У країнах Європи заохочують використання велосипедів у містах, адже це розвантажує центр, зменшує викиди шкідливих газів і зберігає здоров’я. У Копенгагені, столиці Данії, можна взяти велосипед напрокат безплатно на будь-який час. Пересічний житель цієї країни за рік намотує майже 900 кілометрів, не набагато менше їх залишає під колесами нідерландець.

У світі, якому загрожує екологічна катастрофа, велосипед повертає собі колишню популярність. На зорі ХХ століття із задоволенням на двоколісному катався Лев Толстой, трохи пізніше — Альфред Хічкок і Мерилін Монро, нині — Анджеліна Джолі, Меган Фокс і Бред Пітт. Та що там казати про письменників і артистів — навіть деякі президенти залюбки їздять на роботу велосипедом. 

Ми, українці, вважаючи себе розвиненою нацією, залюбки підтримуємо тиждень мобільності, який щороку проводять у Європі. Серед екологічних видів транспорту велосипед на першому місці.

В обласному центрі Закарпаття цього тижня теж проводили чимало заходів, справедливо вважаючи, що велосипедна культура наближає нас до тітоньки Європи. Активісти гаряче пропагують їзду на велосипеді, влаштовуючи велопробіги та роз’яснюючи переваги цього транспорту.

В Ужгороді нещодавно одного дня проїзд у маршрутних міських автобусах за умови пред’явлення пасажиром технічного паспорта на власне авто (значить, залишив його удома!) був безоплатним. Як-не-як європейський тиждень!

А мене і багатьох інших не потрібно агітувати. У дитинстві і в юності велик, або, як кажуть на Закарпатті, біціглі, був першим транспортним засобом. І єдиним! Виручав у всіх ситуаціях: і по вудку чи фотоплівку зі свого села до сусіднього раз-два доїду, і до магазину по міх борошна чи зерна, і до лісу по тички для квасолі.

У великому місті все по-іншому. Хоч маю вдома аж два велосипеди, обидва, немов кораблі на якорі, припнуті на вічній стоянці. І перешкода — зовсім не автомобіль, на якому їздить сім’я, а вельми прозаїчна причина: місто не пристосоване для їзди на велосипеді.

Тож коли міський голова в євротиждень мобільності сідає на велосипед і показово мчить набережною, то далеко він не доїде. Адже велодоріжка закінчується наприкінці набережної Ужа. Проїде кілометр, а там розвертається і тим самим маршрутом прямує назад, бо продовження цієї велодоріжки тут, як і будь-де в Ужгороді, немає.

Оскільки єдину велодоріжку прокладено (намальовано на асфальті) в пішохідній зоні, то велосипедистам тут нічого не загрожує. Хіба що пішоходи. І виїзд міського голови символічною велодоріжкою, який він здійснює раз на рік, — не що інше, як шарж на самого себе.

Якщо хочеш дістатися велосипедом на роботу, у школи, університет чи коледж, то, будь ласка, наберися хоробрості. Будь готовий, що ззаду і збоку на тебе нервово сигналитимуть або ж відтискуватимуть до тротуару. Щоб не зіткнутися з автомобілем або з бордюром, треба мати дивовижну реакцію й натреноване око.

Ось і виходить, що в Ужгороді, перенасиченому автотранспортом, велосипед став небажаним на дорогах. Як вид транспорту він занадто небезпечний, а як забава — хіба що.

Місту над Ужем, яке стоїть на самому кордоні з Євросоюзом, європейська велотрадиція не загрожує. Масове пересування на велосипедах було б можливим лише, якби зупинився весь автотранспорт. Тому не десятки тисяч, як у самій Данії чи Нідерландах, а одиниці велосипедистів зустрічаються на вулицях обласного центру Закарпаття. Масовість можна уздріти хіба що вві сні.

Давно настав час поліпшувати велоінфраструктуру за прикладом сусідів у Європі. Хоч на зустрічах із міським головою велоактивісти говорили про це не раз, віз, як кажуть, і нині там.

Інтереси велосипедистів ігнорують під час капітальних ремонтів міських вулиць. Під час прокладання нових тротуарів можна було і їх, і частину проїзного шляху перепланувати, щоб відвести смуги для велосипедистів. Та цього не зроблено навіть там, де тротуари завширшки по три метри. На оновлення дорожньої інфраструктури використано десятки мільйонів гривень, а велодоріжок як не було, так і немає.

Ось днями надійшла ще одна звістка: з Державного фонду регіонального розвитку фінансуватимуть капітальний ремонт однієї з найдовших  вулиць — Юрія Гагаріна. За 20 мільйонів гривень облаштують зливоприймальну каналізаційну мережу, встановлять нові бордюри, а саму дорогу вкриють двошаровим асфальтобетоном. Ось лише знову, як і раніше, у планах не згадано про велосипедистів. Виходить, що величезну суму буде витрачено на те, щоб залишитися з попередньою, старою інфраструктурою, далекою від європейської. І велосипедистам знову доведеться мчати в супроводі сигналів автоводіїв.