Треба мати талант, щоб навчити не лише професії, а й згуртувати студентів у дружну сім’ю, яка батьком вважає навчальний заклад. Саме з повагою до нього й пишу ці рядки. Бо наша пам’ять належить не лише нам. Сьогодні вона веде в Київський технікум легкої промисловості (нині коледж) на зустріч з нагоди 50-річчя його закінчення. За покликом серця. Аби набратися енергії. Із вдячністю. Після випуску ми, його вихованці, буваємо тут регулярно. Весь цей час переживаємо бентежну мить зустрічі з рідною домівкою. Нею став для нас технікум. Адже саме тут 1965 року розпочинався шлях у доросле життя.

Того року 1 вересня запам’яталося зливою, після якої технікум зустрів нас свіжістю. Вона супроводжує й досі. Група МШ-8 (механіки-швейники) об’єднала тридцять 15-річних хлопців і трьох дівчат. Різних за характером, уподобаннями і, ніде правди діти, рівнем підготовки (вступні екзамени — не рентген, який усе просвічує). Сказати, що всі ми осмислено обрали професію — погрішити проти істини. З такої різної публіки технікум мав підготувати механіків для обслуговування обладнання швейних фабрик.

Найпершим відповідальним за це був керівник групи Григорій Зінгман. Не лише неперевершений інженер і педагог, а людина великої душі. Без перебільшення, він жив нашим життям, а ми ходили за ним як курчата за квочкою. Учитель вчив не лише професії, а виховував з кожного особистість. Стрижнем усього вважав порядність — він її уособлював, виховував нас власним прикладом.

Це маємо сказати й про інших педагогів. Директором техніку був легендарний снайпер Герой Радянського Союзу Василь Зайцев. Запам’ятався скромною і справедливою людиною, яка дбала, щоб технікум мав усі умови для ефективного навчання. Ми, майбутні механіки, користувалися ними сповна. Практичних навичок набували у слюсарній і токарній майстернях. Після третього курсу проходили шестимісячну практику на фабриках. Там працювали як робітники, отримували виробничі розряди. Тож перший запис у трудовій книжці робили на фабриці із зазначенням присвоєного там розряду. Відповідно й темами дипломних робіт були проблеми, з якими зіткнулися на виробництві.

Крім технічних дисциплін, вивчали мови, архітектуру, історію, економіку. Що цим дисциплінам відводили багато уваги, свідчать книжки, які мені подарували за участь у технікумівських літературних вечорах. З висоти приємного і неприємного всі ми, випускники групи МШ-8, вважаємо, що технікум виховував нас як рідних дітей. Його тепло відчуваємо через 50 років. Він для нас старший друг, з якими радимося у складні моменти, ділимося радістю. Звичайно, всім цим завдячуємо вчителям, які тоді працювали з нами. Вони зірки, що освітлюють шлях своїх учнів.

Наша пам’ять — не лише особисте надбання. Вона частина історії держави. Технікум заснували 1930 року. Відтоді КТЛП підготував тисячі спеціалістів середньої ланки для становлення вітчизняної легкої промисловості. Він розвивався і набував сили, доки працювала галузь. Коли ж її поклали на лопатки на догоду тим, хто завозить в Україну вживаний одяг з усього світу, чорна хмара нависла над коледжем. Оскільки підприємства зупинилися, зменшилася потреба зокрема в механіках. Тож механічне відділення закрили. Але минають роки. Ентузіасти відроджують вітчизняну легку промисловість, тож відчувається брак спеціалістів для обслуговування обладнання.

«Підприємства, — каже мій одногрупник Микола Явдошенко, — виручаємо ми, пенсіонери».

Наша пам’ять — не лише історія. За бажання влади вона може бути орієнтиром для сьогодення. Скажімо, Київ для потреб міста закуповує за кордоном на мільйони гривень продукції, яку можна виробляти у столиці. А в часи нашого студентства в Київському технікумі легкої промисловості були навчальні швейні та взуттєві цехи. Там технологи освоювали робітничі спеціальності. Так-от, ті міні-фабрики щороку виробляли на мільйони карбованців товарної продукції зокрема й для потреб Києва.

То чому б столиці України фінансувати не закордонних виробників, а Київський коледж легкої промисловості, замовляючи в ньому взуття, рукавиці, спецодяг для різних служб міста? Вигода була б подвійною. Місто отримувало б, крім продукції, ще й податки до бюджету і розвивало б столичний навчальний заклад. За такої умови, переконаний, з’явилася б потреба та можливість відновити в ньому механічне відділення.

Не забуваймо й інше. Київський технікум легкої промисловості, а тепер коледж, був і залишається унікальним навчальним закладом. Не випадково в часи нашого студентства там навчалися й студенти з інших країн. Набутий досвід слід не забувати, а підтримувати і розвивати. Бо такі навчальні заклади — не лише частина нашої історії, а й складова могутності держави. Із згортанням сфери впливу навчального закладу на легку промисловість посилюється її залежність від закордоння. Адже мине ще кілька років, і Україна змушена буде імпортувати не лише обладнання, а й спеціалістів для його обслуговування.

Наш технікум доросліший від випускників групи МШ-8 на 20 років. Однак він залишається вічно молодим, приймаючи в аудиторії дітей, якими були ми. Енергію молодих тут наповнюють мудрістю знань і досвідом, із завзяттям та батьківською турботою, які супроводжують випускників групи МШ-8 усе життя. Тому і йдемо до рідного дому із вдячністю та повагою, а також з думкою про його майбутнє. Воно має бути таким самим світлим, як і шлях, який відкрив КТЛП нам 50 років тому.

Спасибі за науку і батьківську турботу!

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»