РАКУРС

Київський інженер, який тривалий час працював в ісламській державі, поділився враженнями про країну з багатовіковою історією

Останніми десятиліттями процеси глобалізації у світі набирають обертів і більшість держав відкривають кордони для туристів. Тож, маючи достатньо грошей, можна відвідати будь-який куточок світу, побачити на власні очі культуру, традиції та повсякденне життя як мегаполісів, так і глибинки від східного узбережжя Атлантики до найзахідніших островів Тихого океану. Проте не завжди гроші — це універсальний ключ. Є держави, де суспільство вельми закрите, де закони та правила поведінки настільки різняться від звичних нам, що краще не виходити за межі готелів, якщо повною мірою не знаєш про всі нюанси.

Одна з таких країн — Іран. Про економічну та політичну ситуацію в цій ісламській республіці можна дізнатися із новин, частково про життя людей — від тих, хто перебував кілька днів у великих містах у справах, адже туристичним центром Іран назвати важко. Причини відомі, але зараз не про них.

Нашій газеті випала нагода поспілкуватися з українським фахівцем, який протягом тривалого часу працював в Ірані на будівництві інфраструктурних об’єктів. Одразу зазначимо, що наш співрозмовник просив не називати свого справжнього імені, адже місця його роботи — режимні об’єкти. У свою чергу автор цих рядків не мав на меті вивідати якісь секрети. Лише хотілося почути прості, не заангажовані політикою  враження про країну з багатовіковою історією.

На іранських базарах є навіть інградієнти для виробництва забороненої оковитої. Фото з сайту proftour.com.ua

Горілці — ні, а салу — так

Потрапити на роботу в Іран «з вулиці» неможливо. Фірми, що проходять жорсткі тендерні конкурси, набирають працівників лише за рекомендаціями перевірених «ветеранів». З одного боку це велика відповідальність, з іншого — платять непогані гроші.

Як розповів інженер Микола Григаращук (вигадане ім’я та прізвище – Авт.), одного чудового дня йому зателефонував друг із пропозицією попрацювати за кордоном. Недовго вагаючись, Микола погодився. Після місяця співбесід та оформлення необхідних документів він та ще майже 200 фахівців, серед яких були як українці, так і вихідці з країн СНД, вирушили літаком в Іран.

Міжнародний аеропорт Тегерана зустрів гостей з Європи незвичною спекою та надмірною цікавістю корінних жителів. Микола каже, що дивилися на них, як на хлопців з іншого району в буремних 1990-х. Тож за порадою супроводжуючого трималися групами.

Перед тим, як вирушити до місця призначення вглиб країни, було кілька вільних годин, і наш співрозмовник мав час оглянути околиці аеропорту. Найбільше його вразили парки: фінікові пальми, інші незвичні рослини, а головне — безліч папуг, що невимушено кружляли над головою. Як виявилося, папуги в Тегерані — як голуби в Києві: почуваються вільно, іноді нахабно, харчуються з рук людей. До речі, у деталях вбрання іранців, які проходили повз, Микола виявив певну особливість, не пов’язану з довгим одягом. Річ у шкарпетках, яких нема у гардеробі іранців. Як виявилося пізніше, причина цього — не спека, а ціна: пара шкарпеток коштує там майже 20 доларів…  

Коли нові працівники розмістилися в автобусі, що мав довести їх до внутрішнього аеропорту, пролунало застереження: якщо маєте запаси алкоголю, то краще позбутися їх зараз. У місцевому аеропорту багаж перевірятимуть прискіпливіше і якщо знайдуть горілчані вироби, то… Одне слово, з таким багажем не варто потрапляти до місцевої поліції.

Хоча ставлення до алкоголю в мусульманському світі начебто відоме багатьом, але з автобуса вийшли двоє та швиденько вилили «стратегічний запас» у смітник. А ось Микола мав інший, більш стратегічний ресурс —українське сало. За його словами, одна людина має право завезти три кілограми цього продукту, чим, як пізніше виявилося, скористалися всі українці, що були у групі. Микола каже, що протягом перебування в Ірані сало він споживав дуже виважено — кілограм розтягував ледь не на місяць.

Торг таки доречний

Після двогодинного перельоту внутрішнім рейсом та ще однієї поїздки автобусом працівники дісталися місця призначення. Це було невелике містечко, населення якого складалося лише з обслуговуючого персоналу та робітників. Розмістилися в будиночках трейлерного типу з усіма зручностями по чотири кімнати на чотири особи. Тут Микола прожив і пропрацював кілька місяців.

Містечка такого типу можна знайти і в Україні поблизу шахт, підприємств та інших промислових об’єктів. Різниця в тому, що населений пункт, де жив і працював наш співрозмовник, розташований посеред пустелі у фактично штучно створеній оазі: воду для людей та зрошування завозять у цистернах. А ще — спека та рівень вологості, що подекуди сягав 90%. Микола розповів, що воду він пив лише після обіду та ввечері. Та й то один зроблений ковток робив його мокрим, наче після зливи. Однак і плюс у цьому він знайшов: перед поїздкою до Ірану він важив 110 кг, а після повернення рідні його не одразу впізнали: пересмажена шкіра та мінус 50 кг ваги внесли відчутні корективи у зовнішність.

Через тиждень після прибуття почали складатися хороші стосунки зі співробітниками як європейського, так і місцевого походження. Миколі сподобалася певна екстравагантність одного з іранських начальників, який висадив біля свого будиночка пальму і ретельно за нею доглядав. Але коли приходить розуміння того, що для іранця пальма — це як кактус чи фікус для українця, то неординарність трансформується у звичайне людське вподобання.

Ще більшу спорідненість між нашими народами Микола відчув за кілька тижнів, коли наважився відвідати справжнє місто, розташоване за 3—4 км від, так би мовити, трудового табору. Спочатку місцеві дивилися на рідкісного європейця обережно, а на контакт ішли неохоче (у тій місцевості багато хто володіє хоч і ламаною, але відносно зрозумілою російською мовою). Однак на поміч прийшов один з найдавніших видів соціальної комунікації — торгівля. Запорука гарної покупки на східному ринку — це жвавий, до міри безкомпромісний торг. Іранці, як і араби, отримують від цього надзвичайне задоволення, а прагматичні українці — прийнятну ціну. Та що лукавити, позитивні емоції — теж. Схопивши суть та особливості місцевого базарного дійства, за короткий час Микола перетворився на місцевого доку. Тоді, коли його колеги-слов’яни без торгу купували річ за 15 доларів, він після жвавих переговорів купував той самий товар за 5 «зелених». Іранці почали ставитися до нашого співвітчизника відкритіше, і через певний час він помітив: іранці, як і українці, за щирість та доброзичливість відплачують сторицею.

Нові знайомства дали змогу знайти шлях, як обійти «сухий закон». Саме обійти, а не порушити. Деякі прямолінійні хлопці намагалися розжитися спиртним, однак невдало. Був випадок, коли, спитавши на базарі про віскі, місцевий торговець без жодних зауважень дістав із-під поли омріяну пляшку. Як пізніше виявилося, це була оливкова олія, на яку горе-покупці витратили великі кошти.                      

А ось Миколі розповіли про «комплект»: набір продуктів, що був у вільному продажу, із якого легко зробити потрібний напій. Український інженер зауважив, що продуктами бродіння він із товаришами не зловживав, але якщо була потреба (свято, день народження тощо), то «гонець» ішов до конкретної ятки і просто замовляв пакунок із дріжджами і цукром.                                                                              

Не втрапити у халепу

Микола каже, що певний час не міг зрозуміти, чому доброзичливість і щирість іранців ховається за ширмою настороженості та прискіпливої уваги, чому в їхніх очах подекуди з’являлася тінь страху. Потім усвідомив, що причиною цьому є суворе законодавство і не менш суворі покарання. Із цього приводу він розповів кілька моторошних історій.

Якось «на гарячому» спіймали п’ятьох місцевих громадян, які хотіли вкрасти з режимного об’єкта мідь із кабелів. Трьох із них розстріляли зразу, а ще двох зв’язали, поклали під «журавель» будівельного крана і скинули на злодіїв бетонну плиту.

Потрапляють до рук іранського правосуддя й іноземці. Микола розповів історію, яку він сам почув із третіх вуст, про громадянина однієї з європейських держав. Той мав необачність зв’язатися з наркотиками. Чи він вживав зілля, чи розповсюджував — історія замовчує. А ось про покарання відомо: європейцеві присудили 70 ударів палицею по п’ятах. Екзекуцію він пережив, але після повернення додому помер.

Для виявлення злочинців іранські правоохоронці застосовують давно відомий метод: людина «у цивільному»  пропонує нелегальний товар чи зробити щось заборонене. Якщо погодився, купив чи вчинив — поліція тут як тут. Порушникові — суд і покарання, а фактичному провокаторові — звання героя.

Микола зізнався, що після цих історій і сам злякався й навіть хотів повернутися додому. Проте поміркувавши, дійшов висновку: якщо неухильно дотримуватися законів держави перебування, з повагою ставитися до традицій і правил поведінки, в халепу не вскочиш. До того ж і влада Ірану не бажає виникнення інцидентів з громадянами інших держав. Він розповів, що коли їхня група прибула до цієї країни, їм видали спеціальні пам’ятки, де було чітко розписано, чого не варто робити.

Тож Микола радить всім охочим відвідати Іран дотримуватися золотого правила: до чужого монастиря зі своїм статутом не лізуть. Толерантне ставлення, безконфліктна поведінка відкриють майже всі двері до сутності Ірану та сердець його жителів, чого гроші ніколи не зроблять.