Особливістю села Нова Україна є те, що воно від початку свого утворення прямо і опосередковано пов’язане з тваринництвом. Засноване сімейним козаком на прізвище Телятник, воно, мабуть би, носило цю назву й сьогодні, — тривалий час на його території була велика молочнотоварна ферма, — якби не голова колгоспу імені Чкалова Петро Бардаков. Це він, освічений і авторитетний чоловік, фронтовик, як тільки господарство, яке він очолював 25 років поспіль, круто пішло на підйом, заробило перший мільйон карбованців, зініціював зміну назви села на більш звучну, яка б відповідала його ідеалам і прагненням. Ось і стало село Новою Україною, хоча основним місцем роботи більшості новоукраїнців аж до 2000 року залишалася саме МТФ. Тамтешні доярки і скотарі були відомі всій області. А, наприклад, Софія Павлівна Телятник, яка 34 роки відпрацювала тут дояркою, за свою сумлінну працю була нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, бронзовою медаллю головного комітету ВДНГ СРСР та двома Почесними грамотами президії ВЦРПС.
Духом не падають, а вчать дітей
Нинішні новоукраїнці на хліб насущний заробляють, працюючи на землі. Біля села розташований відділок ТОВ «Агрофірма «Добробут». Але 16 чоловік забрали свої паї, а вони в них чималі — по 4,3 гектара, і вирощують городину та корми для худоби й птиці самостійно. Це ті, в кого є сільськогосподарська техніка. Решта з ними кооперуються.
Частина селян за традицією утримує дійних корів та биків і торгує м’ясом та молочною продукцією на ринках Комсомольська і Кременчука.
В цьому є сенс, тому що коров’яче молоко там коштує 7 гривень за літр, а перекупники та різного роду заготівельники пропонують за літр максимум 2 гривні 70 копійок. Те ж і з м’ясом. Батько п’ятьох дітей Анатолій Телятник, пращур якого 230 років тому одним із перших поселився в цьому селі, говорить, що восени ціна на нього була одна — кілограм свинини у живій вазі коштував за двадцять гривень, а сьогодні за нього дають 15 гривень. Тоді як на центральному ринку Полтави якісну свинячу вирізку дешевше 60-65 гривень не купиш.
Шабай приїде, гроші заплатить, отут прямо під двором свиню заріже, повантажиться та й поїде, а я цілий рік із нею тягаюся, годую її, — говорить він. — А не тримати худобу не можна, бо треба за щось учити дітей. У мене діти не дурні. На відмінно всі вчаться. Але ось один син поїхав у минулому році в Київ вступати до академії внутрішніх справ, бо він у мене в міліції працює, а виявилося, що нашим сірим туди не можна. Тому мені дуже хочеться, щоб у новій Україні, яку ми вибудовуємо, не знайшлося місця корупції. Або її було якомога менше.
І щоб наша країна стала багатшою, і в усіх була робота, щоб було за що учити дітей. Тому, що мені важко їх учити, — долучається до розмови його дружина Надія Телятник. Принагідно розповіла, що другий їхній син нещодавно закінчив з відзнакою Дніпропетровський національний гірничий університет, але не працює за фахом. — До останнього дня викладачі йому говорили, що він матиме роботу. Та ось дають диплом і кажуть: «Надай нам довідку, що ти працевлаштований».
Подумавши, багатодітна мати зауважує, що хоч їм і нелегко живеться, але вони духом не падають. Головне, щоб було здоров’я. Тоді можна з будь-якими труднощами впоратися.
Такої ж думки й мати трьох дітей, офіційно безробітна Наталія Вівчар. Це вона мені й розповіла про поїздки у Комсомольськ та ціни на молочну продукцію. Вони з чоловіком Ігорем, також безробітним, утримують трьох дійних корів, свиней, телят для того, щоб у них усе було, як у людей. А їхні запити дуже скромні: щоб до залізничної станції «Куликівка» зробили асфальтований під’їзд, аби в дощ не місити ногами грязюки. Та щоб у селі побудували дитячий садок. А то возити дітей у садок у Бреусівку, за понад десять кілометрів, незручно.
Поки що не бачу в Україні нічого нового, — говорить житель села, 59-річний Віктор Телятник. — Роботи немає, а в мене дитина вчиться. Надіюся, що в новій Україні нашим дітям ні в чому не чинитимуть перешкод, і вони зможуть самореалізуватися. А головне, вони будуть щасливішими, ніж їхні батьки.
Мрію про те, щоб у нашому селі побудували фельдшерсько-акушерський пункт, тому що хворію, а підлікуватися тут, на місці, ніде. І щоб у країні нарешті настав мир. Усе інше мене влаштовує, — каже його сусідка Варвара Голуб.
А я чекаю від уряду нової України підвищення розміру соціальних виплат. Бо я відпрацював у колгоспі водієм і трактористом 44 роки, а пенсія у мене 1060 гривень, — відвертий зі мною 64-річний корінний житель Нової України Олександр Хміль. — Хочу, щоб ми жили, як при Брежнєву, щоб я пішов у магазин, і ковбаса там коштувала не 40-130 гривень, а в рази дешевше. І була якісна, не з картону та сої. Щоб сорочка коштувала не 500 гривень, а 5. При Леонідові Іллічу вона коштувала 3 карбованці, а костюм трохи дорожче. Замащу, було, сорочку мастилом, знімаю її з себе, і — на ганчірки. Тому що одяг і все було доступне для нас, для трудового народу. Зараз заплатив 30 тисяч гривень за операцію і виглядаю пенсію. Та, може ж, за пай щось заплатять. Хату ніяк не добудую, бо немає коштів.
Підтримує віра у грядущий розквіт
— Керівництву держави треба зробити так, щоб із наших сіл не виїжджали люди, щоб їм хотілося тут жити. А то, бачите, скільки порожніх дворищ тільки на нашій вулиці Вишневій, — зауважує колись передова доярка МТФ №3 колгоспу імені Чкалова, а нині 77-річна пенсіонерка Ганна Олександрівна Крупіна. — Спасибі працівникам Рибалківської сільради за те, що потурбувалися про освітлення села, а то, було, вийдеш уночі з хати надвір, а навколо — темінь. Приїдуть до матері діти з міста, ідуть поночі з гостинцями від станції і спотикаються. Тепер, слава Богу, у нас і газ є. То я вже така рада, така рада… За зиму спалюю газу на 200-250 гривень, бо в мене є пільги. А якби оце опалювати вугіллям хату, а вона в мене простора, то не наносилася б його, воно ж таке важке. Та й дороге нині це задоволення.
А ось у симпатичного подружжя Лазоренків — 78-річної Анни Федорівни та її 84-річного благовірного Володимира Івановича, які живуть на околиці села, хата невеличка. Зате світла й тепла, почасти через те, що газифікована, але значною мірою й тому, що в них завжди є гості. Ну такі вже вони люди, що з ними всім приємно спілкуватися. Дідусь має майже 50 років трудового стажу, працював і скотарем, і санітаром на фермі, бабуся — приблизно стільки ж. Здавалося б, натомилися за життя, тільки б відпочивати. Аж ні. Не можуть сидіти, склавши руки. Досі утримують птицю, пасіку на 15 вуликів, з кожного з яких у минулому році накачали в середньому по півцентнера соняшникового та лугового меду. В той день, як я до них завітав, було сонячно, і бджоли уперше цього року вилетіли з вуликів, що зимують просто неба, і кружляли на осонні. Порадувався цій земній красі, цьому диву, а Лазоренки мене ще й медом пригостили, про своє життя принагідно розповіли.
— Хочеться, щоб у селі було багато молодих. А то ж ми старі, вмираємо, а молодого покоління немає, — журяться. — Потім Анна Федорівна запропонувала переглянути кілька книжок, написаних її рідним братом, кременчужанином Іваном Федоровичем Паліївцем. У одній із них, що має назву «Весняний грім» натрапив на такі поетичні рядки:
«І вірю я в грядуще те,
коли здійсниться моя
мрія, і Україна, мов
лелія, добром і щастям
розцвіте!»
Без сумніву, у це вірять усі жителі сьогоднішньої Нової України.
ДОВІДКА «УК»
Село Нова Україна Рибалківської сільської ради Козельщинського району Полтавської області. Засноване понад двісті років тому, як хутір Телятники. Під час Великої Вітчизняної війни було частково спалене. Свою нову назву отримало у квітні 1963 року. Має вигідне географічне розташування: до автошляху Полтава — Олександрія –– 1 кілометр, до залізниці –– 1,5 кілометра. В селі 30 дворів, у яких зареєстровано 76 жителів, а фактично проживає 50 чоловік, у тому числі 24 пенсіонери та 10 дітей. Найстарішій жительці села Марії Дмитрівні Лищенко — 92 роки.
ПРЯМА МОВА
«Славилися своїми людьми»
Надія ГОЛОВКО,
Рибалківський сільський голова:
— Нова Україна завжди славилася своїми людьми. У війну надійно боронили рідну землю, нагороджені бойовими орденами жителі села, на жаль, нині покійні Євген Данилович Хміль, Федір Дмитрович Курятник, Петро Микитович Бардаков. Сьогодні в селі проживають дві матері-героїні: Марія Романівна Лазаренко та Надія Миколаївна Телятник, які народили і виростили по п’ятеро дітей. Як голові сільради мені прикро, що тут немає ФАПу, школи, клубу, дитячого садочка, надійного транспортного сполучення. Зате спільними зусиллями ради й жителів, ми освітлили і газифікували село, сюди регулярно, тричі протягом тижня доставляють пошту, привозять свіжий хліб. У селі працює магазин, створена футбольна команда «Легіон», яка успішно виступає на міжрайонних турнірах. Щороку 14 серпня святкуємо День села Нова Україна. Яка у села перспектива? Це залежить від багатьох чинників, у тому числі й від керівництва держави.
Ми в Google+