Революція Гідності 2014 року змінила долю Ірини на 180 градусів. 2014-го активісти буквально з Майдану вирушали хто в Нацгвардію, хто в добровольчі батальйони. Адже ворог уже окупував й анексовував Крим, на Донбасі активізувалися підживлювані росією сепаратистські рухи. На той час студентка Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського Ірина Токарчук потрапила до «Правого сектору». Передавала бійцям свої скромні знання, працювала бойовим медиком.

Та знання ці мають бути глибокими, а навички слід постійно вдосконалювати. Диплом медичного вишу — лише перша професійна сходинка. Ще більше переконала в цьому служба інструктором з тактичної медицини під знаменом добровольчого батальйону «Шахтарськ». Оскільки Ірина була безпосереднім учасником формування системи військової медицини, бачила проблеми зростання ізсередини, то приходило усвідомлення в необхідності змін і вдосконалень.

Насамперед поставила перед собою умову: саморозвиток. Закінчила організовані волонтерами курси, які проводили натовські інструктори, пройшла безліч курсів від NAEMT і Всеукраїнської ради реанімації. Тимчасово довелося залишити в минулому волонтерство і службу. Слід будо дбати про освіту і професійне зростання в мирному житті. Здобутий фах відкрив шлях до відділення опікової травми, відновлювально-реконструктивної хірургії та хірургії китиці Луцької міської лікарні, де молода лікар-комбустіолог удосконалювала навички з опікової хірургії та пластики м’яких тканин. Вдячні пацієнти надовго запам’ятовували дотик ніжних рук молодого хірурга, спокійний і водночас переконливий голос, що в комплексі ніби прискорювали загоєння складних ран і ушкоджень.  

Речі збирала за рік до війни

Оскільки війна почалася для Ірини 2014 року, то підсвідомо готувалася до боротьби заздалегідь, розуміння неминучості великої війни з росією постійно посилювалося. Восени 2021-го це відчуття нависло чорною хмарою. Та не гнітило, а навпаки, змусило зосередитися і сконцентруватися на пріоритетах. Перебирала й пакувала в рюкзак найнеобхідніші речі, форму, медичне спорядження.

У січні 2022-го перевезла їх до себе додому від батьків. Тим часом хмари над Україною дедалі чорнішали, ворог стягував до наших кордонів техніку й особовий склад. Кожен день міг стати останнім днем мирного життя. На початку лютого «Дарина» написала заяву на відпустку за власний рахунок. Без дати. Залишила її в шухляді робочого столу, щоб колеги згодом поставили потрібну дату й віддали керівництву. Щоб не втрачати дорогоцінний час, на роботу приходити не збиралася. Інтуїція її не підвела. 

24 лютого так і сталося. Розбудили дівчину вибухи на аеродромі поблизу Луцька. Підступні, нічні. Одразу виникла асоціація з нападом нацистської Німеччини 22 червня 1941-го. Часу на роздуми не було, діяла за чітко визначеним заздалегідь алгоритмом. Сестру відвезла до батьків. А сама давно знала вектор свого руху і команду однодумців.

Спершу шлях пролягав до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Усе було організовано оперативно й без зайвої метушні, бо точку збору групи було визначено задовго до війни.

«Поступово мені стало замало самого волонтерства, хотілося розширити ареал своєї корисності, бути причетною до насичених і важливих подій війни за незалежність, — ділиться спогадами Ірина Токарчук. — Колега знав одного з бойових командирів батальйонів, і ми командою вирушили на Київщину, де разом боронили й визволяли її від окупантів».

Максимум користі за обмежених умов

Згодом у процесі формування 46 окремої аеромобільної бригади ДШВ цей батальйон влився в неї. Відтоді «Дарина» — бойовий медик аеромобільного батальйону. Ось тут і почалась інтенсивна робота з удосконалення системи військової медицини в окремому підрозділі. У їхньому батальйоні немає проблем із забезпеченням медичним обладнанням, технікою, медикаментами. Через волонтерів правдами й неправдами вдається діставати (забуте нині слово, але актуальне на війні) все необхідне.

Неймовірними зусиллями, пройшовши крізь втрати бойових побратимів у степах Херсонщини й Донеччини, напрацьовували механізм забезпечення медичного підрозділу й алгоритм його роботи в різних ситуаціях. Хоч на війні лікарям трохи легше, бо біль, кров і смерть вони бачили в цивільному повсякденні, одразу стати військовим медиком неможливо. Потрібні адаптація, підготовка, час.

«У нашому батальйоні медики працюють за протоколом ТССС. Його почали створювати за підсумками в’єтнамської війни задля збільшення шансів на виживання більшості поранених, — пояснює  «Дарина». — Усі поранені умовно діляться на три категорії: ті, хто точно виживе незалежно від обставин; хто не виживе незалежно від обставин; і хто загине, якщо їм правильно і вчасно не надати допомогу. Ось на третю категорію переважно спрямовано цей протокол і роботу медиків. Це послідовність дій, які слід зробити в бойових умовах, щоб поранений вижив». Це лише один з аспектів цього протоколу.

На Київщині його втілювали фактично бездоганно. А на Херсонщині стало зрозуміло, що у плані тактичної ситуації він виправдовує себе не завжди. Бо наші умови відрізняються від тих, для яких його було створено. Наприклад, поділ на зони став спрацьовувати дедалі рідше. Хто на якому етапі надає конкретну допомогу, також не завжди зрозуміло.

Скажімо, лікар не має надавати допомогу на полі бою, це недоцільно з погляду необхідності тривалої підготовки фахівця. Втратити його дуже легко, а підготовка потребує часу і коштів. Доцільніше й вигідніше навчити бійців надавати допомогу собі й іншим, щоб урятувати життя й довести поранених до наступних етапів.

Натомість у нас немає чіткого поділу за вказаними напрямками. Обстріл може застати фахівця будь-де, навіть в небойовій зоні. Тому слід акцентувати на максимальній користі там, де медик перебуває саме зараз.

«Ось я могла б працювати у віддаленій лікарні й лікувати опіки і дефекти м’яких тканин після поранень, — розповідає «Дарина» про інший бік медалі. — Та розумію, що таких лікарів у тилу достатньо. А на передовій бракує медиків з бойовим досвідом і вмінням якісно працювати в екстремальних умовах».

Завдяки злагодженості медики батальйону, в якому служить «Дарина», досягли високої якості роботи на локальному рівні. І тут заслуга всіх — від водія до начальника медпункту батальйону. Кожна ланка забезпечує міцність усього ланцюга. Кожна знає свої обов’язки і працює мов швейцарський годинник.

«Медики — то лише наконечник стріли. А тримається він на логістиці, забезпеченні, чіткому командуванні», — робить висновок Ірина Токарчук.  

 Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 оаембр,

для «Урядового кур’єра»