Шлях боротьби за Україну в Аліни почався з Євромайдану. Тоді вона вперше (і сподівається, востаннє) відчула на собі удари кийків, бачила, з якою жорстокістю правоохоронці б’ють дівчат і людей похилого віку. Каже, що також уперше побачила таку кількість крові і… таку єдність людей. Тоді й зрозуміла, що з цього моменту стояти осторонь будь-якої біди не зможе. Так стала волонтером київського військового госпіталю, знають її й у зоні АТО.

— Аліно, коли ти вперше прийшла в госпіталь?

— Рік тому, коли дізналася, що там лежить мій друг із Майдану. Він зазнав важкого поранення руки, ключиці та щелепи. Пробувши з пораненими день, зрозуміла, що не прийти сюди завтра вже не зможу. Адже це мій фронт, де я справді можу допомогти. Очевидно, далося взнаки те, що ще навчаючись у маріупольській школі, була волонтером Червоного Хреста. Ми допомагали хворим на туберкульоз та СНІД, школам-інтернатам, дитячим будинкам.

Нагороди знаходять гідних і на фронті, і в тилу. Фото надане автором

— Які емоції виникають у шпиталі?

— Коли  бачу поранених, усі мої проблеми видаються краплинкою в морі. Адже наші воїни надзвичайно мужні: не перестають усміхатись і цим настроєм заряджають. Скажу більше: ці люди стали для мене другою родиною. Не можу описати емоцій, коли бачу, як боєць після тривалого перебування у візку або ліжку робить перші кроки. Радію, немов божевільна.

— На сході як не було тиші, так і немає. Бойовики раз по раз відкривають вогонь по наших бойових позиціях, бійці підриваються на розтяжках. Чи прибувають поранені у київський шпиталь?

— Так. На щастя, не так багато, як рік тому, коли за кілька днів бувало майже 100 поранених. Скажімо, недавно борт із Харкова доставив 13 бійців: двоє потребували реанімаційних заходів, інші — невідкладного хірургічного, нейрохірургічного втручання тощо. Зазвичай до київського шпиталю направляють тих, хто потребує невідкладної операції: це травми від малокаліберної зброї, важкої техніки та мінно-осколкові поранення. Це не означає, що в Харкові, Дніпропетровську або в інших містах таких операцій не роблять. Залежить від завантаженості шпиталів і від типу поранення.

— Як нині волонтери допомагають госпіталю?

— Фінансування шпиталю непогане. Проте лікарі вдячні, коли волонтери допомагають із певними ліками та засобами. Наприклад, держава оплачує звичайний кальцій, який насправді погано засвоюється і відкладається в нирках, а є набагато якісніший і відповідно дорожчий, який допомагає зростатися кісткам. Такий кальцій знаходять волонтери.

— Чи працюють із бійцями психологи?

— Психологи у шпиталі є, але не всі вони мають належну підготовку, — їх не навчили працювати в умовах війни. Після того, що пережили хлопці на фронті, вони хочуть забути про ті події та емоції. Їм важко відкритися рідним. Що вже говорити про сторонніх, навіть якщо вони мають диплом психолога? Нам, волонтерам, хлопці відкриваються, бо бачать у нас друзів і соратників.

— На території госпіталю є пункт приймання крові. Як часто приходять здавати кров і хто?

— Зазвичай приходять самі волонтери, члени сімей постраждалих або строковики, які проходять службу в Києві. Долучаються й кияни, але тільки тоді, коли кидаємо клич у соціальних мережах. Шпиталь не оплачує донорства. І це правильно в нашій ситуації.

— Як часто приходять у госпіталь звичайні громадяни?

— За цей рік відсіялись «одноразові» волонтери і залишилися тільки перевірені часом.

— «Одноразові» — це як?

— Було чимало людей, які приходили кілька разів, приносили домашню їжу, гроші або якісь речі. Можливо, для очищення совісті, щоб поставити галочку навпроти слів «я патріот». Нині в шпиталях залишилися тільки справжні волонтери, які звикли бачити кров, щодня допомагати бійцям, знаходити вихід з безвихідних ситуацій.

— Чи приходять до хлопців відомі люди?

— Так. Поранені дуже раді їх бачити, щасливі познайомитися із зірками, яких  раніше бачили тільки на екрані.

— Що порадиш тим, хто все-таки спробує себе у шпитальному волонтерстві?

— Передовсім треба принести гарний настрій, а також домашню їжу. Не рекомендую людям, які бояться крові або емоційно нестійкі, приходити до хлопців. Адже вони бачать, що вам це неприємно, і почуваються незручно. Маєте показати бійцеві, що він недарма захищав мирне небо в нас над головою і що він потрібен своїй країні.

— Твоя  родина залишилася на Донбасі у фронтовій зоні. Яке в них ставлення до твоєї діяльності?

— Від першого дня Майдану ми з батьками опинилися по різні боки барикад. Але щоб зберегти теплі стосунки, намагаємося не говорити на такі теми. Вчасно зрозуміли, що попри все ми — одна сім’я.

— На новорічні свята ти була на передовій. Чи було страшно?

— Страх є завжди, до того ж, там у будь-який момент може початись обстріл (так і сталося). На новорічні свята я планувала поїхати до батьків у Маріуполь. Але зрозуміла, що не зможу не заїхати до хлопців на передову. Тож повідомила у соціальній мережі, що їду в Широкине, до 501-го батальйону морської піхоти, і збираю для нього їстівні подарунки. Відгукнулися небайдужі, допомогли друзі-волонтери. Так назбирала майже 90 кілограмів різних смаколиків.

— Як відреагували хлопці?

— Якщо коротко, то вони були шоковані, адже не очікували побачити на передовій дівчину з пакетами, більшими за неї. Проте для них набагато важливішою була увага, ніж усі смаколики, разом узяті. Хлопці більше переймалися за мене, ніж я за них: чи мені не холодно, чи не голодна.

Після такої теплої гостини я ще п’ять разів їздила на передову і на блокпости. Нині там непросто: бійці хворіють, тож потрібні ліки, теплий одяг і взуття. Людям, які готові допомагати не тільки шпиталю, а й передовій, можуть зв’язатися зі мною за адресою alina.4ert@gmail.com.

— А що хлопці подарували?

— Маленькі сувенірчики, шеврони. А ще «бойову» кепку, яка побувала не в одному бою в Широкиному, тож зберігає багато емоцій. Ще одним подарунком стала нагорода, яка чекала на мене в Києві, — мене нагородили пам’ятною медаллю «Чарівна сила України».

ДОСЬЄ "УК"

Аліна ГОРГУЛЬ. Народилася 1994 року в Маріуполі Донецької області. Студентка 5 курсу Київського національного університету культури і мистецтв. Активна учасниця Революції гідності. Волонтер Центрального військово-клінічного госпіталю України та в зоні АТО.

Лілія СТЕПАНЮК
для «Урядового кур’єра»