Юрій Кравчук, директор приватного підприємства «Сазан» на Тернопільщині багато років служив у військово-космічних силах на території росії. Коли Україна здобула незалежність, повернувся на батьківщину, зайнявся підприємницькою діяльністю, зокрема розведенням риби в рідній Борсуківській громаді. Справа ця припала йому до душі, тож підприємство успішно працює, виплачує людям зарплату, а державі — податки. Пан Юрій — учасник бойових дій, знаний у краї волонтер, який підтримує зв’язки із фронтовими побратимами, допомагає тим, хто й нині на передовій. Із Юрієм КРАВЧУКОМ зустрілася після масованого удару рашистів по енергетичній структурі України. Звісно, почали розмову з його думки як людини військової, офіцера про те, що нині відбувається в Україні.

Юрій Кравчук біля меморіального знака на вшанування пам’яті запорізьких козаків, похованих у липні 1649 року неподалік села Кутиска (тепер Лановецька міська громада) на Тернопільщині. Фото Миколи ШОТА

— Пане Юрію, повернімося в 2014 рік. Коли вибухнула російсько-українська війна, ви одразу вирішили йти на фронт?

— Я просився на фронт уже з першою хвилею мобілізації, потім — із другою. Мене не брали. Зберігаю листи з військкомату, де мені радили: якщо не згодний, подавати на них у суд. Я переконував, що мені не в суд треба, а на фронт — там хлопці гинуть. Мобілізували під час третьої  хвилі, коли Президент дозволив призивати чоловіків до 60 років. Служив у тернопільському батальйоні «Збруч». Спочатку він дислокувався в Херсонській області, на межі із Кримським півостровом. Потім ми виконували бойові завдання  під Маріуполем, у багатостраждальному Широкиному. 

— Ваш офіцерський досвід прислужився вам у війні? 

— Моя служба нагадувала ситуацію: голові колгоспу доручили сапати буряки. Я на фронті сапав свої буряки. Був начальником командного пункту однієї з космічних частин срср з великим досвідом. Однак війна є війна, тому виконував ті бойові завдання, які мені ставили. На жаль, наших бійців восьмеро загинуло,15 було поранено. 

— Коли повернулися з війни, щось змінилося у вашому житті? 

— Життя триває, й треба жити всупереч усьому. Запитав дружину Тетяну: чи житиме зі мною в льосі, якби сталося найгірше? Вона сказала, що так, бо, мовляв, льох — це надбудівля, криївка. Найголовніше — це життя. Воно ж від кожної людини залежить, як його прожити. І щастя не в хоромах, не в машинах, а в голові, бо й з великими статками можна бути нещасним. Просто жити — вже саме по собі щастя, хоч не всі це розуміють.

Я непокоївся: їду на війну й можу не повернутися, а тут залишаються молода дружина, маленька донечка, якій ще потрібен тато. На щастя, повернувся живий, цілий-цілісінький, без жодної подряпини. Хіба це не щастя? 2014 року посадив молодий сад — 40 дерев. Згадую, як тато любив ходити садком і промовляв: «Сину, дивися, як яблуні цвітуть, як уже яблучка молоді зав’язуються». Я тоді не особливо його розумів: яблука та й яблука. Тепер добре розумію, про що казав мені батько.

— Ви багато років служили на території росії, знаєте її армію, сказати б, ізсередини. Скажіть, чому вона така жорстока? 

— Як гадаєте, німці — цивілізована нація? Безумовно, правда ж? Але 1933 року в Німеччині до влади прийшов Гітлер і перетворив її в постраховище світу. Людство ненавиділо німців ще багато років після перемоги. Ми дітьми гралися у війну: німці-рускі. Ніхто не хотів бути німцем, бо це погано. Так і росіян ненавидітимемо десятиліттями після закінчення цієї війни. Вони нині для нас нацисти. А були ж ніби нормальними людьми. Та з’явився путін — і почалася вся та російська пропаганда вищості росії. Вона й до цього була: «рускіє лапті», «руская зіма» — все російське було. За нього вже з’явилися «руская вєсна», «рускій мір». І коли вони ту нібито російську велич почали вбивати людям у голови, й почалася деградація росіян, яку бачимо тепер.

Якщо вони колись позбудуться цієї надуманої величі, то, можливо, знову стануть нормальними людьми. Якщо ж й надалі житимуть нею, то продовжуватимуть убивати нас, українців, зверхньо ставитимуться до всього світу. Усе в них «найкраще», а гундяєв їхній — «найправославніший» із православних? Він благословив росію на цю війну, на вбивство українців. Хіба це релігія? Це працює демон, що не має до церкви жодного стосунку.

Та ми захищаємо свою землю, власні домівки, родини. Що ж росіяни тут роблять, не знаю. Нехай дали б лад тому, що мають. Ми ж не хочемо ні клаптика російської землі.

— І це попри те, що в росії опинилося чимало українських земель.

— Звичайно. Але ж ми не зачіпаємо цієї теми, вона для нас закрита. Є ж якісь домовленості, міжнародно визнані реалії. Після війни відбувся розподіл. Хто перший порушить його — той бандит. Першим порушив цей розподіл путін: він забрав наш Крим. Перед тим росія відкусила частину Молдови, потім — Грузії. Провела війну, зробила розруху. Український Крим приєднала до себе, а цьогоріч ще й чотири українські області оголосила своєю частиною. Бачте, землі замало. 

— Ви рік воювали в АТО. Росіяни вже тоді були такими?

— Так, ця ненависть до українців народилася раніше, але з 2014-го почала проявлятися доволі сильно. Потім вісім років пропаганди зробили свою чорну справу. Тепер московити кричать: «Что ви сдєлалі с нашім Донбасом?» Що ми зробили з ним? Він не був розбомблений, не знищений, усе було ціле — будинки, інфраструктура, соціальні заклади. А вони зайшли до нас, і що сталося з Бучею, Маріуполем, Ізюмом та іншими містами? Ми воювали, захищали свою країну, але цивілізовано, поважаючи закони та звичаї війни, не руйнуючи міст і сіл, не вбиваючи мирних людей, а надто дітей. 

Російська пропаганда — це жахлива річ, вона перетворює людей на зомбі. Моя сестра живе в місті вологда і щодня плаче через те, що коїться в Україні. Але вона принципово не дивиться телевізор. Інформацію про реальні події в нашій країні шукає в інтернеті. Однак таких людей там дуже мало.

У нас немає іншого вибору, як гнати росіян з української землі, розгромити ворога, щоб він уже не піднявся. На щастя, цивілізований світ опам’ятався й допомагає Україні. А ось ООН конче треба реформувати, бо вона не виконує покладених на неї обов’язків у нинішніх реаліях. Це ж нонсенс: росія на нас напала й має право вето в Раді Безпеки! Про це уже відверто кажуть світові лідери. Гадаю, що це станеться-таки.

Нині ж завдяки нашим Збройним силам, зокрема й моїм дорогим друзям, з якими воював 2014-го та які знову на фронті, Україна стоїть, наступає, диктує власні умови агресорові. Наші хлопці — молодці, вони справжні Герої. І це не пафос, а правда. Як бачу, в нас нині народилася вишколена, мотивована й дуже професійна армія.

Світ дивується, як українські військові так швидко освоюють західну техніку, так уміло й винахідливо воюють.

— Вісім років «малої» війни не минули безслідно. Дуже багато людей її пройшли. Вони навчені, вмотивовані, знають, чому там і як багато від них залежить.

— Знаю, серед них і ваш старший син Тарас.

— Так. І молодший Нікіта за ним рвався. Але ж треба комусь і господарством займатися. На підприємстві майже 40 працівників. Їм зарплату треба платити, податки державі перераховувати. Та й армію годувати потрібно. Я тепер очолюю добровільне формування Лановецької міської громади. Як відомо, ця структура — як військово-цивільна складова територіальної оборони. Знаю, як багато людей на фронт просилися. Ходили у військкомати, цікавилися, чому того взяли, а їх — ні. І мій один працівник усе просився: «Ви ж воювали, а мене чому не відпускаєте? Тепер моя черга». Довелося-таки дослухатися до його прагнення. Прекрасні в нас люди, ніде правди діти. 

— І це не тепер українці такими стали. Наскільки пригадую, і в радянській армії дуже цінували українських солдатів за вміння та відповідальність. Саме їм доручали найскладнішу техніку.

— Я пішов би глибше: нам не минулося безслідно козацтво. Ми завжди стояли на кордонах, воювали. У нас споконвіків війна, і то здебільшого з росією. Московити нас постійно гнобили, а ми намагалися визволятися з неволі. Нині ж та війна сягнула апогею. І це вже остаточний змаг: або ми їх, або вони нас.

— Улітку я брала інтерв’ю в директора херсонського драмтеатру. Його рашисти заарештували й кинули в камеру. То наглядач повчав його там: «Будєш харашо сєбя вєсті, корміть будєм». Вони хочуть звести нас до рабства, щоб за баланду зробити українців слухняними та покірними. Тому справді в нас лише один вихід: перемагати.

— Вони самі переважно баланду їдять. Кажуть: економіка росії падатиме. Але росіяни цього не відчують. Як сидять на «пахльобці», так і сидітимуть. І тішитися «вєлікой расєєй». А де ж вона, та велика росія? Я там стільки років прожив і бачив райцентри, де будівлі опалюють дровами. У нас такого й близько вже немає. Їхав з москви до вологди, а це 450 кілометрів, то газ був хіба в ярославлі та вологді. І це «вєлікая расія»?

— Казав один з російських полонених: «А почєму ви должни жить лучшє, чєм ми?» Ось і прийшли нас «визволяти» від усього, що маємо.

— Це заздрість, гріх, який вони мають. Перший їхній гріх — гординя: «Я начальнік — ти дурак». А другий — заздрість. Вони не прагнуть жити краще, як українці, робити щось задля цього. Росіяни намагаються зробити так, щоб українці жили гірше за них. Але в них нічого не вийде.

— Гадаю, ви продовжуєте волонтерити.

— Ви правильно гадаєте, але й знаєте мій принцип: не афішувати зробленого. Волонтеримо, і серйозно. Але не чекайте переліку конкретних справ, якихось цифр.

— «Добро має бути тихим», — пригадую це ваше гасло. Тоді скажіть, як бачиться вам наша Перемога й коли, на ваш погляд, вона може настати?

— Звичайно, хотілося б, щоб Перемога настала якнайшвидше. І була нагода усе завершити якщо не до нового року, то до річниці вторгнення рашистів на українську землю. Але все впирається в ціну, яку треба за це заплатити. Ми ж шкодуємо своїх людей. І це щира правда. Нині військове командування діє вміло, виважено, гнучко.

— І вийшло з 2014-го.

— Безперечно. І за вісім років справді виховалося. І те, що береже воїнів, — великий йому плюс. У нас головне — життя людей. Можемо техніку втрачати, а людей бережемо. Українці неодмінно виженуть рашистів зі своєї землі, хоч би що московити вигадували й хай би як лютували. Хай ніхто навіть не сумнівається: Україна неодмінно переможе. Я з друзями скасував усі свята. Вирішили, що відзначатимемо їх разом з Перемогою.

ДОСЬЄ «УК»

Юрій КРАВЧУК. Народився 15 липня 1958 року у с. Нападівка (нині входить до складу Борсуківської сільської громади) на Тернопіллі. 1983 року закінчив Казанський авіаційний інститут. З 1983-го до 1992 року служив  на різних посадах у військово-космічних силах на території росії. Після повернення на Батьківщину зайнявся підприємницькою діяльністю, нині директор ПП «Сазан» на Тернопільщині. Учасник бойових дій. Волонтер.