Ольга ПРОКОПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Мрії, надії, плани — невід’ємна частина людського життя. Адже живемо не лише днем нинішнім чи вчорашнім, сподіваємося на краще, яке, віримо, неодмінно настане. Та ось уже дев’ять років наше завтра залежне від війни.

Моє заочне приятелювання з Юлею Надоєвою триває кілька років. Почалося з робочих моментів: документи, листування, відрядження. Але ще більше нас зблизило, коли з’ясувалося, що наші чоловіки стали на захист України після початку широкомасштабної російської навали.

Одного разу попросила Юлю надсилати мені щодня хоч смайлик як знак, що ніч минула без втрат. Так було день у день. Уже запланували зустріч в їхньому Харкові після перемоги над ворогом, повернення наших чоловіків із фронту. Уявляли, як гулятимемо містом, згадуватимемо дні війни, будуватимемо плани на майбутнє. Але ось на чергове «Доброго ранку, Юлю!» отримала відповідь: «Ні, не доброго. Учора загинув Артур».

Як так? Учора були мрії, а сьогодні лише спомини. Яким був Артур за життя, яким і чим запам’ятався людям, що його добре знали. Про що мріяв? Який мав характер? Як воював, як зустрів свій останній день?

Розповідь дружини

«Від нашого першого побачення Артур дав зрозуміти, що він моя половинка. З ним було легко, спокійно, весело й безпечно. Слово «безпечно» сповна характеризує мого чоловіка. Вираз «як за кам’яною стіною» саме про нього.

Ми познайомились у вересні 2008 року через інтернет. У жовтні в нас було перше побачення. Я завжди казала, що в нас не все так, як у всіх: зазвичай побачення призначають ближче до вечора, а в нас воно було о 8 годині ранку (виявилося, Артур і я з різних міст: я з Харкова, Артур — з Вільнянська Запорізької області). У день знайомства ми домовилися зустрітися на Південному вокзалі. Пам’ятаю, приїхала, дзвоню йому: «Я на місці». Бачу, іде і в руці тримає величезну троянду.

Потім ми гуляли містом, розмовляли.

Наші стосунки розвивалися дуже швидко: за пів дня живого спілкування зрозуміли, що ми дві половинки одного цілого. Саме тому на першому побаченні в нас був і перший поцілунок у романтичному куточку нашого міста — у сквері «Стрілка». Там є місце, де зливаються дві харківські річки Лопань та Харків.

Артур повернувся додому. Наступного разу приїхав знайомитися з моїми батьками, потім я поїхала до нього знайомитися з його рідними. Невдовзі подали заяву до РАЦСу, а 14 лютого 2009 року одружилися. 10 листопада 2009-го в нас народилася донька, точна копія тата. Усі казали, на щастя.

Пам’ятаю, як ми з донькою приїхали з пологового будинку. Поклала її в ліжечко, вона заснула. Я вийшла ненадовго з кімнати, повернулася і побачила, як Артур сидить біля Катрусі й не зводить з неї очей. Це врізалося мені в пам’ять. Часто згадую цей зворушливий момент. Він якось особливо грався з дитиною. Цьому можна було лише позаздрити і порадіти.

Артур виявився чудовим чоловіком і батьком. І не тільки. Для нас із донькою він ще й друг, якому можна довірити таємниці, який підтримає й допоможе в будь-якій ситуації.

Є ще багато чого згадати та розповісти. А скільки ще всього могло бути в нашої сім’ї попереду… Існує дуже влучна фраза: «На цій землі головне — набутися разом». На жаль, цього наша сім’я і не встигла зробити».

Артурові плани і війна

Артур розповідав про свою мрію літати. Він приїздив у Харків, щоб вступити в Інститут повітряних сил, однак не пройшов медкомісію. Тоді вирішив працювати в юриспруденції, планував стати адвокатом, відкрити власну фірму. Вступив до Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди: спочатку на бакалаврат, потім у магістратуру, а згодом і аспірантуру. Сковородинівці згадують Артура як талановитого, відповідального, відкритого й життєрадісного юнака, принципового і прямого, коли йшлося про певні моральні засади.

2022 року Артур мав би захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії. У серпні Артур отримав свідоцтво адвоката. Це відкривало шлях до створення власної фірми. Однак подальші його плани перекреслила війна.

Коли росія 2014 року вперше порушила суверенітет України, Артур підписав контракт на проходження військової служби у складі Національної гвардії України. Три роки боронив схід України від ворога, воював в екіпажі БТР. Там і отримав позивний «Пірат».

Якось у підрозділ прибула перевірка. Високі військові чини були прискіпливими, але поставили відмінні оцінки екіпажу Артура. Один з перевіряльників чомусь кинув у його бік: «Ну, ти пірат!» Так і з’явився позивний.

Повернувшись до мирного життя, Артур встиг попрацювати у школі вчителем історії, потім — у юридичній фірмі на посадах старшого юриста, помічника адвоката. У березні 2022 року, після повномасштабного вторгнення російських агресорів, Артур добровільно вступив до лав територіальної оборони. Спочатку був заступником командира взводу, а після загибелі командира очолив взвод. Побратими Артура з Національної гвардії й тероборони кажуть, що він крутий чоловік, хороший товариш, чудова людина, «командирище».

Товариші про «Пірата»

«Пірат» був і залишається для нас безумовним авторитетом. Його слово так багато означало. Був командиром з лев’ячим серцем і відкритою душею. Він вислуховував, допомагав і завжди щось робив для всіх. Це великий приклад воїна.

«Пірат» — це вже ім’я загальне: скажеш, як у «Пірата» — і швидка та всім зрозуміла характеристика тямущого командира, в якого позиції, чергування, побут, забезпечення харчами тощо налагоджено і зроблено як належить.

Пам’ятаю день 14 березня 2022 року: військкомат, черга. З’являється «Пірат», весь зібраний, готовий до війни, на тлі нас, які тоді майже нічого не вміли. Він скрізь був першим, не за спинами бійців, а попереду чи поряд. Швидко приймав важливі нагальні рішення, уміло вів у бій, без втоми виконував усю солдатську роботу. Він герой. Взвод дотримується девізу, який встановив «Пірат»: «Порядок у всьому».

Я гордий, що він був моїм командиром, пишаюся кожним моментом, коли він мене хвалив, заохочував. Я намагався більше виконувати, ніж потрібно було, тільки щоб «Пірат» відзначив. Він жодного разу не підвищив голосу на підлеглих, ніколи не сварився, в нього не було улюбленців, свояків. Було лише відчуття справедливості й адекватності моменту.

Про такого старшого брата завжди мріялося. Дивись і повторюй, що може бути простіше!

Того фатального 8 вересня 2022 року був до біса важкий бій. Я був за крок від командира і все бачив. Артобстріл. Артур став на коліно, щоб зарядити РПГ, і не встиг. Чи то куля снайпера, чи фатальна випадковість — в одну мить влучило в сонну артерію. Він і оком не встиг змигнути. Нічого не встиг відчути. Це була миттєва смерть — так сказали медики.

Але чи нам, побратимам, легше від цього? Досі не впевнений, що я зробив для нього все, що міг.

Потім не один десяток людей ділився роздумами, яким ударом була для всіх його загибель, яким був шок. Іноді думаю, що, на жаль, він був занадто безстрашним, намагався робити більше, ніж міг. Але війна і смерть не обирає, кого залишити живим, а кого ні. Ми, як і раніше, взвод «Пірата», і навіть думки немає нас якось інакше називати.

Розповідь старшини «Fisha»

«З Артуром був знайомий із 2015 року. Після ротації 2017-го мене призначили помічником командира блокпоста в Карлівці. До нас прибули новачки. Артур саме тут виконував завдання, він був на підсиленні. Попросив його показати молодим бійцям, як і що треба робити в певній ситуації. Звісно, з’являлися певні камені спотикання у спілкуванні досвідчених бійців і теоретиків. Артур ніколи не сперечався і непідвищував голосу, мав талант переконувати словами, впливати психологічно. Не знаю, що говорив солдатам, але конфліктів не виникало. Якщо позаду мене в бою стояв Артур, я міг не обертатися, щоб переконатися в надійному прикритті.

Після 24 лютого зустрівся з Артуром випадково. На той час я вже мав інвалідність унаслідок травми 2018 року і відмову з військкомату, тероборони і добробату на продовження несення військової служби. Не здивувався, дізнавшись, що Артур пішов добровольцем боронити Україну. Розговорилися. Я вивчив потреби підрозділу, який очолював Артур, і допомагав їм як волонтер. Часто передзвонювалися. Набирав його і  в той чорний четвер. Він не відповідав.

Опісля сниться мені, що дзвонить побратим і каже: Артур загинув. Я щось мугикнув, і далі сни дивлюся. Прокинувся, зателефонував іншому побратимові. Кажу, мені тут таке наснилося, а він у відповідь: «Це не сон. Артура немає».

Відчуття таке, наче вирвали зсередини шматок плоті. І нічим вже ту діру не залатати, ніяким імплантом не замінити».

Татова бандура

 «Утішає те, що Артур залишиться в пам’яті багатьох побратимів чудовою, світлою людиною, — продовжує розповідь Юля. — Упродовж місяців, що минули із часу загибелі чоловіка, багато товаришів по службі висловлювали співчуття, підтримували нас із донькою. Окрема дяка тим побратимам, хто надіслав нам фото, зроблені під час проведення АТО, і квіти. Їх досі приносять побратими на могилу «Пірата». Один із чоловікових друзів сказав: «Своїх не забуваємо!»

Минає час, безжально збільшуючи прірву розлуки з Артуром. Але ми з донею не віримо, що його немає поряд. Занадто сильними були наші зв’язки. Ми чекаємо на нього, наче ось-ось відчиняться двері і пролунає голос: «Я вдома!»

Я ніколи раніше не замислювалася над значенням слова «ніколи». А тепер відчула весь його зміст: ніколи не почути голосу, сміху, подиху, биття серця, ніколи не обійняти, не поцілувати, не побачити.

Артур не дуже любив фотографуватись, однак у нас удома на стіні висить картина, яку подарували його побратими. Її зроблено з фото, знятого 8 вересня 2022 року за кілька годин до загибелі».

Катруся Надоєва — татова копія. Вони схожі не лише зовні. Характер теж дістався від тата. Наполегливість і прагнення справедливості — головні риси характеру дівчинки. Вона мріє стати юристкою не лише для того, щоб продовжити справу, яку розпочав батько. А ще й щоб захищати простих людей. Тому робить те, що робила разом з татом: багато читає, малює, добре вчиться, акуратно веде конспекти з історії (тато навчив це робити і пояснив, чим вони цінні), грає на бандурі.

«Тато грав на гітарі і піаніно, — каже Катруся. — А мені захотілося опанувати гру на бандурі, чим я дуже здивувала батьків. Дуже довіряла татовим порадам, мені пощастило, що тато розумівся на теорії музики, допомагав мені з домашніми завданнями.

У музичній школі мені давали інструмент, але я мріяла про власний. Здогадувалася, що тато зробить сюрприз, але не знала, що отримаю бандуру в подарунок уже без нього.

Сталося це торік восени на мій день народження. До речі, інструмент серйозний з перемикачами (знавці в курсі, що це) піддався мені за місяць наполегливих занять, а не за рік репетицій, як це переважно буває, коли переходити від легшого варіанта до складнішого.

Знаю, що тато пишається мною. Сподіваюся, мені вдасться заграти соло на бандурі в нашій філармонії. Можливо, на той час я знову зможу зіграти татову улюблену «Мелодію у класичному стилі» О. Олійника, яку в нашій сім’ї її називаємо «Космічна мелодія». Ще не можу, а востаннє грала її для тата під час церемонії прощання. Усе це дуже болить мені».

Зустрічі бути

43-річний молодший сержант Артур Надоєв, боєць 227 окремого батальйону територіальної оборони 127 окремої бригади Сил територіальної оборони в місті Харкові, загинув 8 вересня 2022 року під час важких боїв за село Великі Проходи Дергачівської громади Харківської області. Воно потрапило під окупацію з першого дня повномасштабного нападу росії на Україну. Населений пункт, від якого залишилося суцільне згарище, визволено внаслідок успішного контрнаступу українських захисників 11 вересня.

За кожен з таких боїв кожен боєць мав би отримати відзнаку. Гадаю, так і буде. Тоді до решти нагород Артура — медалей «За оборону Красногорівки», «За оборону Авдіївки», відзнаки «За службу державі», «За оборону міста-героя Харкова» додасться ще одна. На жаль, посмертно.

Відтепер наші з Юлею плани про зустріч змінилися. Але, знаю, вона неодмінно відбудеться. Провідаю могилу Артура, куди майже щодня приходить дружина полеглого бійця, щоб розповісти йому новини. Про те, як минув день, що нового в доньки, як занесла щось смачненьке на блокпост для українських солдатів.

Про те, як хоче ще хоч раз побачити рідні очі…