ДИСОНАНС

Між деклараціями про запровадження новітніх технологій, інноваційної моделі економіки та
реальністю – вкрай мало спільного
 

Жартома кажуть, що якби не людські лінощі, то ми ще й досі жили б у печерах. Однак у цьому жарті, мабуть, більше правди, ніж вигадки. Адже перші винаходи зумовлені не стільки прагненням їх безіменних авторів винайти щось нове, як бажанням полегшити собі життя, створити комфортніші умови, витрачаючи при цьому якомога менше фізичних зусиль. І якщо, приміром, провести глобальне соціологічне опитування, то, будьте певні, мільярди жінок назвали б винахід пральної чи посудомийної машин набагато важливішим явищем, ніж створення атомної бомби, за виготовлення якої вчені одержували високі звання та винагороди.

Поплакали і забули

Більшість того, що полегшує наш побут, колись було придумано винахідником, а вже потім зусиллями інженерів, технологів, робітників перетворилося на товар. Безумовно, ті, хто рухав прогрес, завжди були у пошані суспільства. Можливо, сьогодні їхні імена менш знані широкому загалу, проте всесвітньо відомі компанії, де працюють такі люди, бережуть і цінують їхній інтелект, оскільки від новацій винахідників залежить і конкурентоспроможність продукції та доходи різних концернів, корпорацій тощо.

А от наша держава, на жаль, вже не може похвалитися ні золотими медалями на міжнародних виставках винахідництва, ні передовими технологіями, ні бережливим і шанобливим ставленням до тих, хто міг би їх запроваджувати. Хоча вряди-годи на сесії Верховної Ради, під час різних заходів згадують про те, що Україна втрачає свій інтелектуальний потенціал через відплив за кордон науковців, програмістів, фахівців у галузі високих технологій. І після таких побивань лунають заклики про необхідність створення умов, за яких висококласні спеціалісти навпаки — поверталися б додому.

Цікаво, чи може хтось назвати хоча б один такий випадок, коли запрошений іноземною компанією український фахівець повернувся додому через те, що йому в Україні запропонували вигідніші умови? Маю сумнів, хоча знаю вчених та інженерів-винахідників, які не погодилися на високі закордонні гонорари суто з патріотичних міркувань. Однак останній приклад — це виняток з правил, а тим часом наші втрати інтелектуальної еліти, мабуть, сягнули десятків тисяч.

В принципі, інакше й не може бути. Адже ще з перших днів незалежності України попри перманентні заяви, які проголошувалися на урядовому рівні про необхідність вироблення загальнодержавної стратегії побудови конкурентоспроможної економіки, заснованої на інноваціях, хоч якихось істотних зрушень у цьому напрямі так і не відбулося. Частка нашої країни у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією становить лише якихось 0,1%. За даними, наведеними професором, академіком АН вищої школи України, заслуженим винахідником України Юрієм Кузнецовим, нині в Україні 47 тисяч винахідників і раціоналізаторів, що у 20 разів менше, ніж їх було два десятиліття тому, а кількість патентів на рік не сягає і двох тисяч, що у 15 разів менше, ніж, приміром, у США. В одному зі своїх інтерв’ю голова Державної служби інтелектуальної власності Микола Паладій зазначив, що в Україні запатентовано понад 100 тис. винаходів, авторами яких є майже 20 тис. винахідників, але лише 20 з них змогли впровадити чи продати свої винаходи із зиском для себе чи свого бізнесу.

Фактично конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку прямо пропорційна спаду творчої активності українських винахідників. Адже без реального новаторства технології не вдосконалюються. І, як наслідок, вироблена нашими підприємствами продукція не належить до кращих світових зразків та не може становити їм належну конкуренцію. Справа в тому, що у високорозвинених країнах 70% винаходів, які набули форм конкретного товару, створені на великих фірмах, 20 — на малих та середніх і лише 10% — індивідуально. Тобто там великі підприємства кровно зацікавлені у людях з інноваційним мисленням. А в нашій країні, коли говорити про винаходи, то вони обернено пропорційні вище наведеному прикладу. Окрім того, наші «індивідуалісти» замість винагород одержують лише проблеми, оскільки не мають коштів на виготовлення експериментальних зразків, упровадження винаходів у практику, а їхня інтелектуальна праця перетворюється на Сізіфову. Адже на більшості підприємств їх просто не хочуть слухати, бо власники не квапляться вкладати кошти у новації, а прагнуть витиснути все, що можна, з діючого обладнання, відкладаючи модернізацію на потім. Тому ключ до успіху у вирішенні винахідницьких завдань — у кишені держави. І саме від того, якою буде стратегія влади, значною мірою залежить, чи справді ми ввійдемо в коло високорозвинених країн, чи назавжди залишимося сировинним придатком Європи.

Творчість, скурпульозність, точний розрахунок і новаторське мислення  — без цього винахідництва не може бути.
Фото з сайту scienceimage.csiro.au  

Бюрократи винахідливіші за винахідників

 Світ уже давно переконався в тому, що саме інтелектуальна власність є провідною у процесі формування національного багатства. У нас про це також знають, однак практичних кроків для перетворення теорії на практику обмаль. Через це ті, хто десятиліттями веде виснажливу боротьбу за втілення своїх інтелектуальних розробок у життя, переконалися, що легше подолати кола пекла, змальовані Данте, ніж вийти з кола, по якому їх запускають чиновники. Переконливим підтвердженням цьому може бути досвід, набутий за багато років винахідницької діяльності Степаном Філіпчуком – людиною, яка здобула дві вищі освіти та запатентувала майже 60 своїх винаходів у майже 20 галузях техніки. Тринадцять років тому йому інженерові Інституту теоретичної фізики було присвоєно звання «Кращий винахідник НАН України», проте донині більшість винаходів Степана Павловича так і лежить мертвим капіталом.

Усі розробки, про які він розповідає, це не просто прожекти чи мрії, а реальні проекти, захищені патентами і високо оцінені науковцями та фахівцями. Одним із найголовніших своїх винаходів він вважає вітроелектроустановку (ВЕУ) без пропелерних крил, що може працювати при швидкості вітру з 1 м/с. Її можна встановлювати на подвір’ях господарств, лікарень, шкіл, у парках, на дачах, турбазах та де завгодно. ВЕУ працює безшумно, не боїться блискавок та шквальних вітрів. Нинішні пропелерні ВЕУ починають працювати від швидкості вітру 6 м/с. Але оскільки місць, де б повітряні маси постійно рухалися з такою і більшою швидкістю обмаль, то «вітряки» часто простоюють, займаючи чималі площі, на яких можна було б вирощувати сільськогосподарські культури.

І хоча на його ВЕУ, як стверджує Степан Філіпчук, є позитивні висновки тодішніх директора Інституту нетрадиційних джерел електроенергії Володимира Шульги та керівника Мінприроди Василя Шевчука, інших учених, вона так і не стала навіть експериментальним зразком, не кажучи вже про серійне виробництво. Так само, як і гідродвигун — теж захищений кількома патентами. На відміну від існуючих міні-ГЕС, коли воду заганяють у трубу, де турбіна пропелерного типу перемелює разом з водою всю живність, що туди потрапляє, винахід Степана Філіпчука працює від вільного потоку води, залишаючи річку суднохідною та не завдаючи шкоди флорі й фауні. Технічне рішення цього патенту розшукали в Німеччині і надіслали автору лист із рекомендацією запатентувати його у них та в інших країнах. А от в Україні на винахід — нуль уваги. Як і ще один його винахід — вододвигун, ефективну роботу якого можуть забезпечувати водоспади, починаючи від 1 м заввишки і до 50 м завширшки. В активі винахідника — використання світлової, енергії морських хвиль, лічильник витрат газу у трубах великого діаметра та високого тиску, інші винаходи. Але все це — на рівні патентів, а не серійних виробів.

Окремо в цьому ряду стоїть історія із запатентованою електролампою розжарювання для загального призначення. Вона може споживати енергії втричі менше, ніж існуючі, термін її експлуатації — в сотні разів більший і при цьому, на відміну від нинішніх енергоощадних, лампа не містить шкідливої речовини — ртуті. Як розповідає винахідник, на час виготовлення експериментальної партії таких ламп, його навіть зарахували заступником головного конструктора на заводі «ІСКРА», але завод-монополіст до випуску ламп так і не взявся, хоча гроші на це державою були виділені.

Степан Павлович обурюється: «Чому досі немає закону про сприяння винахідницькій діяльності і покарання тих, хто своєю бездіяльністю гальмує технічний прогрес, виштовхуючи Україну в аутсайдери світового економічного розвитку?!» На жаль, як свідчить життя, навіть наявність законів без політичної волі відповідних посадових осіб та державних структур ще не є гарантією, що норми закону виконуватимуться. Особливо, коли зусилля чиновників різних рангів спрямовані не на те, як його виконувати, а як обійти. А досвід у цьому за два десятиліття набутий чималий. Тому на запитання: чи потрібні Україні винахідники, — у державних структурах відповідають ствердно. Але при цьому, як зазначає академік Юрій Кузнецов, чиновники додають: «Ті ліцензії, які можна продати». А на пропозицію допомогти винахідникам виготовити дослідні зразки і провести випробування на працездатність, завжди готова стандартна відповідь: «Грошей немає, шукайте спонсорів».

 Такий підхід змушує винахідника ходити по замкнутому колу. І щоб розірвати його, потрібні не стільки каральні заходи (хоча й без цього не обійтися), а передусім усвідомлення посадовими особами на найвищому рівні того, що вихід із кризи пролягає через вхід в інноваційну економіку. Іншого шляху не існує. Коли це усвідомлення перейде в практичну площину економічної політики та стане головною стратегією на рівні держави, тоді, скоріше за все, і винахідники відчують свою потрібність суспільству, а чиновники не відмахуватимуться від них, як від настирних мух.