Українська біографія космодрому

60-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ БАЙКОНУРА

ГОРДІСТЬ. Відомо, що творець перших космічних ракет Сергій Корольов та двигунів до них Валентин Глушко — українці. Та мало хто знає, що місце для спорудження Науково-дослідного випробувального полігона №5, якому судилося стати Байконуром, обрав начальник аналогічного об’єкта Капустин Яр Василь Вознюк — уродженець Гайсина.

Куратором будівництва був Михайло Григоренко, який народився на Старобільщині й закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Першим начальником НДВП №5 став «росіянин» Олексій Нестеренко, етнічне походження якого засвідчує суто українське прізвище, а перші ракетники-військові на Байконур прибули із частин, дислокованих під Білокоровичами на Житомирщині.

240-РІЧЧЯ ЗНИЩЕННЯ СІЧІ

Первий розпинав Україну, Вторая доконала

ПОГЛЯД. У ніч на святу Трійцю 60-тисячне російське військо, до складу якого, крім регулярних частин, входили ще 13 полків донських козаків, підступно оточило союзників у переможній війні проти Туреччини — запорожців.

Не зайве нагадати, що незадовго до цього Катерина ІІ оголосила «височайшу подяку» січовикам за доблесть у борні з «бусурманами», а кошовий Калнишевський отримав звання генерала російської армії, орден Андрія Первозванного та золоту медаль з діамантами за особисту відвагу.

Отож ситуація кардинально відрізнялася від знищення Січі за наказом Петра І у 1709 році, коли запорожці справді стали для Росії ворогами, підтримавши Мазепу. Тоді російські війська, що оточили козаків, не мали значної переваги і лише заклики не проливати «братньої християнської крові» спонукали січовиків до здачі. Тим більше, що прилуцький полковник Гнат Галаган, який перейшов на бік Петра І, запевнив: «Клянуся Чесним Хрестом і образом Богоматері: всім помилування і мирова. Кладіть на купу рушниці, списи, шаблі, пістолі та йдіть, хто куди схоче».

Натомість беззбройних козаків відразу після здачі не просто винищили, а вимордували «як навіть у поганстві за давніх мучеників не бувало»: четвертували, саджали на палі, дерли із живих шкіру. Знущань не уникли навіть мертві: із могил повикидали останки давно похованих, осквернивши місця упокоєння і простих січовиків, і легендарного Сірка та православних священиків.

За Катерини ІІ єдиною провиною запорожців, як обмовилася сама імператриця у маніфесті «Про ліквідацію Запорозької Січі», стало те, що «заводячи власне хліборобство, вони розривали основу їхньої залежності від нашого престолу». Іншими словами, йшлося про ліквідацію економічної конкуренції козаків-хліборобів, які взялися за господарське освоєння відвойованого ними Дикого поля, яке роздавати у власність російським дворянам та заселяли кріпаки та німецькі, грецькі, сербські та інші колоністи.

Навчені гірким досвідом здачі Січі Петрові І козаки хотіли цього разу полягти з честю в бою, однак московські попи знову закликали не проливати братньої крові та уповати на Бога. Тож частина оточених втекла Дніпром на Чорне море, де згодом заснували Задунайську Січ, а решта здалась на милість переможців, які відправили у довічне заслання козацьку старшину на чолі з Калнишевським.

На відміну від звірств за часів Петра І, обійшлося грабунком усього, що можна було знищити або забрати. Особливо відзначилися донські козаки, здобиччю яких після «взяття у казну» січового майна від гармат з порохом до солі і пшона стала церква Покрови Пресвятої Богородиці. «Христолюбиві» воїни позривали виготовлені із дорогих металів та прикрашені коштовним камінням шати з ікон та порубали на шматки і порозпихали по торбах срібні царські врата. Дивуватися такому святотатству не доводиться, якщо згадати, що така сама доля була і знаменитого Святогірського монастиря, розграбованого і закритого за наказом Катерини ІІ 1787 року. Уже за три роки свята обитель із скарбниці перейшла у власність коханця імператриці Потьомкіна, про що навряд чи знають нинішні адепти «руського міра», які відновлюють монументи катам українського народу.

Тарас Шевченко напрочуд влучно прокоментував напис «Первому — Вторая» на постаменті пам’ятника Петрові І в Петербурзі: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину».

75-РІЧЧЯ ЗАВЕРШЕННЯ ЕВАКУАЦІЇ АНГЛІЙЦІВ ІЗ ДЮНКЕРКА

Чи всякий мир — на благо?

ПАРАЛЕЛІ. На відміну від пропагандистських штампів про біснуватого фюрера, Гітлер аж ніяк не був профаном у політиці й добре усвідомлював небезпеку війни на два фронти. Саме цим більшість істориків пояснюють пасивність німецьких військ, буквально на очах яких англійці з 26 травня по 4 червня 1940 року евакуювали із Франції на Британські острови через порт Дюнкерк 335 тисяч воїнів союзних військ. Не зайве нагадати, що Черчилль 28 травня на засіданні уряду заявив: навіть вивезення 100 тисяч солдатів буде неймовірною удачею.

Отож не протидія евакуації стала прологом до пропозиції почесного миру, зробленої Гітлером 19 липня 1940 року під час виступу в рейхстазі: за свободу дій Німеччини на материку Великобританія уникне війни і навіть збереже свою колоніальну імперію. Так фюрер віддячував англійцям за віддану на розтерзання нацистам Чехословаччину та майже рік «сидячих боїв» союзних військ після нападу гітлерівців на Польщу.

Однак на відміну від Сталіна, який на початку радянсько-німецької війни намагався відкупитися від агресора ціною відмови від України, як зробив це Ленін у часи Брестського перемир’я, в Англії нарешті усвідомили: той, хто прагне миру ціною ганьби, отримає і ганьбу, і війну.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЩОРСА

Комуністом він ніколи не був

ПОСТАТЬ. Завдяки талановитому фільму, знятому Довженком на замовлення Сталіна, ім’я одного з багатьох ватажків народної війни в Україні набуло широкої популярності. Та, на жаль, саме з легкої руки видатного кінорежисера за Щорсом міцно закріпилася слава вірного ленінця і комуніста, яким він ніколи не був. Крім того, «червоний» командир загинув не в бою з петлюрівцями, а від підлого пострілу в спину. Тож важко не поцікавитися, за які гріхи вбили Щорса, щоб згодом перетворити на одного із червоних ідолів.

Не зайве нагадати, що двадцятитрирічний фронтовик-підпоручик, який став офіцером після закінчення короткотермінових курсів, по поверненні 1917 року на рідну Чернігівщину мав досить туманне уявлення про сутність тодішніх політичних рухів. Однак не відмовився очолити земляків-повстанців, які в усій Україні бралися за зброю, щоб захиститися від поборів німецьких окупантів, що під прикриттям самостійної держави гетьмана Скоропадського нещадно грабували українське населення та відновлювали права місцевих поміщиків.

Випадково інтереси жителів прикордонної з Росією Чернігівщини та більшовицьких вождів, які, за відомим висловом Леніна, чітко усвідомлювали, що без українського вугілля і хліба російська революція приречена на поразку, певною мірою збіглися. Отож 22 вересня 1918 року — ще до офіційного розриву більшовиками Брестського миру з Німеччиною — у містечку Суджі тодішньої Курської губернії розпочалося формування Першої української радянської дивізії. Найцікавіше, що «робітничо-селянський» уряд України, якому номінально підпорядковувалися ці війська, створили аж 28 листопада із цілком прагматичною метою, чітко висловленою Леніним: для надання видимості законності більшовицькій інтервенції, без чого «війська були б поставлені в окупованих (підкреслення моє. — В. Ш.) областях у неможливе становище».

Крім того, більшовики не планували наступу на Чернігівщині, яку прагнули визволити від німців українські повстанці, а прямо заявили, що «шлях до Києва лежить через Ростов і Вороніж», тобто через вугільний Донбас і багаті хлібом чорноземні регіони України. Однак очолювані Щорсом бійці відмовилися вантажитися в ешелони, щоб їхати на південь, а отримана від Леніна привітальна телеграма з побажанням «негайно взяти участь у визволенні України» стала підставою для переходу в наступ начебто за вказівкою самого вождя.

Отож самоуправство щорсівців сплутало всі плани більшовиків. Ситуація ще більше загострилася після взяття червоними Києва і призначення Щорса комендантом міста. На цій посаді він протримався з 6 по 13 лютого 1919 року, чого вистачило для роззброєння бійцями його дивізії трьох райвідділів міліції та численних конфліктів із чекістами, які здійснювали політику червоного терору, тобто масових розстрілів за класовою ознакою і навіть без неї.

Від гріха якнайдалі українських вояків терміново відправили на фронт, однак, як свідчать донесення комісарів-наглядачів, «у зв’язку з агітацією петлюрівських провокаторів бувають заворушення проти комуни, чрезвичайок, тилової влади, яка нічим не полегшує долі сімей червоноармійців».

Не менш промовиста телеграма командира Богунського полку батька Боженка, надіслана у розпал Куренівського повстання проти червоних: «Дружина моя соціалістка. Убила її ЧЕКА Києва. Терміново телеграфуйте розслідування про її смерть, інакше виступимо для розправи з ЧЕКОЮ».

Не лише рядові бійці, а й командири, зокрема Боженко, дедалі частіше заявляли про готовність перейти на бік Петлюри, що спонукало члена реввійськради 12-ї радянської армії Аралова доповісти Троцькому: «Пришліть російський командний склад. Із тутешніми українцями працювати складно, вони ненадійні, з куркульськими настроями». Відповідь не забарилася: «Прийнятні будь-які заходи. Неухильне правило: спочатку рішуча чистка командних кадрів, а вже потім — червоноармійської маси».

5 серпня 1919 року у власному штабному вагоні нібито від рук петлюрівців загинув комбриг Тимофій Черняк, 21 серпня підступно отруїли комбрига Василя Боженка, а 31 серпня тіло загиблого на передовій нібито від кулеметного вогню Щорса поспіхом вивезли аж до Самари.

1949 року під час ексгумації останків «червоного героя» експерти дійшли висновку, що його вбито пістолетним пострілом у потилицю з відстані 5—10 метрів. Упродовж десятиріч цей документ мав гриф «Цілком секретно».

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)