Луцький музей сучасного мистецтва Корсаків відзначає перший рік роботи експозицією почесного академіка Національної академії мистецтв Олександра Дубовика та скульптора мистецьких об’єднань Естонії, США й Італії Іво Лілля. Їхній творчий тандем триватиме до 17 липня. Автор знакового проєкту «Діалог світла з кольором» — мистецтвознавець Олена Сом-Сердюкова.
У творчому житті Олександра Дубовика були десятиліття заборони на виставки. З початку незалежності патріарха українського живопису експонують в усьому світі. Він постає викликом часу і віку, втіленням гідності митця. Його живописні квадрати — палімпсести енергетичні за колоритом, універсальні за формою і космогонічні за меседжем. Вони акцентують унікальну образну систему 88-річного метра. В його картинах та есе — дух і літера антагонізмів цивілізації та діапазони інтелекту. Роботи затребувані музеями і колекціонерами.
— Пане Олександре, чим виставка в луцькому музеї, що постала мистецьким явищем в Україні, значима для вас?
— Певний час мені було дуже цікаво відкривати світовий художній простір. Але я недостатньо знаю виставкову Україну. Надолужував прогалину великою виставкою і дивовижними зустрічами в художньому музеї міста Хмельницького у листопаді 2018-го. А тепер зачарований музеєм Корсаків у Луцьку: там колосальний простір, де є місце старовинним речам і техніці. А головне, що меценат створив музей сучасного українського мистецтва, він дивовижно мислить, мало говорить і вміє слухати. Для мене цінно, що він хотів зрозуміти мої роботи і їхній масштаб. Мені імпонує відкритість таких бізнесменів, їхнє бажання долучитися до культурного життя України.
— У роки так званої перебудови ви сприяли згуртуванню молодих художників, але самі тримаєтеся осторонь мистецьких угруповань і спільних виставок, навіть відмовилися виставлятися у США із Сальвадором Далі. У музеї Корсаків ваші картини вступили в діалог із кольоровими формами естонського скульптора.
— Рік тому я був на київській виставці прибалтійських митців. Її куратор Олена Сом-Сердюкова запропонувала мені виставку в Луцьку разом з Іво Ліллем. Ми доповнюємо один одного в різних площинах. Його скло — неймовірно інтелігентний матеріал, вимагає великих знань і майстерності. В об’ємах Лілля зовсім інше бачення світла і кольору, до якого люди не звикли, переломлення і опанування простору. Я не знайомий зі скульптором, але ставлюся до нього з великою симпатією. Тому зрадив своїм правилам виставлятися у групових виставках у виняткових випадках, зокрема ювілейних Спілки художників.
— Ви дивовижно багато працюєте. Кожного разу в експозиції бачу нові роботи. Чи були прем’єри в Луцьку?
— Спеціально для «Діалогу світла і кольору» я не писав, але були картини, яких раніше не виставляв. Якби зміг виповнити всі свої ескізи, картин було б більше, ніж у Пікассо. Мої ескізи — це готові живописні роботи в колажній техніці, їх понад 50 альбомів. Тільки нещодавно відчув їх затребуваність у країні і зараз організовую свої альбоми для державного архіву мистецтв. Сподіваюся, їх буде видано. Ще я написав ораторію «Букет часу, що вислизає» і чекаю на його здійснення композитором.
— Ваша живописно-інтелектуальна есеїстика — це нова форма книжкової графіки. Як модерне мистецтво України позиціонується на світовому артринку?
— Модерне мистецтво пресовано просуває блок думок та ідей. Вони живуть в архітектурі, дизайні, в інформаційному просторі та інтелектуально і художньо підтримують одна одну. Позбавитися модерного мистецтва неможливо. У нас не існує ринку актуального мистецтва, люди думають про те, наскільки воно схоже з попереднім. Я до модерного мистецтва ставлюся з пересторогою. Ще в 1970-роках отримав колосальну інформацію про нього і зрозумів, що загалом мистецтво говорить про одне і те саме. Принципово воно змінюватися не може, бо обмежене людським смиренням. Я не відмовився від реалізму, він входить у мої роботи концептуально. Ще на початку 1970-х у мою творчість увійшло поняття палімпсесту — множинності простору і світів. Я це називаю квантовим мисленням. Тоді ця ідея і в науці не прижилася. Вона була єрессю, доки не змінилася парадигма пізнання. Наприклад, принцип невизначеності Гейзенберга працює нині на глобальному рівні — в соціології, політиці… Квантове мислення стосується всього. Ідеї, які, здавалося б, вмерли, виринули в іншій концептуальній зв’язці. Те, що я роблю, — не еклектика, воно утримується внутрішніми зв’язками, які суперечать один одному і створюють драматизм, ауру непорядку. Так я дійшов синтезу в «білому букеті» — ідеї всесвітньої цілісності.
Букети — це ваш найбільш упізнаваний живописний та інтелектуальний знак?
— Знаків мільйони, але універсальних два — хрест і дао, тобто страждання і спокута, спокій і гармонія. Ці знаки доповнюють один одного. Я їх об’єднав у «букеті». Мій універсальний знак народився в Україні. Якщо «чорний квадрат» — універсальне Ніщо, то «білий букет» — це знак сущого і цілісного. Моя ідея «білого букета» — це такий самий переворот, як світогляд Коперника з його проєкцією у Відродження. Світ ще не усвідомлює «букет» як зовсім інший погляд на людину, на її зв’язки із суперечностями і внутрішньою боротьбою.
— «Білий букет» Дубовика контроверсійний «чорному квадрату» Малевича?
— Певною мірою «букет» антитеза, але в ньому інший горизонт подій, зі зміною парадигми. Це інтелектуальний переворот. Усе починалося з горизонталі, потім з’явилася вертикаль. У нас перед очима складається множинність всесвіту від первинного вибуху, який, до речі, не був першим.
— У чому секрет вашої культурологічної плодовитості у поважні роки?
— Рецепт дуже простий: я нікому не слугував, робив те, що давало мені радість і вимагало виходу. Більшість людей зациклені на чомусь матеріальному. Я щасливий, бо працюю в іншій площині. Я насичую свої роботи знаками, з якими живу. Там усе наповнено енергією конотацій внутрішніх зв’язків. Мистецтво — це ж не математична дисертація, вона вимагає роботи почуттів. Коли хочеться дивитися на картину, виникають питання до знаків, форм, кольорів. Як вони кореспондують один з одним, про що говорять? Можливо, вони прикрасять думки або виявлять драму і трагедію.
— Як долаєте суєту слави, адже вона відбирає час і енергію? І кошти.
— Суєта втягує в себе і починає контролювати, набуває ваги, коли переймаєшся, як про тебе думає певна особа. Якщо це вимкнути, то все буде нормально. Можна зруйнувати мою систему, але я ціную її, і вона дає свої плоди, бо визначив свою абетку світу.
— Спілкуючись із різними визначними людьми світу, чи відчули ви зміни стосовно України?
— Якщо людина упереджена до іншої культури, то вона хам. Я вважаю снобізм інтелектуальним хамством. Розумні люди здатні сприймати різне мистецтво різних країн, а якщо це дурень, то не варто на нього витрачати час. З людиною компетентною і комунікабельною проблем нема, хоч би де вона жила. Треба дивитися в очі, відчувати інші культури, тоді завжди знайдеш тих, хто тебе зрозуміє.
— У вас величезна бібліотека. Які свіжі літературні враження?
— Є 10—15 ідей, які кочують: я та інший, я і світ, я і Бог, я і суспільство… Для мене важлива філософія як концентрація думки. На белетристику не вистачає часу. Якщо в ній розповідають про нікчемне життя, то це втрата мого часу. У філософії можна не розділяти погляди, але вони допінг, щоб, як казав Паскаль, «піднятися на трон». Та вічно сидіти на ньому не можеш. Перечитую Монтеня, Ніцше, бо потребую поштовху, мені треба, щоб мій світ екстраполював, розширявся. Я не поглинаю знання, в будь-якій справі треба обмежувати себе. Серед засилля знань неможливо нічого пізнати. Важливо доповнювати те, що є в тобі, щоб було цікаво і ти відчував себе наповненим.
— Ви з вашою дружиною Іриною в курсі мистецьких подій України. Які художні явища обговорюєте у вашому своєрідному салоні з шанувальниками з різних країн?
— Вразили балет «Вій» Раду Поклітару і документальний фільм про письменника і поета Юрія Тарнавського. А ще робота майстер-класу, організованого Євгеном Уткіним. Такі люди — цінність України. Вони не сидять на мішках з грошима і не пруть їх в офшори. Я готуюся в середині серпня до другого його фестивалю «Букет» з нанотехнологіями, який відбудеться в «Софії» і «Золотих Воротах». У нас багато фестивалів, це добре.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ«УК»
Олександр ДУБОВИК. Народився 1931 року в Києві, де й живе все життя. У 1948—1950-х роках навчався у Київській художній школі, у 1951—1957-х — у Київському державному художньому інституті.
З 1968 року — член Спілки художників України; з 2009-го — почесний академік Академії мистецтв України.
Величезна творчість Олександра Дубовика вражає своєрідністю і багатогранністю формальних і кольорових рішень, належить до абстракто-символічної течії, яка виробляє індивідуальний словник знаків, ієрогліфів, піктограм та ідеограм. Художник дарує кожному з нас світове цвітіння чарівного сакрального церемоніалу.
Ми в Google+