Для більшості глядачів поняття «оперна режисура» — terra inсognita. Та й загалом таких режисерів у світі одиниці. В Україні пам’ятають прославлених Дмитра Смолича, Ірину Молостову. Нині з’явилося кілька професійно навчених, по-європейськи налаштованих на довгоочікувані реформи в опері молодих режисерів. Один з них — Віталій Пальчиков. У 2011 році його сучасна версія «Травіати» стала своєрідною оперною бомбою, що змусила говорити про нові можливості в цьому жанрі. А «Богема» Пуччіні була в дитячому музичному театрі останньою прем’єрою минулого сезону і першою нинішнього. І знову стала помітним явищем! На жаль, Віталій, як і деякі інші талановиті митці театру опери і балету для дітей та юнацтва, з нового сезону поза цим колективом — закінчився контракт, і нового не підписано.
УК: Віталію, ви з дитинства знали, що ваш шлях — мистецтво?
— Мама — викладач вокалу, тато — музикант-трубач. І нас із братом Олексієм теж віддали у музичну школу вивчати трубу. Нам це допомогло, особливо братові, бо нині він відомий європейський співак і завжди підкреслює, що завдяки навчанню на трубі має добре дихання.
УК: Брати Пальчикови продовжили шлях батьків?
— Так, ми ніби поєднали всі батьківські таланти. У мене, до речі, теж непоганий тенор. Я навіть співав у хорі хлопчиків, коли навчався в спеціалізованій музичній школі імені М. Лисенка. Можливо, саме тоді з’явився інтерес до ширшого мистецтва і його синтезу. А це хор, оркестр, вокал. Зізнаюся, що іноді співаю в хорі «Дзвіночок». Мені це дає змогу не втрачати навичок й триматися у творчому тонусі. У консерваторії я два роки факультативно вчився симфонічного диригування. Тому маю право робити зауваження всім учасникам вистави, і вони це сприймають, бо я на цьому знаюся.
УК: А чому ви обрали саме таку ексклюзивну професію — режисер музичного театру?
— Я закінчував консерваторію по класу труби, і коли дізнався, що є факультет музичної режисури, на який беруть тих, що вже має якусь освіту, захотілося спробувати. У нас, на жаль, оперною режисурою часто займаються люди з драми. Ніби режисери, і на чомусь розуміються, та якщо не знають і не відчувають музики — результат не дуже вдалий.
УК: Все-таки це різні професії?
— Абсолютно. Те, що можна зробити в драмі, неможливо в опері. І мені прикро, що наші музичні театри не звертаються саме до професіоналів, а намагаються експериментувати з непрофесіоналами. У нас оперою почали називати все що завгодно, забуваючи, що там існують певні закони. Адже в драмі в будь-який момент можна зробити паузу, зімпровізувати, а музику не зупиниш. Опера — досить традиційне мистецтво, але поєднує всі інші види мистецтва, дуже модернова, і там можна шукати й шукати.
УК: А чому після консерваторії — камерний хор?
— На останніх курсах я поставив дві оперні вистави: «Джанні Скіккі» Пуччіні та «Розумницю» Орфа. Їх бачив керівник хору «Хрещатик», а там вирішили активно працювати зі словом і пластикою. До цього я з хором не працював, а завдяки роботі в «Хрещатику» здобув досвід.
УК: А як у вашому житті з’явився дитячий музичний театр?
— Там працювала моя дружина співачка Ольга Фомічова, а директор театру Володимир Меленчуков бачив мої вистави й запропонував поставити класичний варіант «Травіати» Верді для гастролей у Швейцарії та Німеччині. З цього все почалося.
УК: У вас вигідний шлюб: співачці потрібен режисер, а режисерові — співачка. Ваш син навчається у школі ім. М. Лисенка. Можливо, незабаром приєднається до вас?
— Хочу, щоб він був оперним диригентом.
УК: І тоді можна організовувати власний оперний театр. Повертаючись до «Травіати», за першою класичною виставою незабаром був її сучасний варіант?
— Навіщо ж пропадати такому матеріалу? Адже «Травіата» — найпопулярніша опера у світі. Я тоді кілька тижнів майже не спав, прийшов до Меленчукова з пропозицією нової «Травіати», і він з радістю погодився. Ми розуміли, що вона має розворушити застійний стан цього театру. Створилася дуже плідна творча група з художником Людмилою Нагорною, хормейстером Анжелою Масленніковою. На той час нічого подібного не було. До цього з класики раз на рік ішло «Ріголетто», що давало змогу вокалістам поспівати бельканто і підтримувати професійний рівень. Співак як спортсмен: якщо не працює в потрібному репертуарі — втрачає форму. Так само слід постійно оновлювати трупу. Адже людині немолодій складно змиритися з тим, що вона вже на може співати партію хлопчика. Потрібна широка репертуарна програма для використання кожного виконавця. Так працюють європейські театри.
УК: А хто придумав у новому варіанті «Травіати» перенести події в будинок моделей?
— Ця ідея виникла з долученням до групи дизайнера Анжели Лисиці. На жаль, інколи новаторство в режисурі бачать лише в тому, що дію перенесено на 100 років уперед. Поставили подіум, гарно одягли дівчат — ось і новаторство на оперній сцені! Для мене важливішим було розібратися у психологічних портретах героїв і їхній поведінці.
УК: Солісти Ольга Фомічова й Олексій Пальчиков працювали на рівні хороших драматичних акторів, і недаремно експерти театральної премії «Київська пектораль» висунули їх на здобуття саме в номінації «кращі акторські роботи». Це, здається, перший такий випадок?
— Було зручно, що головна виконавиця — моя дружина, а «Альфред» мешкає через два будинки, і я міг проводити репетиції цілодобово.
УК: Як склалася творча доля брата після дебюту у вашій «Травіаті»?
— Коли ми почали працювати, він вступав в аспірантуру консерваторії, в нього з’явилася змога поїхати на стажування в Париж. Олексій брав участь у кількох престижних європейських конкурсах, його почули. Це корисний досвід, бо до того, що там роблять, ми не прийдемо ще дуже довго. Працюють над вимовою всіх оперних мов, трактуванням, стилем тощо. Олексій підписав контракт в оперному театрі Цюриха, нині — в Гамбурзі. Його час розписаний до 2020 року. Він влився в цю зіркову систему.
УК: А в оперних режисерів є така система?
— Якщо вони в якомусь агентстві. Та зазвичай усі оперні режисери прикріплені до конкретних театрів. Приходить у театр певна група, котра протягом п’яти років ним займатиметься, і пропонує, з ким працювати. Потрапити в цю систему дуже складно. Ще складність у володінні мовами, бо під час роботи над виставою треба багато спілкуватися. Слід також стежити за всім новим у цьому жанрі і вчитися.
Я нещодавно був на оперному фестивалі в Зальцбурзі. Він задає своєрідну моду і напрям сучасній опері. Потім ці вистави роз’їжджаються по всіх європейських театрах. Ось якби й ми могли привезти якийсь зальцбурзький спектакль в Україну і показувати хоч місяць! Просто купити готову виставу, це вже й не такі великі гроші. Це була б можливість і для артистів, і глядачів подивитися й відчути, чим нині дихає опера.
УК: Дуже хороша ідея в театрі опери і балету для дітей та юнацтва — просвітницькі програми «Музичні класики».
— У Європі в театрах обов’язково проводять спеціальні передпрем’єрні покази для дітей і молоді — навіть суперсерйозних вистав. В «Опері Басті» (оперному театрі паризької Гранд Опера. — Авт.) на генеральну репетицію пускають майже 3 тисячі дітей. У всіх серйозних театрах є денні спеціальні дитячі покази.
Із цього освітнього циклу до «Оперної абетки для дітей та їхніх батьків», яку я ставив, уже були балетна і симфонічна. Усе, що я придумував, спочатку випробовував на власному синові, якому було років п’ять. Спостерігав, на яку класичну музику він більше звертає увагу, розповідав про неї. Допоміг мій товариш і колега режисер Дмитро Тодорюк — написав зрозуміле для дітей лібрето. Ці освітні програми можна сміливо давати двічі на день — і зала буде повна. На жаль, ніхто цього не робить.
УК: Подарунком для дітей став і мюзикл «Пригоди Гекльберрі Фінна» сучасних класиків української музики Левка і Жанни Колодубів.
— Я познайомився з дочкою Колодубів Оксаною, і вона запропонувала: «У батьків є прекрасна музика для дітей «Мандри по Міссісіпі». Принесла лібрето і партитуру. Автори прийшли вже на саму виставу і були в захваті.
УК: У вас також є досвід роботи в театрі оперети — «Дзвіночок» Доніцетті.
— Це була ініціатива керівника театру Богдана Струтинського, який запрошував мене ще після консерваторії щось поставити. Я дуже вдячний, що мені дали змогу тут попрацювати, і можу говорити, що я перший режисер, який в опереті поставив оперу.
УК: Чому вашим останнім за часом вибором стала «Богема» Пуччіні?
— Із молодіжних оперних хітів «Богема» найвиграшніша. З її ідеєю ми з колишнім головним диригентом театру Сергієм Голубничим жили весь рік. Коли сказали про це співакам, вони хіба що до стелі не підскочили. Проект підготували дуже швидко, і під час репетицій задум з концертного виконання переріс у театралізоване.
УК: А стільки цікавих ідей і постановочних знахідок: хоч би перебування симфонічного оркестру на сцені. Та всім вистачає місця, наче сцена безмежна. А ще вийшов чудовий ансамбль — молоді співаки з хорошими голосами і виразними акторськими роботами.
— Через цей театр пройшло дуже багато хороших голосів. Свого часу пішли найкращі — Дмитро Кузьмін, Вікторія Ченська, Людмила Монастирська. Навіть анекдот був: «Монастирська в нас уранці співає троля, а ввечері виходить в Опері в партії Аїди». Не можна з такими майстрами втрачати зв’язок, треба час від часу запрошувати в рідний театр. А тут: «Обійдемось, інших знайдемо». Не знайдемо. Такі голоси — дефіцит, весь світ бореться за кожен голос.
Незабаром 35-річчя театру. Уже півтора року пропоную зібрати в гала-концерті всіх колишніх співаків.
УК: З огляду на те, що не тільки з вами не підписали контракту, може це означати, що таку форму використовують як певний інструмент? І у вас немає захисту?
— Так виходить. Але життя триває. Ми з Андрієм Бондаренком, відомим у світі баритоном, і українським продюсером Михайлом Ясинським створили перше в Україні агентство оперних співаків, бо вкрай важливо упорядковувати систему стосунків співаків і театрів. Спробуємо стати тим правовим прошарком, що представлятиме інтереси вокалістів і на внутрішньому ринку, і на загальноєвропейському. Бо наші голоси виїжджають із країни, і більше ми їх не бачимо. А так є надія, що вони поїдуть на хороші контракти і залишаться нашими. Молодим співакам потрібно їздити на майстер-класи, стажування. Цим також займатиметься агентство.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Віталій ПАЛЬЧИКОВ. Народився 1982 року в Києві. Закінчив Національну музичну академію ім. П. Чайковського. Працював режисером Київського камерного хору «Хрещатик», режисером-постановником Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. У 2012 році виборов «Київську пектораль» за кращу музичну виставу. Співзасновник першого в Україні агентства оперних співаків «Українське класичне артистичне агентство».
Ми в Google+