Син-семикласник і раніше був неговірким, а нині — й поготів. Телефон, по якому здебільшого спілкуємося останніми місяцями, в мене тепер викликає стійкі асоціації з обценьками, якими доводиться буквально витягати з нього кожне слово. Хлопець ще дужче замкнувся в собі, бо досі не може змиритися з тим, що жити доводиться у чужому місті, а вчитися в іншій школі. І хоча теперішні київські однокласники нещодавно привітали новенького з перемогою на шкільній олімпіаді з математики і фізики (набрав найбільше балів у класі), сам він цьому радів аж занадто стримано. Бо й досі сумує за своїми школою та однокласниками, будинком, квартирою і кімнатою, улюбленими іграшками та книжками — всім-всім, що його оточувало більш як десять років, а потім раптом зникло, і чи повернеться колись, невідомо…

   Схожі переживання знайомі тисячам малим і дорослим донеччанам, яким довелося залишити територію, де все впевненіше пускають коріння озброєні до зубів місцеві представники самопроголошеної «ДНР» та зайди із сусідньої Росії. А тим часом у тому ж Донецьку живуть люди, які залишилися тут свідомо, вважають себе майже щасливими, а тих, хто виїхав, відкрито чи позаочі називають зрадниками.  

 Чужі серед своїх

Не так давно лідери самопроголошеної «ДНР», щоб підняти дух жителів Донецька, влаштували тут місцеве свято. Його вінцем стала дегустація страв кухонь народів, які здавна проживають у Донбасі: організатори аж зі шкіри лізли, аби довести: в регіоні немає жодних непорозумінь або чвар між тутешніми представниками націй. Тим, хто знає справжню ситуацію, подібний цинізм дуже нагадав старий анекдот про інтернаціоналізм. Пам’ятаєте? Отже, дружба народів — це коли росіянин бере за руку білоруса, той казаха, далі грузина, вірменина і т.д., і вони всі разом ідуть бити… У цьому випадку — українця. Бо саме представники титульної нації віднедавна відчувають себе на Донеччині, м’яко кажучи, не дуже затишно.

«Колись ми нарікали, що у паспорті громадянина Україна немає графи про національність, а тепер тихо радіємо цьому, — каже донеччанка Наталя, яка залишила Донецьк, але навідується туди (по теплий одяг, наприклад) і має досвід перетину блокпостів на в’їзді до міста. — До тих, хто має донецьку прописку, але колись народився за межами краю — у Києві, Вінниці, Тернополі чи взагалі у Львові, бойовики не приховують свого упередженого ставлення. Тобто українці, навіть жінки, для них автоматично є «нациками» і потенційними диверсантами». Власне, «бендерівцями» чи спільниками київської «хунти» місцеві українці відчули себе ще навесні, коли тут розпочалися проросійські галасливі мітинги, а затим за повного потурання місцевої влади та силових структур відбулося захоплення тієї ж влади. У місті активно знищували не тільки українську символіку, а й жорстоко розправлялися з місцевими жителями, які мали «нахабство» виходити на акції з синьо-жовтою атрибутикою. «Тутешня влада показово «здала» всіх нас на квітневому мітингу в центрі Донецька, коли зарізали українського активіста, — сумно згадує донеччанин, який нині винаймає куток у Києві. — Це було попередження для всіх тих, хто не підтримує антидержавну вакханалію. Спершу проросійські молодчики у присутності міліції жорстоко били людей під українськими прапорами, а вже згодом «нова влада» затримувала таких і піддавала тортурам у кабінетах і підвалах Донецької ОДА чи приміщеннях СБУ. Чого тільки варта трагічна доля депутата міськради з Горлівки Володимира Рибака, якого закатували тільки за те, що наважився стати на захист Державного прапора…»

Дійсно, українцям краю відразу ж дали чітко зрозуміти, що у «ДНР» їм доведеться непросто. Опоненти залюбки використовували подвійні стандарти: любити Росію чи примарну «народну республіку» — це круто, а ось демонструвати прихильність до України і бодай на словах відстоювати її державність і цілісність, небезпечно для життя і здоров’я. Серед тих, хто опинився у «зоні ризику», виявилися й журналісти майже всіх місцевих видань, а столичних — тим більше. Більшість газет змушені були взагалі припинити друк (уперше з років Другої світової війни) та спробували відновити роботу за межами Донеччини — російськомовний «Донбас» у Запоріжжі, а україномовна «Донеччина» аж у Києві. Чимало колег із зрозумілих причин залишили Донецьк, не наважуючись більше ризикувати і випробовувати долю, бо «компроматом» стало навіть членство в Національній спілці журналістів, яку тут автоматично перехрестили в «нацистську». «Наші проросійські опоненти досить активно почали все скидати з хворої голови на здорову, — каже колега, що досі веде кочовий спосіб життя. — Спершу вони зомбували пересічних донеччан тим, що українські ЗМІ — всі без винятку брехливі й продажні, а потім взагалі почали називати нас фашистами та обіцяли карати за «законами воєнного часу». Як за що? Адже ми працюємо у державних виданнях і підтримуємо законну владу. За подібних умов, звісно, про повернення до Донецька, поки не йдеться. Деякі знайомі донеччани із розумінням ставляться до нашої вимушеної еміграції і навіть співчувають. Але є й такі,  хто зловтішно радіє і дуже шкодує, що комусь із нас вдалося звідси виїхати цілим і неушкодженим». 

Залиш ілюзії, із ними спілкуючись

   Не слід вважати, що всі, хто залишився в Донецьку та інших населених пунктах краю під контролем бойовиків «ДНР», зробили це з великим задоволенням. Адже це вимушений крок, бо в багатьох так склалися обставини, а тому тепер доводиться пристосовуватися до постійних обстрілів, безчинств бойовиків, браку роботи і грошей, а ще до перебоїв зі світлом, водопостачанням, теплом тощо. Більшість, зрозуміло, не в захваті від цих реалій, але є й такі персони, які все, що діється довкола, називають майже ідилією. Наприклад, одна місцева пані тривалий час періодично штампувала у соціальних мережах власні патетичні враження від сьогоднішнього Донецька, які змушували плюватися й тих, хто звідти виїхав, і хто досі там поневіряється. Чого тільки варті рядки, де терориста із автоматом на центральній площі вона «романтично» назвала… Робін Гудом із луком та колчаном зі стрілами за спиною! «Ще спасибі, що отого бандита не описала як янгола, в якого за спиною могла побачити крильця! — саркастично каже моя колега, добре обізнана з автором сентиментального словоблуддя. — Авторка ще недавно мала безпосередній стосунок до формування інформаційної політики Донецької облдержадміністрації, звідки донеччан лякали «бендерами» та «фашистами». А нині вона також не сидить без діла — зайнята піаром трохи іншого персонажа при владі й банально заробляє на хліб, змальовуючи майже райське життя в окупованому місті».

Тих, хто змушений якось пристосовуватися до «нової влади» і співпрацювати з нею, дійсно немало. Свій вибір земляки здебільшого пояснюють просто: треба виживати й годувати сім’ю. Втім, окрім згаданої практичності, тут вистачає й виключно «ідейних» залишенців. Формуванню їхньої позиції дуже сприяє засилля агресивної пропаганди російських телеканалів, відповідні сайти в соціальній мережі та плітки, яким починають вірити більше, ніж самому собі. «Ваша Нацгвардія навіть своїх знищує безжально, а що буде, якщо їх пустити у Донецьк? — риторично запитує донецький етнічний українець (уродженець Сумщини). — Я особисто, якби був молодшим, сам би взяв автомат і захищав від них свою сім’ю та весь Донецьк!..» Він емоційно береться переконувати, що українських бійців з Волині у травні під Волновахою розстріляли «правосеки», бо, мовляв, «західняки» не хотіли стріляти у своїх же громадян — жителів Донецька, і їх за це покарали... І хоча відповідальність за ту трагедію публічно взяв на себе один із лідерів місцевого угруповання бойовиків, мій співрозмовник досі вперто вірить версії, яка йому особисто подобається більше. «А  навіщо житлові квартали обстрілювати? — дуже обурюється. — Не чіпайте бодай мирних людей!..» Пропозицію переадресувати це звернення керівникам «ДНР», оскільки обстріли Донецька ведуться переважно із контрольованої ними території, він ігнорує. Бо це не вписується в його тлумачення трагедії, першопричиною якої вважає українських «загарбників». 

Чого ж тоді чекати від етнічних росіян Донецька, якщо вірус антиукраїнської пропаганди вразив навіть співвітчизників? Вони поводяться відповідно. Щоправда, в приватних розмовах все частіше зізнаються: не такого чекали від «ДНР» та її лідерів, яким колись повірили і їх підтримували. Але відверто визнати свою помилку тепер не поспішають і наполегливо шукають примітивні «відмазки» дій бойовиків, які вже сидять всім у печінках. Обстріляли житлові будинки, де загинули дорослі та діти? — Таке на війні буває, бо снаряди, міни чи кулі — «сліпі»… — Сусіду, який чимось «не сподобався», прямо на вулиці поламали ребра носаками та прикладами? — Ну, не розстріляли ж… — Сина знайомих забрали на два тижні рити окопи? — Нехай ще подякує, що не кинули в бій за аеропорт … — «Віджали» автомобіль? — Сам винен: треба було надійно сховати, бо хіба хто нормальний тепер їздить?..

«Україна не платить нам пенсії, бо хоче виморити голодом, — кілька місяців тому бідкався місцевий пенсіонер — виходець із Курської області. — Втім, не пропадемо: нам пообіцяли, що через тиждень гроші всім видадуть вже від «ДНР». Від практичної поради поїхати на українську територію і переоформити пенсію, він рішуче відмахується. «Що? Київ тепер нам нічого не заплатить. Ми для них всі — сепаратисти, з якими навіть розв’язали війну! А ось нова влада нас тепер не залишить без допомоги». Проте надії на бажаний для нього та інших пенсіонерів розвиток подій розвіялись, наче дим над черговим згорілим будинком у Донецьку. Чоловік таки виїхав з міста до одного із районів, куди не дісталася люба йому «нова влада», і переоформив пенсію. «Нічого-нічого, — бурчить. — Вже з Нового року будемо гроші отримувати від «ДНР». Сам чув по телевізору».

Мій давній знайомий донеччанин, звинувачуючи українську владу у всіх смертних гріхах, у той же час тривалий період живе за межами «ДНР», яку боготворить на певній відстані. Моє ж «наївне» запитання, чому тоді йому в цьому разі щасливо не живеться у Донецьку, дуже обурило співрозмовника: «Здрасьтє! Там же з гармат і «Градів» по житлових будинках щодня й щоночі б’ють!..» А спроба його розрадити зразком чорного гумору типу: «Б’ють своїх людей — значить люблять…» взагалі призвела до різкого припинення телефонної розмови. І цей приклад — свідчення ще однієї категорії земляків, які виїхали з Донецька чи інших населених пунктів краю. Тих, які визнають і у всьому підтримують «ДНР», але про всяк випадок ховаються від них подалі — на українській території. 

Лідія ЖАТКА
для «Урядового кур’єра»