«Медики — це янголиохоронці, які за будьяких обставин захищають наше життя. Під час війни люди в білих халатах — це той тил, що тримає державу.
Хто ж насправді бойові медики? Це ті люди, в яких неподалік лінії фронту, де не вщухають обстріли, тривають ще одні бої: за життя бійців, які зазнали поранення на полі бою. Фронтові лікарі тут завжди в повній бойовій готовності вдень і вночі. Робота їхня полягає в допомозі військовим на місці поранень та в мобільних госпіталях. Тут, на передовій, цих лікарів не зустрінеш у білих халатах, адже вони такі самі солдати у військовій формі: рюкзак 10 кілограмів, бронежилет, автомат, шолом і додаткова аптечка. Така амуніція військових медиків.
Рятувати життя в зоні бойових дій — це також подвиг. На їхніх очах відбувається багато того, що звичайну людину і цивільного лікаря шокує. Мій тато — Максим Ходаківський, майор медичної служби, лікаранестезіолог 59 військовомобільного госпіталю. Він ще з 2014 року надає допомогу в найгарячіших точках України. Щодня майже без сну і відпочинку команда 59 шпиталю рятує життя наших воїнів та мирних жителів. Щодоби через них проходить понад 120 поранених. Зазвичай з кульовими пораненнями черепа, грудної клітки, кінцівок. А ті, кому доводилося бачити роботу військових лікарів у польових умовах, розуміють, що ці люди здатні здійснити диво і повернути важкопоранених бійців до життя. Поряд з військовими — захисниками України і героями війни перебувають і медики, які об’єдналися в єдиний фронт задля допомоги та порятунку українців».
Ось так щиро і зворушливо написала про батька його 15річна донька Ліля. А я спробувала поставити Максимові ХОДАКІВСЬКОМУ якнайбільше запитань, скориставшись його короткою відпусткою. Він приїхав з Вінниці у столицю для отримання високої відзнаки — ордена Святого Пантелеймона. Із розповіді про цю пам’ятну подію і розпочалася наша розмова.
«Я тоді не міг інакше вчинити»
— Максиме, що відчували, коли дізналися про висунення вашої кандидатури на відзначення?
— Для мене це найвища відзнака, хоч існують інші високі державні нагороди. Думаю, щось подібне вже давно було заплановано. Згадується, коли був хлопчиком і ми ходили до церкви, бабуся завжди ставила мене біля ікони святого Пантелеймона і казала: «Ось тут ти маєш завжди стояти!» Відтоді, відвідуючи храм, обов’язково підходжу до цієї ікони, яка завжди зі мною.
— Схоже, ви не випадково стали лікарем?
— Зовсім не випадково, адже батьки мої медики. Тато — анестезіолог, він досі працює, хоч йому вже 76 років. Мама — акушергінеколог. А я змалечку завжди був з батьками: в операційній, санітарному транспорті тощо. Мама, на жаль, вже пішла в засвіти.
І брат Олексій, якого, на жаль, немає з нами, теж не випадково став лікарем. А з військових у нашому роду — дід. Він був полковником, пройшов Другу світову війну, воював з японцями. Ще один дід побував у п’яти нацистських таборах, серед яких Бухенвальд, Майданек, Освенцім.
Мене ж доля цікаво вела до остаточного вибору. На родинній раді спершу прийняли рішення про мій вступ у суворовське училище, однак мама не відпустила. Потім, на початку 1990х, вирішив навчатися на підводника у військовоморській академії в ленінграді, але срср розпався, і я нарешті вступив у Вінницький медичний інститут, який потім став університетом. Після його закінчення працював у Військовомедичному клінічному центрі анестезіологом на цивільній посаді. 2014 року добровільно пішов у зону АТО, проте 2019го мене звільнили із ЗСУ за станом здоров’я. Став інвалідом війни ІІІ групи: не придатний до служби в мирний час і обмежено придатний у воєнний.
— Однак 2014 року у вас була нагода надавати допомогу пораненим у ВМКЦ Центрального регіону.
— Так, але я тоді не міг інакше вчинити. Коли на схід вирушив наш 59 госпіталь, наполіг, щоб мене взяли до його складу, оскільки вже мав 14 років досвіду евакуації поранених і важкохворих літаками, гелікоптерами, іншим санітарним транспортом. Я підготовлений спеціаліст і міг набагато ефективніше надавати допомогу там.
— Як рідні тоді поставилися до такого вашого кроку?
— Марії, а ми тоді ще не були одружені, віддав ключі від квартири і сказав, що їду у відрядження на 30 діб. А до того, що почалося в лютому цього року, в моїй родині всі вже морально були готові. Я ще ввечері 23 попередив, що, можливо, вночі витимуть сирени, тож щоб не дуже лякалися.
«Хто, як не ми?»
— А якими були дії 24 лютого?
— Із багатьма побратимами зустрівся біля військкомату, і мотивація була та сама: ми підготовлені фахівці, маємо вміння і бойовий досвід. І нарешті: хто, як не ми? І бійці почуваються впевненіше, коли знають, що у разі необхідності їм на допомогу прийдуть кваліфіковані медики. І молодим колегам, випускникам військовомедичної академії, які вперше опинилися у фронтових умовах, потрібна допомога і підтримка досвідчених лікарів. А серед них і наш навчитель, колега, колишній керівник і, без перебільшення, легендарний хірург Андрій Верба.
До речі, в ці важкі роки дуже багато кваліфікованих хірургів опинилися серед військових медиків, але генералмайор медичної служби, кандидат медичних наук, заслужений лікар України Андрій Верба — унікальний хірург і легендарна особистість у нашій державі й за кордоном. І закономірно, що його також нагороджено орденом Святого Пантелеймона. Старшого колегу удостоєно ще однієї високої нагороди: він став першим серед медиків кавалером ордена Богдана Хмельницького. Цілком заслужено, оскільки йдеться про людину з великими душею і серцем та не паркетного генерала. Коли бачиш, як він працює і встигає скрізь, це неймовірно надихає. Він оперує, надає іншу медичну допомогу бійцям та всім потерпілим, щедро ділиться своїм багатим досвідом з молодими лікарями. І дуже важливо, що набуті досвід і вміння передає молодшим поколінням на практиці.
— Згадуючи потерпілих, маєте на увазі цивільних?
— Так, але хочу акцентувати на такому. Коли йдеться про надходження поранених — військових і цивільних, то, звичайно, допомогу надають усім. Однак військові всетаки у пріоритеті, бо вони бойові одиниці: їм першим потрібно надавати допомогу, щоб вони змогли швидше повернутися у стрій.
Тому завжди пояснюємо цивільним: їх ще і з цієї причини не має бути в зоні бойових дій! Якщо населення евакуйовано, військовим легше і спокійніше боронити свою державу. На жаль, нерідко маємо іншу ситуацію.
Найважче надавати допомогу потерпілим дітям. Поранення бувають дуже важкими. Тому вважаю, що батьки, які відмовляються від евакуації, зокрема вагітні, мають нести кримінальну відповідальність за неповнолітніх дітей. Питається: чому ж ви не евакуювалися і тепер наражаєте на небезпеку не тільки себе, а й дітей?
— Максиме, а звідки ви та всі колеги берете сили, щоб витримувати все, що вас оточує, і працювати у важких умовах?
— Сил, трапляється, справді не вистачає. Ми, дорослі чоловіки чи молодші хлопці, втомлюємося, а коли дивишся на наших медсестер, то серце розривається: присіла і відразу знесилено засинає або тихенько плаче. Здає нервова система. І чоловіки плачуть, бо довго без сну, по двітри доби заснути не можеш чи просто немає нагоди через великий потік поранених.
Неправда, що під обстрілами не страшно, бо поступово звикаєш. Ні, до постійного запаху крові чи обстрілів звикнути неможливо. Та ми підтримуємо одне одного і продовжуємо працювати. І усвідомлюємо, що на нулі, звідки везуть поранених, хлопцям ще важче і страшніше.
Коли тривали бої в Сєверодонецьку, ми перебували в лікарні в Лисичанську Луганської області. Санінструктори надавали потерпілим першу допомогу, а з настанням темряви через Сіверський Донець доставляли їх до нас човнами і плотами. Нерідко доводилося людей буквально виловлювати з річки, бо бистра течія їх далеко зносила.
— Клятва Гіппократа для медиків — то святе, але з огляду на нелюдську жорстокість рашистів, певно, важко було перебороти себе, коли до вас потрапляли поранені полонені окупанти.
— Скажу відразу: полонені вороги — це наш обмінний фонд. І ми, на відміну від них, — цивілізовані люди. І десь глибоко в душі сподіваюся, що завдяки такому гуманному ставленню щось милосердне прокинеться й у протилежної сторони до наших поранених полонених. Хоча… Знаєте, 2014 року довелося надавати допомогу російським гуровцям александрову та єрофєєву, яких потім обміняли на Надію Савченко. Такот, вони навідріз відмовлялися від знеболювання і наркозу. Чому? Кажуть, боялися, що ми їх приспимо і заберемо в них внутрішні органи для трансплантації українським пораненим. Уявляєте, що в тих головах?
Ще один показовий приклад. Під часів боїв біля Сєверодонецька запитуємо в полонених: мовляв, чому не забираєте з поля бою тіла своїх загиблих? У відповідь чуємо: нам сказали, що «укропи» перевдягають своїх бандерівців у нашу форму, а тому ми їх забирати не будемо, нехай там і валяються. Таке, погодьтеся, у жодній голові не вкладається! Проте це реальність, щоправда, російська середньовічна.
— Повернімося до вашої відзнаки: які враження залишилися від церемонії вручення?
— Найкращі! Насамперед дуже вдячний усім колегам, з якими разом робимо спільну справу і тримаємо стрій. Приємно вразило й дуже приязне ставлення представників поважної ради ордену Святого Пантелеймона, їхні щирі вітання і побажання. Відразу охопило відчуття єдиної великої української родини, коли кожен за кожного радіє, турбується, допомагає. Приємно, що в багатьох із нас нарешті прокинулася генетична пам’ять наших предків — захисників рідної землі і весь світ згадав чи пізнав Україну, яка має споконвічні героїчні традиції боронити Батьківщину.
Звичайно, серце кров’ю обливається від згадки про страшну і жорстоку ціну, яку дев’ятий рік поспіль платимо за нашу свободу і незалежність. Однак ні мені, ні всім моїм побратимам і колегам не соромно дивитися в очі своїм дітям, онукам, рідним, близьким, знайомим чи всім пересічним українцям. Навпаки, всі ми маємо право пишатися тим, що також стали на захист України і продовжуємо тримати свій важкий медичний фронт.
Марина ТЕПЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Максим ХОДАКІВСЬКИЙ. 47 років. Ординатор відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії однієї з військових частин. Здійснив понад півтори сотні медичних супроводів поранених та тіл загиблих військовослужбовців з районів проведення активної фази АТО у східних районах України. 24 лютого пішов добровольцем у прифронтовий шпиталь. Пройшов Сєверодонецьк, Лисичанськ та інші гарячі точки сходу України.
Ми в Google+