«Вона пра-цу-йє, він пра-цу-йє, вони пра-цу-йуть», — поки що зі специфічним акцентом узгоджують займенники з дієсловами студенти — американець Таннер Вагнер та француз Алексі Одонне.
«Не дивуйтеся, це лише п’яте наше заняття з української», — уточнює викладач, доцент Національного інституту східних мов та культур, що розташований у центрі Парижа, Олег Шинкарук.
Якщо відверто, приємно здивувалася: сама ж бо, нещодавно узгоджуючи англійські займенники з дієсловами, плуталася не на жарт. І це при тому, що вивчала мову в школі й в університеті. А тут — українська, не менш складна, — з нуля. Втім, хоча вчитися ніколи не пізно, всьому, як мовиться, свій час: у 20 це робити значно легше, ніж у 50…
«Цього літа я вперше провів два тижні в Україні — у Києві та Одесі, мені дуже сподобалося, — поділився враженнями американець Таннер. — Тому й обрав для вивчення українську, паралельно навчаюся на третьому курсі російського відділення».
«А я в Україні ще не був, вперше поїду незабаром: до Києва, Львова та Чернігова, — долучається до розмови француз Алексі, перебираючи жовто-блакитний браслет на руці. — Закохався у вашу країну на відстані, одразу після Майдану. Навіть ось, бачите (показує на свою сорочку), вишиванку придбав і дуже люблю її носити».
Аліна, яка теж вивчає українську, із польського Гданська. А Юлія — з Харкова.
«У Харкові я вчилася в російській школі, але двічі на тиждень у нас була українська. Цього року завершую навчання на російському відділенні й одночасно вчуся на другому курсі українського, — каже Юлія. — Життя складається так, що я залишаюся тут, у Парижі. Але добра ностальгія за Україною є моєю мотивацією досконало опанувати рідну мову й наздогнати те, чого не встигла в школі. Крім того, мені імпонує методика викладання Олега Шинкарука: у нього все структуровано й послідовно, на відміну від деяких інших викладачів».
Приємно чути це про рівнянина, випускника першої школи, який усього в житті досяг сам. У 1989-му він успішно закінчив факультет французької філології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича й залишився там викладати. Та коли доля закинула до Франції, за три роки написав докторську дисертацію: вдень давав уроки музики, ввечері грав на фортепіано в ресторані (ось що значить друга рівненська музична!), а вночі працював над 350-сторінковим дослідженням. Дисертацію успішно захистив, та це зовсім не означало автоматично отримати роботу за фахом…
«Вакансії зі слов’янських мов є щороку, але дуже мало, — розповів Олег. — А коли з’являються, на них оголошують конкурс. Спеціальна комісія з профільних фахівців, що представляють різні виші Франції, прискіпливо вивчає досьє претендентів, включно з дисертаціями, і найбільш достойних викликає на співбесіду. Наприклад, у 1999 році в Inalco на вакансію подали заявки близько 30 претендентів, на співбесіді ж нас було п’ятеро. Ми з дружиною тоді жили в Греноблі, а коли в мене з’явилася робота, переїхали до Парижа. Незабаром 20 років, як працюю тут. А дружина — в мерії Парижа». — «А житло?» — ставлю практичне запитання. — «Ми купили в кредит трикімнатну квартиру в передмісті Парижа, виплачуємо щомісяця навіть менше, ніж коштувала б наймана. Залишилося ще чотири роки…»
Сто мов, які щодня звучать у центрі Парижа, й стільки само національних культур — це передусім престиж Французької республіки. Тому й звели для інституту сучасний академічний корпус поблизу бібліотеки Міттерана. У надсучасному європейському виші все максимально оптимізовано: в одному крилі — навчальні аудиторії, в іншому — адміністрація, кафедри та їх секретаріати. Офіси ректора та його заступників за розмірами такі самі, як і кафедри: невеликі й теж цілком прозорі.
…На виході з інституту Олег привітався із симпатичною жінкою, яка поспішала: «Це наша пані ректорка Манюель Франк, — пояснив. — Добігає з метро». Як мовиться, без коментарів.
Олег Шинкарук підтримує свій науковий рівень, постійно публікуючись у фахових виданнях: це обов’язкова умова для роботи на посаді професора чи доцента. Звісно ж, він не платить за публікації, як це змушені робити українські науковці. Втім, визнає: «Нині є величезна проблема україністики в світі. Скажімо, в нашому інституті вона проявляється в тому, що з року в рік, на жаль, зменшується кількість охочих вивчати українську мову та культуру. Так, певний підйом був після розпаду СРСР та обох майданів. А тепер економічна ситуація така, що, подивімося правді в очі, з українською складно знайти достойно оплачувану роботу. Тому вчимо переважно тих, хто закохався в Україну, — як-от студентів, з якими ви зустрілися. Але разом із завідувачкою нашої кафедри українських студій Іриною Дмитришин робимо все, щоб рідна мова не пішла в небуття у Франції. Підтримуємо контакти з українськими культурними осередками, об’єднаннями українців, яких чимало, Ірина Дмитришин перекладає на французьку твори сучасних українських письменників (Андруховича, Жадана, Забужко, Кокотюху, Матіос). А от від туристів українську на вулицях чую дедалі частіше: наші люди прагнуть побачити світ і використовують для цього найменшу нагоду. Нещодавно провели міжнародну конференцію, присвячену 85-м роковинам Голодомору в Україні, за участю науковців із Франції, України, Канади, Англії та Надзвичайного і Повноважного посла України у Франції Олега Шамшура. Не можна, щоб світ забував про цей геноцид проти українців».
Що ж, тепер м’яч на полі України: вікно ж бо наших нинішніх можливостей (дуже хочеться в це вірити!) ще не зачинилося назавжди. Маємо змінити країну і для себе самих, і для тих, хто нею цікавиться. Тоді й українська мова звучатиме потужніше й упевненіше. І не лише в Парижі.
ДОВІДКА «УК»
Національний інститут східних мов і культур (французька абревіатура Inalco) в Парижі засновано 30 березня 1795 року за часів короля Людовіка ХІV. Це найстаріший і найпрестижніший вищий навчальний заклад світу, який готує фахівців зі східних мов. Тут понад 8 тисяч студентів з усього світу, які вивчають 100 мов та культур. Кафедра українських студій входить до складу департаменту «Центральна та Східна Європа».
Ми в Google+