одній з виставок навіть  відвели окремий зал. І якби не певні обставини і доля дала б їм ще трохи часу, то термін неовізантизму став би мистецьким явищем на рівні з абстракціонізмом чи футуризмом. Але 1910-го Бойчук змушений був повернутися до Львова, група розпалася. Наступний період їхньої діяльності почався 1917-го, коли бойчукісти пере­їхали до Києва.

Бойчукізм — це спадщина, яка стосується кожного українця. Фото Володимира ЗАЇКИ

Чому час говорити про бойчукізм? Бо це явище, яке породжується революцією, сподіваннями, надіями, процесами модернізації — дуже нині модне слово. Але фахівці часто застосовують його, досліджуючи  ту  епоху. Через модернізацію українського мистецтва (а Михайло Бойчук чітко ставив перед собою таку мету), через створення стилю, який би відображав настрої епохи, мала творитися  модернізація суспільного життя, вноситися  зміни у повсякдення.

Тому виставка наче складається з двох частин. Перша — це виникнення, розвиток і еволюція бойчукізму. Друга — проектування повсякдення, втілення ідей бойчукізму в різних формах: монументальних розписах, поліграфії, живописі, графіці, виробничому дизайні.

На жаль, дотепер зі спадщини великого стилю вціліли лише деякі ескізи і камерні роботи. Адже прихід в Україну  більшовицької влади, для якої  існував єдиний метод — соціалістичного реалізму,  швидко поклали край мистецьким пошукам бойчукістів. Як і життю, і творам. 

Тож, за словами кураторки виставки Ольги Мельник, «найважливішим викликом для нас  було з фрагментів, які збережено в музеях і приватних колекціях, зібрати пазл, який би дав всебічне уявлення про український монументалізм, що відображав сутність своєї епохи. Ми проілюстрували творами Бойчука і бойчукістів всі метаморфози їхнього шляху».

Серед представлених робіт — надані колекціонерами унікальний іконопис раннього Бойчука та інші його сакральні твори, які хотів бачити митрополит Андрей Шептицький,  відправляючи художника на навчання в Європу. І його шедевр — так звана світська ікона «Двоє під деревом», що зберігається у Львівській  галереї ім. Бориса Возницького. 

Цей шлях завершується плодом ідейного зґвалтування — ці ікони бойчукістів змушували  творити. Конкретно йдеться про роботу Антоніни Іванової, яка зберігається в тій самій  галереї ім. Возницького,  До неї справді відчуваєш відразу, хоч новий божок Ленін на ній усміхнений. Ольга Мельник зазначає, що «було багато суперечок щодо вміщення цього твору». Недарма все вчинене під тиском політичних обставин, особливо 1930-х, спричиняє деградацію стилю.

Але до цього, на початку 1920-х, бойчукізм втручається  в життя дуже активними методами. У Межигірському технікумі бойчукісти налагодили  фантастичне  керамічне  виробництво. Однак кількість зроблених там предметів настільки обмежена, що працівники  музею декоративного мистецтва  «навіть не дозволили нам брати їх в руки, — далі розповідає Ольга Мельник. — Вони самі змонтували скляну  вітрину, виставили експонати  і зачинили її». Увагу передовсім привертає таріль із приватної колекції «Славний борець за волю України гетьман Іван Мазепа». Він відображає епоху 1920-х, дух того часу.

А про існування вертепу і ляльок, які  також створили студенти і викладачі в Межигір’ї, ініціатори виставки навіть не підозрювали. Ці експонати запропонували співробітники  музею театрального мистецтва — загалу їх ще не демонстрували.

Не оминути й вітрини з «Кобзарем» видання 1932 року, проілюстрованого бойчукістом Василем Седляром, наклад якого фактично знищено. Його надав  власник приватної колекції.

До речі, людям, які  попри всі ризики,  зберігали твори бойчукістів, присвятили окремий розділ.

Багато бойчукістів задля продовження життя змушені були ставати соцреалістами і  вголос не згадувати про своє минуле. Деякі навіть змінювали прізвища. Ми не можемо їх звинувачувати, як і не складати шану тим художникам,  які все творче життя зберігали стиль, — про них на виставці також окрема розповідь.