У мого знайомого Степана Одаренка є собацюра, неначе вовк. Степан каже, що це англійська вівчарка. Тулуб жовтий, а писок і кінчики вух — чорні. Ночами бігає навкруг хати, гавкає з усякої причини та перехожих від паркану відганяє, бо протоптали стежку прямо по кущах хризантем, які посадила стара Одаренчиха.

— Пес іще молодий, і його треба вчити, — розповідав Степан. — Чіпляється на всіх своїх, багнюкою вимазує, а не дай Бог залишити на ніч білизну на шнурові, то миттю роздере на шмаття або стягне і вляжеться на ній спати.

Одаренко все нахваляється незлобиво, що приб’є його колись. Але це він так, для годиться. Степан свого Рекса любить, мов дитину.

… У моїх батьків теж собака був, Альтом звали. Тільки породи іншої — гончак. Коричневий такий, лискучий і з білою цяткою на грудях. Коли мене виряджали на військову службу, хтось із товаришів сфотографував нас з Альтом, той знімок досі зберігається в сімейному альбомі: Альт сидить на будці, а я стою поруч і гладжу його по голові. 

Подарував мені Альта мій хрещений батько, коли песик іще зовсім малим і незрячим був. Навела їх серед зими сучка штук шестеро, а будка тісна, зі щілинами, тож він і роздавав приплід. Пам’ятаю, підійшли ми з хрещеним до будки, а цуценята, наче товсті плюшеві ведмедики, вовтузяться під своєю мамою, і пара від них піднімається — так надворі холодно. Серед них Альт був непоказним, зате найжвавішим. Він нахабно відпихав своїх братиків і сестричок, тицявся мордочкою у материн бік і тихесенько повискував. Моє око, правда, лягло на більшенького собачку, але хрещений вправним рухом вихопив саме Альта і, запихаючи його мені за пазуху, заспокоїв: «Не переживай, він їх усіх пережене».

Невеликий проміжок дороги до нашої хати я, здається, долав години дві. Боявся, що придавлю маленького. Але тепленький цуцик навіть не шкрябався за пазухою, а, забившись мені під руку, непевно мирчав. Назвала його Альтом покійна моя бабуся, татова мама.

Виростав Альт разом зі мною. Удвох бігали полями, замерзлими ставками. Було, піду трусити ятір до ставка, залізу у воду і, заховавшись за лозу, чекаю Альта, який гасає десь поза кущами. Він, загаявшись, не помічав мого зникнення. За мить щось тріщить, гупотить — летить Альт. Зирк туди, зирк сюди — не видно господаря. Він нюхає мій слід, мало у воду не лізе. А не розкумекає, що я таки у воді. Потім відбіжить від ставка, постоїть розгублено на березі — й знову до води.

Мені його стає шкода, обізвуся: «Альтик!» Ех, як махне у воду, і сопе, сопе та старається чимдуж до мене дістатися. Уже я і не радий, що обізвався. Усю рибу порозганяє і мене з ніг до голови оббризкає. Кидаю тоді ятір — і сам мерщій на берег. «Хай тобі грець!» — думаю.

Мої дідусь і бабуся мешкали на другому краю села, проте ми частенько їх відвідували. Альта, звісно, із собою не брали, саджали його на ланцюг. А він, було, скине ременя з шиї і, причаївшись у малині, жде, коли я йтиму. Давши мені відійти від дому далеченько, Альт сміливо вибігав зі схованки і щодуху наздоганяв. Хоч кричи тоді, хоч ногами тупай — дарма. Не вернеться вже. Може б, я його і брав із собою, але вада одна була у Альта: бігав навкруг мене і відганяв усіх, кого зустрінемо. Він, напевне, міркував, що його обов’язок — захищати мене. Але ж і боєць був добрячий! Собаки, навіть більші за нього, оббігали його десятою дорогою.

 Мисливці, особливо затяті, пропонували мені й батькові чималі гроші за Альта. Якось один із них із чужого села приїхав і запропонував за собаку причіп бурякової гички і сто карбованців. Тоді це була значна сума.

 По Альту кілька разів навіть стріляли, коли він, відв’язавшись, заводив чергову бійку. Якось пес ледве приповз додому, стікаючи кров’ю. Слід по снігу привів прямо на город хрещеного. Але хрещений божився, що то не він. Проживши у нас років п’ять, Альт став членом родини. Його інколи й до хати пускали, і при цьому не варто було турбуватися, що стягне щось їстівне зі столу чи щось переверне або розіб’є.

 А що вже мисливець був! Ідеш з ним поза селом, а на колосках гуси чиїсь пасуться. «Альт!» — даю команду і пальцем на табун показую. Миттю гусей вижене, ще й гусака чи гуску схопить і обережно тримає, доки не підійду. — «Пусти!» — наказую, причому спокійним голосом. Відпустить без усяких там гарчань. Лише проведе очима зляканого птаха і оближеться. Розумний був пес, тільки й того, що розмовляти не вмів.

Упізнав він мене і після мого повернення з армії, навіть не гавкнув, ніби я й не відлучався з дому. Наче бачу його зараз: забрався на погрібник і звідти мовчки спостерігає за рухом на нашій вулиці.

Тільки згадувати й залишається. Після Чорнобильської трагедії, тоді я навчався у Києві, батьки виїхали до міста, Альта із собою не взяли. Запевняють, що його не було вдома. Батько каже, що пес, очевидно, відчував щось, бо того дня, коли вони зносили пожитки на вантажівку, і за день перед тим його ніхто не бачив. Так і зник…