Вагон очікування

Ще донедавна багато хто із них вважав нічліг на вокзалі у залі очікування крайнощами. Нині ж люди, які змушені ночувати на території залізничного вокзалу в Слов`янську — у наметах для обігріву чи у плацкартних вагонах, спеціально тут підготованих, вважають, що їм навіть пощастило. Адже багато земляків досі так і не змогли виїхати із населених пунктів, що в зоні бойових дій, на безпечну територію. І тому днювати й ночувати під обстрілами їм зараз набагато важче, ніж тим, кого вже вдалося вивезти звідти.

Чи довго їхали? Було таке…

На розкладаному столику і водночас нижній боковій полиці вагона два малолітні хлопці по черзі бавляться іграшковим автомобілем «швидка допомога». Мати одного з них перехоплює мій погляд. «У них раніше були і «танчики», й інші різні військові іграшки, але я все повикидала геть, бо й так надивилися на них!» — каже вона. «А я вже бачив, як стріляє танк, — аж земля двигтить! — хвалиться малюк. — А коли їхали автобусом, там були чорні уламки від танків і автомобілів, а біля них солдати вбиті лежали…» Діти залишаються дітьми: у вагоні час від часу чути їхній сміх. «Малих немов хто живою водою побризкав, — зітхає одна з жінок. — Поки чекали автобус і їхали, всі дуже переживали, а тепер вже інша річ».

Зазирає у планшет журналіста меткий хлопчина, який гордо розповідає, що він уже першокласник. У відповідь на запитання, чи довго їхали автобусом із небезпечної зони, досить безпосередньо використовує власний вимір часу: «Я навіть блював!..» А сміх присутніх дорослих і дітей тільки заохочує його далі ділитися незабутніми враженнями про поїздку.

Людей перед виїздом прохають брати найнеобхідніші речі, але не всі можуть впоратися із бажанням взяти ще одну сумку. Тому стандартний плацкартний вагон подекуди нагадує філію вантажного — скрізь сумки, валізи, пакети. А на деяких полицях насипом лежать одяг чи харчі. «Це принесли місцеві жителі, бо хочуть допомогти евакуйованим, які тимчасово зупинилися в місті, — пояснює провідниця Галина. — Спершу приходять і запитують, чого кому бракує, і несуть теплі речі, дитячий одяг, продукти, медикаменти. Нічого дивного — слов’янці самі пережили бойові дії і знають, що це таке».

Залізничний «готель на колесах» складається із шести вагонів, де не бракує постояльців. Щоправда, вони тут тимчасово: перебувають добу чи дві в очікуванні оформлення відповідних документів чи потяга до обраних ними міст тимчасового проживання. Найчастіше жителі Дебальцевого, Авдіївки чи Горлівки вирушають звідси в Одесу (поїзд туди ходить через день, тому багатьом доводиться його чекати у нерухомих вагонах). На створені умови для подорожніх вони не скаржаться. «Тричі на день пропонують гаряче харчування у спеціальних наметах, допомогу надають психологи і волонтери, — каже Віктор. — Тут трохи перебудемо і їдемо в Одесу, де живе сестра дружини. Вона допоможе з житлом та, якщо вдасться, з роботою… Але ці проблеми — ніщо порівняно з тим, що досі переживають у Дебальцевому люди, що там ще залишилися. Треба було бачити відчай і розпач тих, кому не вдалося втиснутися в автобуси…»

Наступна зупинка — додому

Вільні місця для проживання у Слов`янську вже заповнили вимушені переселенці із зони бойових дій, тому місто тепер — тільки транзитний пункт зустрічі тимчасових переселенців. Місцева влада та фахівці Державної служби з надзвичайних ситуацій цілодобово працюють із людьми, які опинилися у цій непростій ситуації. Після прибуття сюди евакуйовані реєструються у відповідному пункті на залізничному вокзалі та визначаються з подальшим напрямком руху: співробітники ДСНС оформлюють їм безкоштовні залізничні квитки до Києва, де діє центральний штаб прийому громадян із прифронтової зони, або до інших міст із підготовленими місцями для поселення. На вокзалі також працюють кілька наметів для обігріву — подорожні можуть тут переночувати, отримати гарячу їжу й допомогу медиків і психологів. На одній із колій стоїть і згаданий спеціальний потяг, що виконує роль готелю. Людей також влаштовують на нічліг у приміщенні міської спортивної школи, де заздалегідь подбали про відповідні умови.

Поступово заповнюються санаторії та профілакторії у лісовій зоні Слов`янського та сусіднього Краснолиманського районів. Минулими вихідними в одному з таких закладів — санаторно-оздоровчому центрі «Смарагдове містечко» у Святогірську — побував уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба. Нині у цьому закладі перебувають близько 500 дітей, більшість яких — сироти й позбавлені батьківської опіки, вивезені із зони бойових дій. «Одне із найголовніших нині завдань — гарантувати максимальну безпеку дітей, вже вивезених із «гарячих точок», — наголосив він на нараді з керівниками структурних підрозділів Донецької облдержадміністрації, які опікуються реалізацією державної політики стосовно дітей. — Дуже важливо, щоб діти жили у безпеці, а тому потрібно зробити все для того, аби відгородити їх від жахів війни».

Більшість людей, недавно зірваних війною з обжитих місць і рідних домівок, зізнаються: вже скучили за ними і мріють туди повернутися якомога швидше. Їх не зупиняє й те, що на місці будинків подекуди залишилися тільки руїни. «Це наша Батьківщина, і ми житимемо тут і надалі, — упевнено каже жителька Дебальцевого. — Звісно, дуже гірко визнавати, що ми втратили нерухомість та майно, набуті довгими роками і працею. Але мусимо повернутися й відбудувати все. А якщо ми не зможемо, то це зроблять наші діти та внуки».