Наталія захоплює з першої зустрічі: вся аж світиться енергією, добротою, оптимізмом. Невисокого зросту, худенька, з молодіжною зачіскою, вона видається значно молодшою за свій вік. Важко повірити, що в неї п’ятеро дорослих синів, троє з яких служать у Збройних силах України, захищають рідну землю від оскаженілого ворога. Розповідати про своїх синів їй не вперше, робить це залюбки з неймовірною теплотою. Так розкривається ще один її дар — материнства. У неї незвичне для нашого вуха російське прізвище Марінкіна і насичена цікавими подіями доля.

Володимир, Назар та Павло Марінкіни. Фото з особистого архіву Наталії МАРІНКІНОЇ

Їхав на військовий збір, а потрапив у вир боїв

Та почнемо розповідь про синів і спочатку про тих, хто в лавах ЗСУ. «Найдовше воює Павло, ще з 2014 року, — розповідає пані Наталя. — Щойно почалися відомі події у Криму та на Донбасі, він пішов у тероборону «Збруч». Була така в Тернополі 2014-го. Записався туди добровольцем у травні, а вже 15 липня його відправили в Чонгар на межу із Кримом, а звідти перекинули на Донеччину. Рік залишався добровольцем, а потім уклав контракт і служив ще три роки в 44 окремій артилерійській бригаді. Отримував грамоти, подяки.

Пішов з армії 2018-го. Їздив на заробітки в Польщу,  трохи був удома, але щороку приїжджав на мобілізаційний збір. Ось і торік наприкінці січня приїхав з Польщі, адже з 1 лютого починалися мобілізаційні збори. Там його й застала війна. На Яворівському полігоні він був до середини березня, навчав мобілізованих, оскільки мав військовий досвід. Потім поїхав на фронт. 44 бригада була вже укомплектована, потрапив у Миколаївську бригаду морської артилерії, у складі якої тепер боронить південні кордони.

Якось попросив надіслати йому віники — хлопці хотіли в лазню сходити. Запитую: «Може, ще продуктів якихось передати?» Каже: «Мамо, ви не уявляєте, як нас люди тут приймають! Щойно прийдемо із завдання, а вони вже кличуть до себе: бойлери нагріті, йдіть помийтеся. Жінки перуть наші речі, їсти приносять. Дуже тепло до нас ставляться, бо залишилися ті, хто підтримує та любить Україну, а ті, хто був за росію, повтікали.

Місцеві розповідають, що за підтримку референдуму окупанти давали по 10 тисяч рублів, і були такі, хто на них спокусився. Щойно ми увійшли в село, де тепер стоїмо, на ранок на воротах будинків таких людей були намальовані «зетки»: в такий спосіб селяни повідомляли, що нам туди не варто заходити».

Там, де Павло стоїть нині, клекочуть бої. Пані Наталя робить паузу, її обличчям пробігає тінь тривоги, але за мить голос знову стає бадьорим.

Дуже хоробрий та працьовитий

Другий син Назар відслужив військову службу. Щойно набув чинності закон, що за бажанням хлопці можуть іти до війська з 18 років, вирішив, що немає сенсу чекати ще два роки. Півтора року служив у Національній гвардії України. Згодом теж постійно їздив на мобілізаційні збори. Останній такий збір на Яворівському полігоні проходив разом з 44 окремою артилерійською бригадою. Так став артилеристом.

Назар теж їздив працювати в Польщу. Але 24 лютого 2022 року саме був удома. Почувши, що почалася війна, дістав свої документи й сказав матері: «Тут написано, що в разі надзвичайної ситуації треба з’явитися у військкомат без повістки. Маєте номер телефону військкома, зателефонуйте йому, коли й куди маю приїхати». Що тут вже було казати? Зателефонувала.

25 лютого мати вже збирала сина. Купила все необхідне. Зайшов двоюрідний брат і запитав Назара, чи не страшно йти йому на війну. «Краще вже піду я, ніж ти, — відповів. —Знаю, що це таке, адже служив у війську, вмію поводитися зі зброєю».

Назар потрапив у 44 окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола. Тиждень ще побув у Тернополі, згодом військовий шлях проліг на Київщину, в Макарів, де і зустрів рашистів. Так Назар першим із братів потрапив на війну.

Пані Наталія вмикає запис звукового листа, який надіслав їй Назарів командир з позивним «Ковбой». Він розповідає матері, як воює її син: «Коли Назар приїхав на бойові позиції, то потрапив у самісіньке пекло. Нас дуже сильно обстрілювали. Дивом усі залишилися живі. Досі не розумію, як так сталося, що нікого навіть не поранило. Ніхто не злякався. Ваш син одразу ж влився в бойові дії, почав допомагати. Після цього ми перейшли на інші позиції, де й продовжували артилерійську роботу. Ми тяжко працювали. Був такий день, коли витратили 360 снарядів.

Ваш син потрапив у розрахунок, де командиром «Халамон». І теж плідно працював. Хлопцям було надзвичайно тяжко. Ми фактично не спали. Постійні авіаційні та артилерійські нальоти, прориви ворога. Ми стріляли, проте дедалі й ближче, але всіма силами й засобами стримували ворога.

Назара можу характеризувати як дуже хороброго, працьовитого військовослужбовця. Йому ніколи не треба повторювати двічі. Люди, які справді прийшли боронити свою державу й у час біди не сховалися, — надійні бійці.

Кілька тижнів це був найгарячіший напрямок у всій Україні. Були надзвичайно важкі бої. Але, на щастя, витримали, вижили, жодного «двохсотого», жодного «трьохсотого», хіба декого контузило. Але, на щастя, всі живі, і це дуже тішить.

Після Київської операції, коли ворог із соромом покинув столичну область, ми його ще гнали навздогін, відпрацювали сім цілей. Ворог спочатку намагався відходити організовано, але коли потрапив під наш артилерійський вогонь, тікав як міг. Не забирав ні вбитих, ні поранених.

Потім ми відновлювали боєздатність. Згодом переїхали на інший напрямок, де й перебуваємо. Тут у нас тривають систематичні позиційні бої. Здебільшого це війна артилерії. Ворог тут хитріший, розумніший. Але досвід, здобутий на Київщині, нам допомагає й ми систематично знищуємо ворога», — розказував матері командир її сина.

Наймолодший теж уклав контракт із ЗСУ

Володимир — наймолодший із синів Наталії Марінкіної. Військовим він прагнув стати ще із сьомого класу. Навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї. Знайшов себе там, займався спортом, здобував медалі. Після ліцею вступив до Київського національного авіаційного університету, але навчався там лише рік. Через ковід було дистанційне навчання. Йому це не сподобалося.

У вересні Володимирові виповнилося 18, і він пішов до війська. Тут теж наче провидіння над ним було. Оскільки мав столичну реєстрацію, його спрямували служити на Тернопільщину. Тож нині проходить військову службу в одному з райцентрів області, а на початку торішнього грудня уклав контракт із ЗСУ на два роки.

«Я дивувалася: куди квапився, адже ще пів року служити, — ділиться думками мама. — Але то був його вибір».

Про Володимира в частині теж гарно відгукуються. Його портрет на дошці пошани «Кращі вартові». Тож служить, набирається досвіду.

Що ж до інших своїх синів, то Наталія Марінкіна каже, що найстарший Олександр живе в Тернополі. Він єдиний з її хлопців, хто має сім’ю — дружину Ірину й доньку Аліну, другокласницю. Це перша її внучка.

«Вона у нас артистка, танцює, привозить медалі. І вже знає, що росіяни — погані люди», — розповідає усміхаючись бабуся. Олександр допомагав як волонтер на залізничному вокзалі, коли був великий потік переселенців.

«Святослав зі мною, він теж ходив у військкомат, просився на фронт, але його не взяли, бо не служив і не має військових навичок. Із початком війни він був водієм. Ще під час АТО ми все, що потрібно, возили на передову. У Чорному Лісі, нашому селі у Кременецькому районі, створили батальйон «Чорноліські домогосподарочки». Ліпили вареники, готували налисники, пекли пиріжки й через волонтерів передавали на передову. Наші відеречка з варениками навіть до мого Павлика доходили, бо ми їх підписували і номер телефону залишали. Тепер те саме: збираємося й готуємо то одне, то інше для наших бійців. У школі плетемо сітки, а молодші пишуть листи бійцям і малюють малюнки».

Запитую: що материнська душа каже? «Душа, звичайно, у тривозі, — відповідає мені щиро. — Прокидаюся та лягаю з молитвою: «Господи, бережи моїх дітей!» Ми домовилися із синами, що вони щоранку за змогою писатимуть мені бодай кілька слів. Встаю й бачу: Павлик написав «Усе гаразд». Якщо його не запитаєш, він нічого більше не розповість. Звик так ще з часів АТО. Назарко трошки більше розповість: що робить, де був. «Усе гаразд. Поїхали на роботу» чи «Усе гаразд. Роботу виконали. Замовник задоволений». Володя, як і Павлик, небагатослівний: «Іду в наряд» чи «Повернувся з наряду».

Така в нас традиція. Знаю, що, мабуть, у них не все так добре, як запевняють. Основне, що дають про себе знати. Стараюся підбадьорювати синів, підтримувати, про власні тривоги не говорити. Так разом і наближаємо нашу Перемогу».

У батьків — свій фронт

Наталія Марінкіна. Фото Василя БУРМИ

І нарешті про саму пані Наталію Марінкіну. У неї п’ятеро синів. А в її мами було шестеро доньок. Старша Ганна вивчилася на геолога й її направили на роботу аж у Приморський край, у Владивосток. Там вона вийшла заміж, осіла та живе досі. За нею поїхала ще одна — Ольга і теж залишилася. Коли ж пані Наталія закінчила середню школу, то також подалася за сестрами. В інститут не вступила, влаштувалася на роботу в ощадкасу й мала всі шанси осісти на березі Тихого океану, бо вийшла заміж за тамтешнього хлопця. Її суджений Юрій Марінкін працював дільничним інспектором і прийшов дівчину штрафувати за порушення паспортного режиму. Жила в сестри без прописки, а у прикордонній зоні жорсткі правила перебування. Так і познайомилися. Згодом і побралися.

Проте серце Наталії тужило за Україною. 1988 року вона з первістком повернулася додому. За нею приїхав чоловік Юрій, хоч йому не так просто було звільнитися з міліції. У школі тим часом був потрібен учитель англійської мови, тож їй запропонували роботу. Так і зрозуміла, що робота з дітьми — її покликання. Заочно закінчила Рівненський гуманітарний інститут, здобула фах учителя української мови та літератури, а також зарубіжної літератури. І вже понад три десятиліття вводить школярів у дивовижний світ красного письменства. Щоправда, тепер читає тільки зарубіжну, годин має небагато, бо вже другий рік — директор Крутнівської ЗОШ І—ІІ ступенів Лопушненської територіальної громади на Тернопільщині.

Але має на серці й велику тугу, бо війна рашистів проти України розвела її із сестрами, які залишилися в росії. Вони, як і більшість московитів, переконані: в тому, що нині відбувається в Україні, винні самі українці. Це вони, мовляв, знищили Маріуполь і продовжують обстрілювати своїх же мирних жителів, утискають російськомовних східняків. Не ймуть віри, як це ми не хочемо бути з росією.

«Нікуди ви не дінетеся», — запевняє сестру Ольга й називає її то бандерівкою, то божевільною патріоткою.

«Запитую Олю: чому росіяни, які люблять росію, хочуть їй добра, — це патріоти, а українці, які люблять Україну й хочуть їй добра, — «бандерівці» та «нацисти»? Ми ж з тобою вийшли з однієї хати, діти одного тата й однієї мами, як ти можеш вірити такій брехні?» Вона мені кидає: «Це не брехня, а правда». — «І звідки ти це знаєш, адже ти від нас за 12 тисяч кілометрів?» Але вони живуть у якійсь паралельній реальності, до них неможливо достукатися.

Така сама проблема й в Юрія. У нього в Амурській області залишилася сестра, яка розмірковує так само, як і моя Оля. Чоловік їй каже, що живе в Україні вже 30 років, розмовляє російською мовою, але ніхто його не переслідує. А вона йому: «Ти такий самий бандерівець, як і твоя жінка». А ось молодший брат Юрія все розуміє. Знає, що в нас триває справжня війна, що це росія напала на Україну, загарбала її територію. Але таких росіян, на жаль, мало», — розповідає пані Наталія.

Доки сини захищають Україну на передовій та виганяють ворога з нашої землі, їхні батьки, крім волонтерства, тримають ще й родинний інформаційний фронт. У маленькому селі на Тернопіллі б’є потужне джерело патріотизму, любові та віри в нашу Перемогу.

 Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»