Торік 17 червня розвідувальний дозор батальйону «Айдар» потрапив у засідку в місті Щастя Луганської області. На допомогу прийшов весь батальйон і 80-й аеромобільний полк. Однак перший потрапив у ту саму засідку, а другий так і не дістався своїх. Лише резервна група 8-го окремого полку спеціального призначення прорвалася і визволила спочатку батальйон, а потім і розвідгрупу. За ту операцію Надія Савченко заплатила свободою, а молодий командир резервної групи Євген Зеленський — життям.

Якби не війна, Євген міг би зробити блискучу кар’єру. Фото з сайту anews.com

Інтернаціональна родина

Двадцятитрирічний старший лейтенант Євген Зеленський був самовідданим і безстрашним командиром. Заховавши групу у БТРі, сам залишився зовні. Тієї ж миті біля нього розірвалася протитанкова граната. Поранень на ньому не побачили. Аж за півдня, коли Євген почав заговорюватися, лікарі зрозуміли, що осколки влучили хлопцеві в голову: «Спочатку не йшлося про поранення голови. Казали, що спину трохи зачепило. Через швидке зсідання крові ніхто не помітив осколків. Та навіть якби побачили, врятувати не змогли б», — розповідає Євгенів батько Олександр. Єдиної речі, яка б могла врятувати юнакові життя, — каски — він не мав.

Тоді війна тільки починалася. Отже, не було налагодженого постачання українських військ. Перші десять бронежилетів, які отримала група Зеленського, роздали водіям. 17 червня жилет врятував Євгена від миттєвої загибелі, й навіть у шпиталі старший лейтенант продовжував віддавити накази та керувати боєм.

До АТО Євгена Зеленського вело саме життя, яке почалося у Потсдамі в рік здобуття незалежності України. Батько-військовослужбовець подорожував світом. Дружину Олександр Олександрович зустрів у Ташкенті на стажуванні, а син народився в Німеччині. Сім’я повернулася в Україну за місяць до проголошення незалежності. Олександрова дружина-узбечка стала громадянкою України, а її батьки переїхали до Росії. І якщо тоді це не мало значення, то від початку Євромайдану кордон пройшов не тільки по землі, а й по родині: «Для них ми фашисти. Вони не розуміють нас, а ми не можемо переконати їх. То й не спілкуємося», — зауважує пан Олександр.

Створювати родину Зеленським довелося у скрутні часи. Про власне житло могли тільки мріяти, дах над головою знаходили в гуртожитках і на найманих квартирах. Постійні переїзди не дали змоги мати господарство, тому середина дев’яностих запам’яталася як найбільш голодний час: «Місцеві могли мати городи, які рятували від нестачі продуктів, а в нас часто не було чого їсти. Зарплатню я отримував раз на три місяці або й зовсім не отримував. Одного разу звернувся до заступника командира по тилу. Досі пам’ятаю, як він наказав провести мене до складу й видати картоплі та інші продукти», — згадує Олександр Олександрович.

Дитинство Євгена минуло в дідуся та бабусі, батьків Олександра, в Миронівці під Києвом. Саме бабуся прищепила маленькому Жені працелюбність і старанність у навчанні. Змінивши кілька навчальних закладів, Євген потрапив до школи імені Івана Багряного, де, за словами батька, почав серйозно ставитися до навчання. Тепер там меморіальна дошка на честь Героя України Євгена Зеленського.

Поряд зі шкільною партою у житті Євгена з дитинства були військові розваги: «Я часто брав його із собою на стрільби. З автомата стріляти йому подобалося. Катав сина на гелікоптерах. Женя навіть стрибав із парашутом. І, звичайно, часто спостерігав, як я проходжу бойові тренування», — розповідає батько.

Міг стати генералом

До військової справи батьки Євгена не змушували, але таки мріяли, щоб син успадкував професію батька. Так і сталося: 2012 року юнак закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Батько згадує, як проводжав його до Львова на Центральному вокзалі, давав поради — він тоді вперше відпускав сина самого: «А тепер, буває, стою на тому місці, й аж недобре робиться».

За час навчання хлопець дуже змінився: цивільні інтереси: як-от гроші, машина, квартира — відійшли на другий план. Євген уже не хотів бути таким, як його колишні однокласники, — багатим бізнесменом, натомість його захопила військова наука. Уже в академії він став молодшим командиром одногрупників.

Завжди усміхнений і доброзичливий, Євген легко знаходив спільну мову з ровесниками, старшими й молодшими. Батько дуже пишався успіхами сина, а вже за рік після початку служби зрозумів, що Євген стає навіть кращим за нього: «Треба вміти керувати так, щоб тебе поважали, хотіли йти за тобою. Женя був командиром від Бога! Міг стати генералом, якби захотів. Ніколи не зловживав алкоголем. А яким красивим був! Усі дівчата за ним бігали», — з гордістю згадує Зеленський-старший. Інколи Євгенові докоряли, що батько в начальстві і має зв’язки, але Євген завжди категорично заявляв: «Батько сам по собі, а я сам по собі». І ніколи не просив за себе.

У першу хвилю мобілізації Євген не потрапив, бо у січні та лютому 2014-го був на курсах англійської мови у КНУ ім. Тараса Шевченка. На початку березня Євген вирушив у військову частину, а звідти — в Сумську область, де виконував бойові завдання до травня. За цей час Євгенових колег вже потроху відправляли в АТО.

«Пам’ятаю, як у травні о четвертій ранку Женя дзвонив мені і звинувачував у тому, що я навмисно не пускаю його в АТО. Ніби це я винний, що він досі на кордоні, а його хлопці вже на Донбасі», — розказує батько.

Наприкінці травня Євген потрапив в АТО. Він брався за завдання, від яких відмовлялися всі інші, сам просився в бій і завжди діяв як професіонал.

Коли хлопець лежав у шпиталі, батьки знали про діагноз і готувалися до найгіршого, проте смерть сина все одно стала страшним горем. Для родини Зеленських життя спинилося.

Тепер батьки Євгена не можуть слухати гімн без сліз, і хоч у сім’ї є ще дві дочки, кожна згадка про сина відбирає бажання жити. Якби не війна, на Євгена чекала б успішна кар’єра, навчання за кордоном, весілля, яке мало відбутися восени 2014 року. Найбільше батько хотів показати синові місце його народження — Потсдам.

Олександр Олександрович і досі не знає, хто потурбувався, щоб Євгенові дали звання Героя України, але, можливо, це були бійці батальйону «Айдар», що їх ціною власного життя врятував молодий розвідник.

Ольга ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»