Нещодавно жителі селища Шевченко біля Покровська за підсумками громадських слухань підтримали ідею створення ландшафтного заказника місцевого значення «Шевченківський степ» загальною площею 58,7 гектара на території, що належить цьому населеному пункту. Ідеться про ділянку степу на схилі правого берега струмка Солоний, який впадає в річку Солону і де досі існують рідкісні види флори й фауни. Це буде перша природна пам’ятка в Донецькій області з іменем Великого Кобзаря, який ніколи там не був, і це добре всім відомо.

А ось історія ушанування українського пророка на сході України не обійшлася без пригод і варта окремої розповіді з фрагментами особистих спогадів.

А колись він проводжав шахтарів у вибій

Так трапилося, що найголовнішим пам’ятником Кобзареві на Донеччині для мене тривалий час було погруддя поета біля шахти імені Шевченка в передмісті Покровська, який у радянські часи і до часів декомунізації називався Красноармійськом.

Ще школярами із села Успенівка ми частенько вирушали до райцентру. Дорога вела через селище Шевченко коло пам’ятника Кобзареві, однойменну шахту, де також був пам’ятник. Чомусь мені тоді здавалося, що задумливий поет на постаменті з повагою ставиться до тяжкої шахтарської праці й ще багато років зустрічатиме вуглярів щозміни і так само проводжатиме після роботи.

Однак наприкінці ХХ століття якось непомітно перестала існувати колись продуктивна шахта. Запаси вугілля вичерпалися, а неподалік відкрилася сучасна і потужна «Красноармійська-Західна», куди і перевели гірників. Згодом не стало і Кобзаря на постаменті біля шахти. Навряд чи хтось звалив його спеціально. За словами старожилів, пам’ятник пішов у небуття вслід за добрим спомином про підприємство.

А ось шахтарське селище Шевченко хоч і занепало порівняно з радянськими часами, але тримається. Працюють школа, будинок культури з бібліотекою, і пам’ятник Шевченкові доглянутий. Раніше селище називалося Лиса Гора. Проте, як розповідав мені батько, ще раніше, у 1950-х роках, з’явився у селищі пам’ятник Шевченкові, якого урочисто не відкривали. Просто одного дня замість Сталіна, який поруч з Леніним дивився у «щасливе радянське майбутнє», встановили погруддя Шевченка. Це трапилося тоді, коли партія наказала розвінчувати культ особи вождя.

Згодом не стало і кам’яного Леніна. Кобзар залишився на самоті. Так поет пережив своїх кровожерливих сусідів, і в цьому певний символізм нашої драматичної історії.

Неприкаяний

А ось у Покровську за десять кілометрів від Шевченка стосунки міської влади з Великим Кобзарем довго не складалися, бо попри всі зусилля громадських активістів тільки на 28-му році української незалежності було споруджено не пам’ятник, а скульптурну композицію. Проте чому так довго тривала ця історія, нагадала Тамара Пішванова у дослідженні «Монументальна Шевченкіана Донеччини» (2014), де вона вказує: «Місцева влада виявилася без українського духу». І посилається на статтю журналіста Олександра Винниченка «Чому в Красноармійську 15 років будують пам’ятник Тарасу Шевченку» (2005).

Авторка пише, що в 2012 році здалося, що крига скресла — майбутній монумент поетові в гіпсі у Красноармійську представили. Автор проєкту — донецький скульптор Олександр Скорих. Було визначено й місце — центральна площа. Однак незабаром у місті під егідою місцевих комуністів відбулася нечисленна акція проти встановлення пам’ятника Кобзареві. Вражало гасло: «Площа Шибанкова — не місце для тусовки націоналістів», тобто тих, хто розмовляє українською. Міськрада до цих мітингарів дослухалася й ухвалила рішення перенести місце встановлення пам’ятника на кількасот метрів, що спричинило обурення ініціативної групи і розпач від безсилля вплинути на владу.

Зусилля громадськості, на жаль, справу не зрушили з місця. А коли розпочалася війна і, за гіркою іронією долі, скульптор — автор пам’ятника пішов на активну співпрацю з проросійською окупаційною владою, справа на деякий час зупинилася. Проте активісти змусили владу виконати обіцянки.

«Урядовий кур’єр» у жовтні 2019-го повідомив, що в центрі Покровська Кобзар таки постав у бронзовій скульптурній композиції авторства Петра Антипа, хоч це спричинило дискусії стосовно неформального способу пошанування поета. Так чи інакше, а до митця, схожого на молодого Шевченка, в місті вже звикають.

Принагідно не можу не згадати про пам’ятник, який у радянському Артемівську чи то в землю закопали, чи то відвезли на звалище, але за пів віку відтоді Шевченко не повернувся в місто, яке тепер називаємо Бахмут. Це історичне місто чи не єдине в області без пам’ятника українському пророкові.

«Головний у Донецьку українець»

Так непублічно про пам’ятник у центрі Донецька жартують ті, хто тримає там українське небо, бо за такі слова можна загриміти «на подвал», адже для бойовиків наша держава — ворог, і на це не можна заплющувати очі. А 65 років тому, коли Кобзар постав у шахтарському місті, настрої панували зовсім інші. Ось рядки з вірша донецького поета Віктора Соколова, який тоді відгукнувся на подію:

Він прийшов на Донбас,
         Як до рідного дому.
         І спинився Тарас
         На бульварі новому.
         А навкруг без кінця
         Рідні діти і внуки
         Простягли до співця
         Роботящії руки.

Нині інше життя на захопленій території. Роботящим рукам немає до чого докладати зусиль: загарбники знищили багато підприємств, зокрема і вуглевидобувних.

Ще один пам’ятник, про який знають не всі місцеві старожили, стоїть чимало років у Донецькому ботанічному саду. Колись давно бюст поета з’явився в оточенні дерев і квітів, які описав поет.

Третій пам’ятник на непідконтрольній території області — в Горлівці, до речі, також авторства Петра Антипа, нині переселенця, який продовжує творити. А ось в інших містах і селищах, де немає синьо-жовтих прапорів, немає і згадок про поета.

Чому на значній території області в часи незалежності не встановили жодної скульптури Шевченка? На це запитання до тодішньої місцевої влади і колишніх керівників краю, здебільшого уродженців Донеччини, відповіді немає. Факт: утвердженням України в краї, де більшість населення — українці, вони не займалися. Активно виступали за розвиток економіки і дружні зв’язки із сусідами. Не можна забувати, що саме так звана донецька еліта 20 років волала, що Росія нам старший брат, а без російської мови промисловість замре і загине. З допомогою російської зброї економіка захопленого Донбасу і справді полягла.

Не раз доводилося чути: є певна закономірність, що влітку 2014-го Збройні сили України звільнили від сепаратистів великі й менші міста, де визволителів зустрічав Тарас Григорович на постаменті. Йдеться не тільки про Слов’янськ, Краматорськ чи Маріуполь, а й про напівзруйновану та обстрілювану досі Красногорівку, де Кобзаря пофарбували у синьо-жовтий колір.

Встановлення пам’ят­ни­ків поетові в Донецькій області стало доброю прикметою останніх років і своєрідним оберегом. Без вказівок згори місцеві громади ухвалювали відповідні рішення, а урочистості відбувалися без звичного піару чиновників. У 2015 році перший у ХХІ столітті пам’ятник Шевченкові в селі на Донеччині постав за пів сотні кілометрів від зони бойових дій — в Лисівці Покровського району.

За словами Тетяни Павленко, яку чимало років обирали головою сільради Лисівки, ідея встановити пам’ятник виникла ще до 200-річного ювілею поета. Особливо загорілася задумом Олена Ємець, вчителька української мови й літератури в місцевій школі. А директор навчального закладу Сергій Міщенко і весь колектив висунули пропозицію: якщо судилося Кобзареві прийти в Лисівку, то неодмінно до школи.

Так і сталося. Пам’ятку виготовили в Житомирі і встановили.

Ще біля однієї школи району, Удачненської, того самого року встановили пам’ятний знак. Згодом пам’ятники Шевченкові відкрили в Мирнограді (2016), Вугледарі (2016), Костянтинівці (2017). Залишилося тепер наповнити ці міста українським духом.

Утім, це вже відбувається.