Він потрапив на війну, про яку ще тоді майже ніхто не здогадувався, у квітні 2014 року під час першої хвилі мобілізації. І хоч мав на той час уже третю групу інвалідності, зважали лише на запис «командир саперного відділення». А вже в АТО — одна, друга, третя контузії. Остання — 26 серпня під час оборони Мар’їнки.

Опіки передньої частини тулуба та обличчя, зараження крові, розбиті спинні диски поперекового відділу хребта, осколкові поранення ніг, важка черепно-мозкова травма. Таким його доправили до шпиталю. Медики рятували, але самі зізнавалися: після цих травм він вижив лише з Божої волі.

У зоні АТО Андрій Слюсарчук, якого мобілізували, незважаючи на його інвалідність, виконував бойові завдання. Фото з архіву Андрія Слюсарчука

«Спочатку здавалося, що жити далі не зможу»

Доля Андрія Слюсарчука не з легких. Інвалідність — результат страшної аварії. Авто збило хлопця ввечері після власних заручин, коли він проводжав гостей. Реанімація, лікування, втрата селезінки. На щастя, весілля зіграли — приблизно через рік після дорожньо-транспортної пригоди. У подружжя двоє синочків. Жили, давали собі раду.

Повістку принесли навесні 2014-го. Медкомісії Андрій, звичайно ж, не пройшов. Але у військкоматі були наполегливими. Попросили прибути до них за день-другий. І вже не відпустили.

— Про війну не говоритиму. Хвилююсь, а мені не можна, — каже Андрій. А я ще навіть не питала про статус учасника АТО. Бо воякові, який дивом вижив після надскладних поранень, його понад рік не присвоювали. Не перша і не остання така історія, правда ж?

Отож Андрій Слюсарчук, колишній боєць 51-ї механізованої бригади, повернувся із зони проведення антитерористичної операції понад два роки тому. Хоч слово «повернувся» тут умовне. Бо перші більш ніж півроку він зовсім не спав від нестерпного болю. Щоб урятуватися від нього, Андрій узявся за голку й нитку. І, як зізнається, знайшов розраду і порятунок у вишиванні бісером.

«Спочатку здавалося, що жити далі не зможу, адже війна забрала все, а найголовніше — здоров’я», — ділиться він. Утім, хвилювався боєць не стільки за свою подальшу долю, скільки за сім’ю, адже двох синів треба поставити на ноги.

Із захопленням, яке нині й моральна розрада, і матеріальна підтримка, Андрій ознайомився, коли лікувався у госпіталі у Києві. «Побачив, як хлопець ниткою вишиває. Подумав: дві руки є, голова на місці, то й спробую. Вишив першу іконку, другу. Так і втягнуло мене», — пригадує співрозмовник.

Лише вишивання, на переконання Андрія, допомагає йому забути і про біль, і про страшну війну. Про неї, як щоразу наголошує, зовсім не говорить. Бо за скупою офіційною фразою «з квітня по серпень 2014 року брав участь в АТО на території Луганської та Донецької областей» для нього приховано багато.

Того-таки 26 серпня 2014 року, коли боєць зазнав третьої (і найсильнішої) контузії, він із побратимами тримав оборону під Мар’їнкою. Був дуже запеклий бій. За 7—10 метрів від Андрія розірвався снаряд із самохідної артилерійської установки. Те, що не загинув, — диво. Він упевнений, що не раз був на волоску від смерті, однак рятували його молитви — власні та рідних.

Тому й воліє мовчати про війну, її біль і втрати. І нині нервується, за його словами, лише тоді, коли закінчується колір бісеру. Тоді доводиться просити маму купити саме такий відтінок.

Майстер стверджує, що проблем із продажем робіт немає

«Найбільше люблю вишивати ікони»

Роботи Андрія Слюсарчука розлетілися світом. Їх купують люди з усієї України, а також з Америки, Швеції, Італії. Колишній боєць 51-ї механізованої бригади створив понад сотню картин, більшість із яких — образи чи полотна з релігійним мотивом.

— Найбільше люблю вишивати ікони. Це найкраще знімає стрес. Віра допомагає, мабуть, — розповідає. До речі, працює майстер лежачи — сидіти не дає змоги пошкоджена спина.

Свої роботи Андрій Слюсарчук не лише продає, а й дарує. Одну з вишитих ікон на знак вдячності презентував волонтерам Ковельського центру допомоги, який ним опікується. Ще одну картину на релігійну тематику від бійця отримав храм у Голобах, що на Ковельщині, — на знак вдячності за те, що саме тут відбулася його перша виставка.

На щастя, проблем із продажем робіт немає. Тож Андрій може хоч частково платити за своє лікування за кошти від вишивання (адже у день Андрієві потрібно щонайменше сотню гривень на ліки) або й дітям щось придбати.

— Не встигаю вишивати — одразу все продається. Є люди, які наперед замовляють. Дають мені розміри, купую матеріали і працюю. Тепер найчастіше хочуть іменні іконки. Найменшу вишиваю за день. Як більші, то треба й часу більше, — уточнює майстер.

Нині Андрій, аби уникнути міської метушні, живе у батьківській хаті в селі Вівчицьк на Ковельщині. Адже навіть у невеличкому містечку Ківерці, де він раніше, до війни, жив із родиною, йому заважає постійний шум автівок та людей.

— Мені тут легше, тут ліс скрізь. Можна спокійно вишивати, — переконує Андрій. І запевняє, що не має наміру кидати захоплення, яке потроху повертає його до мирного життя.