У цій звичайній рівненській хрущовці мама дбайливо зберігає незвичайні трофеї: медалі, кубки, подяки, які звідусюди привозить її син — воротар дефлімпійської збірної України й тепер уже повний кавалер ордена «За мужність» Сергій Фролов. Указ про нагородження орденом «За мужність» І ступеня Президент Петро Порошенко підписав у вересні, щойно українська збірна привезла «срібло» з Дефлімпійських ігор у Туреччині.
Дворові університети
Мама гортає сторінки власної пам’яті, а я слухаю й дивуюся і силі духу Сергія, й неймовірній витримці та волі жінки, яка цілком присвятила себе йому — єдиному синові. А на думку приходить оте Кобзареве: «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
У неповних півроку Сергійко занедужав: підхопив інфекцію. Молоді батьки робили все так, як радили лікарі. Та хвороба дала ускладнення. Коли мама й тато кликали сина, що підростав, він не реагував на своє ім’я. І пильно придивлявся до їхніх губ, неначе намагаючись прочитати те, що вони кажуть. Та медики вперто встановлювали діагноз «затримка мовленнєвого розвитку» — з ким, заспокоювали, не буває? А коли нарешті розчули глухоту, змінити щось було вже пізно.
«Серьо-о-ня-я!» — кричали однокласники під вікном квартири Фролових на першому поверсі, але він не відгукувався. І тоді хлопці голосно сміялися: дитинство, виявляється, теж буває жорстоким! Батьки разом із сином пройшли через ту жорстокість, але не збайдужіли серцями.
Вхопивши футбольного м’яча, з яким не розлучався навіть уві сні, Сергійко біг на невеличке поле. І в нього, здається, виростали крила, коли ставав на ворота.
— Ось його перший майданчик, який я щоразу бачила з вікна, — показує мама затягнутий зимовою памороззю простір. — Прибіжить, було, розчервонілий, щасливий: я, каже, жодного м’яча не пропустив! Хочу бути футболістом!
— Синочку, та хіба ж тим футболом на життя заробиш? — бідкалися батьки. І дедалі частіше картали себе: як він дасть собі раду в цьому шаленому житті, коли нас не стане?
На тренування мчав як на свято!
У 13 Сергій наполегливо попросив маму: «Заведи мене до дитячо-юнацької школи «Верес»! Прийшли. «Але ж він у нас майже зовсім не чує», — одразу розкрила правду тренерові Рима Сергіївна. «А нам і не треба, щоб чув — аби на м’яч реагував», — почула у відповідь, і в глибині душі зажевріла надія: взяли, та ще й до звичайних дітей у команду!
Сергій тоді неначе на світ народився: на кожне тренування мчав як на свято! А тільки випадала вільна хвилинка, малював комбінації, як ловити м’яч, якою може бути його траєкторія, на який бік падати воротареві. Мама досі дбайливо зберігає ті малюнки: наче місточки, що назавжди пов’язують її з сином. А ще — вирізки з газет і журналів з його улюбленими футболістами, плакати з футбольними командами. Найзаповітнішою ж мрією хлопця були шкіряні рукавички воротаря, але батьки не могли дозволити собі їх купити. Мама змушена була звільнитися з роботи в бібліотеці, щоб опікуватися сином, тож заробляв лише тато.
— Одного разу під самісінький новий рік Сергій розповів мені свій сон: я, каже, бачив себе на великому футбольному полі, а потім — на п’єдесталі, й мені всі люди аплодували. Звісно ж, я не надала цьому значення, — пригадує Рима Сергіївна.
У вищій футбольній лізі
Проте сон виявився віщим. У юнацькому «Вересі» Сергія помітили як воротаря. А згодом він прийшов до рівненського Інваспорту і став кандидатом, а через два роки, 2006-го, — гравцем дефлімпійської збірної України з футболу. Почався новий професійний етап його футбольної кар’єри: чемпіонати України, Європи, світу, виснажливі тренування.
І нарешті — омріяна перша Дефлімпіада! Тоді, 2009-го, українська команда привезла додому «золото». Так Сергій довів і батькам, і насмішкуватим однокласникам: футболом можна прославитися і заробляти на життя — тільки треба цілком присвятити себе йому.
Далі — «срібло» на Дефлімпіаді-2013. І винагорода від міської влади — однокімнатна квартира. І знову «срібло» в Туреччині влітку 2017-го, яке воістину має для нього вагу золота. Судіть самі: три — нуль на нашу користь у грі з аргентинцями. Далі матчі з двома найсильнішими суперниками — Росією й Туреччиною. Зігравши внічию, українці виграють у росіян за пенальті. І знову нічия з Туреччиною. Хто ж отримає заповітне «золото»? На жаль, цього разу в пенальті наші поступилися й привезли в Україну «срібло».
…У скромному приміщенні Інваспорту, що в самісінькому центрі Рівного, Сергій знову наполегливо тренується. Каже, що не має права набрати жодного кілограма (хоч йому це, здається, зовсім не загрожує) — треба тримати форму.
— Наш Сергій рук не опускає і носа не задирає, — так влучно сказав про Фролова керівник рівненського Інваспорту Андрій Демчук. — Ми його неодмінно ставимо за приклад молоді, яка приходить до нас. Ці хлопці хочуть спочатку потрапити у збірну України на зарплату, а вже потім, мовляв, посилено працюватимемо. Сергій же і нині, у 30, працює не менше, ніж 10 років тому. Щодня — крос по 15 кілометрів, тричі на тиждень — плавання, а ще — тренажерний зал і, звісно ж, футбол. Нічого не забув?
І тренер, і друг
— Додайте ще збалансоване харчування: риба, телятина, індичатина, овочі й багато води, — долучається до розмови тренер Сергія, колишній воротар рівненського «Вереса» Андрій Сікальський.
Він лише на рік старший за Сергія. До речі, обоє — вихованці ДЮСШ «Верес», частенько грали на полі в різних командах. А далі доля повела кожного власною стежиною. І треба ж так статися: успішний воротар Андрій Сікальський на піку кар’єри зазнав травми і в 27 втратив частину ноги. Крок за кроком учився жити з протезом: той, хто не знає, тепер нічогісінько не помітить. Аж тут звільнилося місце тренера з футболу в Інваспорті, й долі двох воротарів знову перетнулися.
Тож вони розуміють один одного, здається, навіть без слів. Хоча… Сергій уловлює по губах, що каже тренер. Андрій же зауважує, що в роботі зі спортсменами з вадами слуху дуже допомагають смартфони, а ще він майже освоїв мову жестів. І здобуває другу вищу освіту на факультеті спортивної реабілітації. До речі, Сергій Фролов свого часу в тому самому виші опанував спеціалізацію «фізичне виховання». Ось так і крокують у житті тренер і спортсмен, а за великим рахунком, двоє добрих друзів. Хіба знаєш, кажуть, де втратиш, а де знайдеш?
Вони мають кумирів-воротарів: у Сергія це Петер Шмейхель, що грав за збірну Данії, в Андрія — Ікер Касільяс з «Реала» (Мадрид). В обох спортсменів підростають сини — Ярослав та Іванко, які вже тягнуться за м’ячем, наче майбутні воротарі. А чому б і ні?
Доля сприяє наполегливим
У свій єдиний вихідний Сергій Фролов неодмінно йде до храму, дякує Господові за покровительство й просить мирного неба для рідної України. Він знає, що Всевишній чує його. Це він посприяв тому, що Сергій об’їздив півсвіту і досяг омріяного п’єдесталу, який, пригадуєте, снився йому в дитинстві. А на зароблені важкою працею гроші титулований футболіст придбав собі вже не одні шкіряні рукавички.
Новорічні мрії неодмінно здійснюються, каже Сергій Фролов. Треба тільки вміти мріяти і багато працювати над собою. А наполегливим, як бачимо, доля сприяє.
Ми в Google+