Страшне й досі відоме тільки з кінофільмів та книжок поняття полону ворожими військами раптом постало перед нами у всій своїй нелюдській реальності. Бійці 72-ї окремої механізованої бригади — резервісти з Черкас Дмитро Половинка та Олександр Осейко — у неволі звідали всі «принади» знущань терористів.

«Близько години нас накривали мінометним вогнем, — пригадує події того запеклого бою кулеметник Олександр Осейко. — Потім сепаратисти на бронетехніці пішли в наступ. Ми прикривали відступ наших бійців біля Маринівки. Так сталося, що відійти з усіма не встигли. У стрічці мого РПК залишилося два набої. АКМ Діми вже спорожнів. Навколо нашого окопу було повно сепаратистів. Якоїсь миті промайнула думка, що ті два набої для нас. Але скористатися ними не встигли — підбігли бойовики. Ми змушені були покласти зброю й чекати найгіршого. Але нас взяли в полон…»

Терористи, як розповів Дмитро Половинка, постійно погрожували полоненим, кричали, що повідрізають вуха й переріжуть горло. Хлопці не раз думали, що їх ведуть розстрілювати. Спочатку бранців тримали в підвалі, потім у басейні, де не було води. Хоч надії, що наші скоро визволять, лишалося все менше, однак і на бік сепаратистів переходити не збиралися. Раптом одного дня щось у поведінці бандитів перемінилося. Полонених перевели до кімнати в будинку. Охоронці вже не погрожували, перестали бити.

Пригадуючи події, які розгорнулися близько двох тижнів тому, друг сім'ї одного з хлопців розповів, що в Інтернеті побачив відео з полоненими і одразу забив тривогу: «Спочатку ми звернулися до телевізійників — там вийшов сюжет, і вже наступного дня до нас почали надходити пропозиції про допомогу».  Тим часом родичам почали надходити дзвінки від сепаратистів з пропозицією звільнити хлопців за викуп. Переговори тривали не один день. Якось прийшло повідомлення: «Передайте чотири тисячі гривень, інакше ми розстріляємо ваших хлопців». Коли ж прибули в Слов’янськ, сепаратисти раптово змінили умови. Хлопців пообіцяли передати без викупу, але за ними до Сніжного повинні були приїхати тільки їхні матері та дружини. Зрештою, як підтвердила мати Дмитра Тетяна Булонська, так і сталося. Жінкам допомагали громадські активісти.

І ось вони в Черкасах — живі після 11-денного полону, хоча в очах і запеклася невигойна згадка про поневіряння у ворожому таборі. Волонтер Станіслав Лукирич, який активно сприяв визволенню кулеметників, визнає: навіть від одного погляду на стан, в якому перебуває нині схід країни, — моторошно. «Коли приїжджаєш звідти, починаєш цінувати навіть чашку кави. А Черкаси видаються неймовірно гарними…»

На жаль, війна триває, і мирне життя обох черкаських хлопців невдовзі завершиться. Побувавши у ворожому полоні, вони ще з більшою рішучістю прагнуть воювати з бандитами. Уже за кілька днів їх обох чекають у військовій частині, де вони несуть службу.

Ні, не зламалися вони від бандитських знущань, не впали духом від безнадії. Тепер, кажуть кулеметники, воюватимуть ще з більшим завзяттям. Випробування, що випали на їхню долю, тільки загартували характери, додали віри в себе.

А нам лишається пишатися мужніми синами України, які гідно вийшли з випробування полоном. І вірити в перемогу.