Диверсійно-розвідувальна група ворога зайшла в тил нашому нульовому окопу непомітно: сепаратисти скористалися тим, що від українських позицій їх приховував яр, який не те що вночі, а й удень уможливлював прихований маневр. Звісно, наші вояки замінували підступи до окопу, але цього разу диверсанти виявилися дуже досвідченими і спритними.

Бою фактично не було: п’ятірка ворожої ДРГ вбила гранатою з підствольного гранатомета Сергія Ільченка з Полтави. Юрія Січкаря із Києва та старшого лейтенанта Рижелюка з Тернополя смертельно поранило. Єдиним, хто залишився живим в окопі, був Олександр Калін. Але він не міг зайняти оборону, оточений ворожими солдатами.

— Старший ДРГ тоді наказав мені здатися, давши слово офіцера російської армії, що збереже мені життя, — моєму співрозмовникові важко давалося кожне слово. — Я змушений був підкоритися, бо надіявся, що ось-ось надійде з тилу допомога з розташування роти (до окопу побратимів було з кілометр). Окрім того, хотів урятувати поранених хлопців. На жаль (про це вже дізнався нещодавно), Юрко помер до прибуття наших вояків. Мені його було шкода найбільше, адже він теж жив на Троєщині в Києві, і нас призивав один військкомат. До мобілізації Січкар служив у МВС, мав дружину і трирічну доньку. Нині намагаюся чим можу підтримувати сім’ю побратима. На могилку до нього часто приїжджаю, — Олександр зробив важку паузу. — А старшого лейтенанта із простреленими грудьми підмога з роти винесла з нульового окопу. Але його не врятували медики в польовому госпіталі.

Ось так 13 вересня 2015-го 42-річний командир відділення взводу технічного забезпечення молодший сержант, стрілець 30-ї механізованої бригади Олександр Калін потрапив у полон. У розташуванні ворога він дізнався, що в тил українським воякам зайшла ДРГ російської армії, командир якої мав бойовий досвід трьох воєн, а решта вояків були нібито (почув у розмові) геерушниками. Єдине, чому радів тоді Олександр, — те, що російські диверсанти не зайшли в тил основного окопу, бо там вони могли б покласти багатьох хлопців.

Підвали й приниження

Сьогодні Олександр Калін із загиблими друзями по-іншому діяв би в бойовій ситуації. Але тоді, у вересні 2015-го, наша армія не мала достатньої підготовки. І ворог перекинув із Дебальцевого до селища Луганське на Світлодарській дузі добре навчених диверсантів, які рвалися до світлодарської електростанції, що перебувала в тилу в 30-ї механізованої бригади.

— Ми це бачили з нульового окопу на відстані близько 300 метрів від позицій сепаратистів. І бінокля не потрібно було, щоб розгледіти їхні нахабні пики. Тому російські вояки, знаючи, що ми першими не відкриємо по них вогню на ураження, не криючись ходили в посадках.

13 вересня Олександр побував на ворожих позиціях як в’язень. Щоправда, недовго і з зав’язаними руками та очима. Потім його закинули в кузов «УРАЛу» і кудись вивезли. Протримали в іншому місці дві години, потім ще добу — в новому. Там уже почали допитувати з використанням фізичної сили та… дротів з електричним струмом. Били сильно і з насолодою, після чого Олександр залишився без зубів, зі зламаними ребрами і носом. Пошкодили жовчний міхур, який довелося згодом видалити, зір (лазерну корекцію робили уже в госпіталі).

Ось так знущаючись, намагалися випитати, де розташовується українська артилерія. Але Олександр цього не міг знати, бо таку інформацію мав хіба командир батальйону, а не рядовий боєць.

Зрештою Олександр Калін потрапив до Донецька, де його протримали три тижні у приміщенні так званого міністерства державної безпеки «ДНР» на вулиці Шевченка. Цей підвал змінили на інший — колишнього СБУ на вулиці Щорса, 62.

— Там нас, полонених, перебувало понад 20. Просидів у підвалі до березня 2016 року. Ще майже чотири місяці — у підвалах на вулиці Артема та Молодіжній. А 22 червня 2016-го по нас приїхали автозаки, конвой із собаками, і всіх полонених перевезли у 97-му колонію суворого режиму в місто Макіївку.

Ні зек, ні військовополонений

У зоні полонених військових ЗСУ розселили по троє в камерах, ізолювавши від решти мешканців 97-ї (зеки жили в бараках). Серед співкамерників Олександра були двоє мінометників — із Вінниці та зі Знам’янки. Обидва виходили із сектору в колоні, яку ніхто не прикривав, у машині, що їхала останньою. І так вийшло, що потрапила машина… на сепаратистський блокпост.

— У колонії мене протримали до 27 грудня 2017 року, до дня обміну полоненими. Спочатку ми сиділи в камері по 23 години і на годину нас виводили у внутрішній двір на прогулянку. Годували (мама в селі кращий харч дає свині) тричі на день недовареною або прокислою ячною чи пшеничною кашею. Іноді приносили картоплю з порошку. М’ясо якщо і потрапляло в каструлю, то це був або кінчик курячого крила з пір’ям, або ж маленький шматочок печінки. Місяць давали по таблетці масла і по курячому яйцю в суботу.

У вересні 2017 року в колонію приїхали слідчі. Олександра тоді повели на нові допити, але вже без застосування фізичної сили. На солдата завели карну справу й хотіли засудити за статтею 230, частина 3 (сприяння тероризму) КК… Радянського (!!!) Союзу 1961 року. Ця стаття передбачала ув’язнення в колонії суворого режиму на термін від 10 до 20 років. На щастя Каліна, до суду справа не дійшла: «деенерівські» слідчі просто не встигли підготувати її до обміну військовополоненими.

До речі, в одній в’язниці з Олександром сиділи «кіборги» Олександр Михайличенко і Тарас Колодій та хлопці з Дебальцевського котла. Їх теж обміняли. У камерах перебували й цивільні. Один з них їхав із Шахтарська до Торецька без документів — зачинили. Ще один намагався з Черкащини проїхати через Донецьк у Росію на заробітки — теж затримали й доставили в колонію.

73 на 306

Про обмін полоненими Олександр Калін дізнався за добу.

— Тоді в камеру вбігли працівники колонії й вимагали від нас розписки, що ми, мовляв, не маємо жодних претензій до установи стосовно умов утримання, харчування, медичного обслуговування. Кому не принесли ці папірці, зрозумів, що тих не обміняють. Наша камера під обмін потрапила в повному складі. Не віддали сепаратисти з 24 військових лише командира танка Першої танкової бригади Богдана Пантюшенка та бійців Третього полку спецпризначення Олександра Корінькова і Сергія Гонтаря. У лютому 2019-го буде чотири роки, як ці хлопці перебувають у полоні. Що з ними — не знаю. Знаю лише після спілкування з дружинами побратимів, що після нашого обміну хлопців перевезли в СІЗО міста Донецька.

73 українців обміняли на 306 сепаратистів. Олександрові та іншим полоненим дали пакети, в яких було по дві пайки хліба, дві шайби масла і дві смажені рибини. А у дворику для прогулянок всі отримали довідки про звільнення. Автозаки вивезли всіх на блокпост біля Майорська, де Червоний Хрест перевдягнув вояків у нові куртки.

— До речі, 33 особи із 306 відмовилися переходити на тимчасово окуповану ворогом територію й поїхали з нами назад, в Україну. Удруге нас переодягли вже у військову форму і повезли до Бахмута. Там на вертолітному майданчику ми зустрілися із Президентом Петром Порошенком. До Києва я повертався у літаку глави держави. Прийшов до тями повністю вже в Борисполі, куди прилетіли близько першої години ночі. Одразу не пізнав ні дочки, ні сина.

Бажання повернутися на фронт є

За рік після звільнення з полону Олександр Калін переніс кілька операцій, у проміжках між якими їздив до своєї військової частини.

— Ніколи не забуду, як урочисто, з оркестром мене зустрічали однополчани. Бо з 30-ї механізованої бригади міста Новограда-Волинського Житомирської області мені одному випало випробування страшного полону. Почув багато теплих слів від хлопців і вирішив після повного лікування та проходження військово-лікарської комісії повернутися в стрій (якщо, звичайно, медики дозволять). Уже навіть подав рапорт на продовження контракту на рік.

Поки що ж наш герой, на долю якого випали страшні випробування, готується зустріти новий рік у колі сім’ї. Удруге у своєму новому житті. Дружина Надія, дочка Ольга, син Микола та п’ятирічний онук Максимко стараються відігріти серце коханого чоловіка, люблячого татка й дідуся, якого вони не бачили два роки і три місяці. Вони хочуть віддати йому все своє тепло, добро, ласку і любов, що накопичилися за час розлуки. Олександр відчував щодня в полоні, що рідня його не забула. Це давало йому сили переносити катування і знущання й вистояти всім смертям на зло.

Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»