Рух до Європи у Криму розпочався паралельно із загальноукраїнським. 24 листопада 2013 року на площі Леніна в Сімферополі група активістів провела першу акцію «Я обираю Євросоюз». Подальші акції набували значного розголосу і гуртували навколо себе тисячі прихильників. Підсумком цих заходів стала організація громадського руху, що отримав назву «Євромайдан-Крим». На відміну від інших міст Криму, де на мітинги люди збиралися час від часу, з грудня 2013-го до лютого 2014 року в Сімферополі такі акції стали регулярними щоденними у робочі дні та з маршами вулицями міста у вихідні.

Активісти під прицілом

На той час тодішня кримська влада вже відкрито виказувала свої проросійські симпатії. Ненависть до всього, що не пов’язане з Російською Федерацією і російським православієм, активно вживлювали в голови через провладні й російські медіа, які транслювали заздалегідь підібрані кадри страшних подій на Майдані в Києві, порівнюючи їх із діями націонал-фашистів у Німеччині. Тож на рух «Євромайдан-Крим» почалась інформаційна атака, насамперед на його координаторів та активістів, які неодноразово заявляли про це.

29 січня 2014 року один з координаторів руху Андрій Щекун повідомив, що активістам і координаторам руху погрожують. Ті райони, де вони проживають, обклеєні листівками з неправдивою інформацією, спрямованою на розпалювання ненависті. Наприклад, у листівках з фотокарткою Андрія Щекуна повідомляли, що він «кривавий зрадник Криму, підтримує злочинний Майдан, отримує гроші від американських спецслужб». До тексту цих листівок було додано фото сутичок на Майдані в Києві. Поширювали схожі листівки й про координатора «Євромайдану-Крим» Сергія Ковальського, якому розбили автомобіль і перешкоджали веденню бізнесу, Сергія Мокренюка, Василя Овчарука, Олега Фомушкіна, Олександру Дворецьку, Максима Осадчука та інших активістів і симпатиків руху.

Попри адміністративний тиск, загрозу життю й здоров’ю, активісти організовували пікети. Це ще більше дратувало проросійські сили, які робили все, аби знищити не тільки проєвропейські настрої, а й державницькі та національні.

Проти руху «Євромайдан-Крим» кримська влада розпочала інформаційну війну. Редакції комунальних ЗМІ отримали вказівки сімферопольського керівництва щодо розміщення агіток «СТОП Майдан», які супроводжувалися такими текстами: «Кримчани проти анархії та безладів! Крим — територія стабільності й згоди», «Зупинимо екстремізм. Крим за президента». На моніторах у громадському транспорті транслювали інформаційний ролик, де були фото координаторів та активістів, яких називали «зрадниками інтересів Криму». Для тиску на проєвропейський рух використовували всі можливі інструменти.

Кремль націлився на півострів

Після втечі Віктора Януковича до РФ перед учорашніми активістами, прибічниками й учасниками руху «Євромайдан-Крим» постало зовсім інше завдання: протидія антиукраїнським і сепаратистським настроям, які вибухнули на півострові. В Україні й світі ще не усвідомлювали, але в самому Криму стало очевидним, що Кремль націлився на півострів.

26 лютого 2014 року ввійшло в календар Криму як переламний день в історії півострова. Цього дня на 15.00 було заплановано засідання Верховної Ради Криму для заслуховування звіту Ради міністрів та обговорення суспільно-політичної ситуації в країні. З огляду на те що у великих містах Криму почастішали проросійські акції й мітинги, активізувалися незаконні збройні формування, лави яких поповнювали особи з території РФ, виникла пряма загроза територіальній цілісності України.

Відчувши всю серйозність ситуації, 26 лютого 2014 року о 10-й в Сімферополі біля стін Верховної Ради Криму розпочався багатолюдний мітинг на захист територіальної цілісності України на заклик Меджлісу кримськотатарського народу. На акцію вийшли тисячі кримських татар, до яких долучилися учасники руху «Євромайдан-Крим», представники громадських організацій, політичних партій, інші люди, які обстоювали територіальну цілісність держави. Того самого дня в цьому місці проходив мітинг проросійських сил. Конфлікт був неминучим, навіть провокаційним і спланованим. Це й трапилося: сутички, бійки, постраждалі.

Побачивши масштаб конфлікту і загрозу масових протистоянь, пресслужба кримського парламенту поширила заяву Володимира Константинова, що питання про вихід Криму зі складу України на сьогоднішній сесії не розглядатимуть. Тоді це сприйняли як перемогу проукраїнських активістів, яких було більше, і трохи розвіяло страх загрози територіальній цілісності держави. Нині вже зрозуміло, що рішення про згортання мітингу під Верховною Радою Криму було хибним, оскільки в такий спосіб просто подарували приміщення парламенту сепаратистам, які швидко скористалися цим.

Так активна громадянська позиція прибічників територіальної цілісності України продемонструвала, що Крим чинить і чинитиме опір сепаратизму й проросійським силам. Проте такий стан справ і, так би мовити, поразка проросійських сил 26 лютого під стінами кримського парламенту розлютила Кремль і змусила його переглянути стратегію підступного захоплення півострова. Реакція Путіна була миттєвою: через кілька годин Москва використала силовий метод захоплення адміністративних будівель, військових об’єктів і стратегічних територій Криму.

Попри те що з лютого 2014 року Крим активно затоптували російські військові чоботи, спротив московській окупації набув активної фази. 27 лютого представники українських громадських організацій Криму звернули увагу світу на кричущі порушення прав людини і міжнародного законодавства з боку РФ і її прибічників на півострові. Лідер громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» Андрій Щекун і архієпископ Сімферопольський і Кримський Української православної церкви Київського патріархату Климент звернулися із заявами: 1) до української влади — вжити заходів для захисту спокою та безпеки кримчан; 2) до країн-гарантів територіальної цілісності України — вжити заходів для запобігання іноземному втручанню у внутрішні справи нашої держави; 3) до ООН, ОБСЄ, ЄС і Ради Європи — вплинути на позицію Росії щодо неприпустимості провокування сепаратизму в регіонах України, зокрема АР Крим та м. Севастополі.

Наближення біди мобілізувало і згуртувало

Поява військової техніки, проросійськи налаштованих агресивних чоловіків, військових без розпізнавальних знаків тощо не залякала українців Криму, навпаки, вивела їх на вулиці й консолідувала. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку проходили акції, до яких долучалися люди, які ще вчора пасивно спостерігали за всім тим, що відбувається в Україні та Криму. Агресія РФ підштовхнула вже не лише українців і кримських татар, а й кримчан різних національностей активно заявляти про свою громадянську позицію.

Андрій Щекун так описує події того часу: «Коли ми дізналися про захоплення державних будівель АР Крим, одразу зібралися співкоординатори руху. Що робитимемо в цій ситуації, адже вже не доцільні акції на підтримку Майдану, бо фактично відбувається силове вторгнення російських військ? Понад те, на вулицях цього дня стали їздити БТРи, наче проводили маневри. Ми вирішили проводити акції. Думали, де. Біля Верховної Ради Криму було небезпечно, тому вирішили проводити їх біля пам’ятника Шевченку. Це за 2—3 кілометри від захоплених об’єктів, де постійно перебували проросійські сили. Ми розуміли, що міжнародна спільнота стежить за тим, що відбувається в Криму, і надзвичайно багато було міжнародної преси. Виходило, ніби всі радіють, що Крим відходить до Росії. Ми з цим не могли змиритися, мусили організувати мирний спротив правильно».

Сонний Крим прокинувся, наближення біди мобілізувало і згуртувало суспільство. Люди виходили на акції, організовували пікети та мітинги в різних містах. Найяскравішим і найпоказовішим у цьому контексті стало 8 березня. Того дня було проведено загальнокримську акцію «Жінки Криму за мир», до якої долучилися тисячі кримчанок з усіх куточків півострова. Міжнародний жіночий день (офіційний вихідний) жінки використали як інструмент донесення до світу необхідності миру, територіальної цілісності України, демілітаризації Криму.

Піковий етап у кримському протистоянні 2014 року збігся з відзначенням 200-річчя із дня народження Тараса Шевченка. У контексті фактичної окупації Криму цей ювілей наповнився символічним змістом. Значущість цієї події підкреслила і та кількість кримчан, які долучилися до її відзначення в Сімферополі, Севастополі, Євпаторії тощо. Лише в Сімферополі до пам’ятника Тарасові Шевченку прийшла більш як 1000 осіб під українськими та кримськотатарськими національними прапорами.

Урочисті заходи 9 березня 2014 року пройшли й у Севастополі, але вони закінчилися жорстоким масовим побиттям людей, що вийшли на святкування. Відтепер загроза для тих, хто не був згоден з проросійською позицією, стала видимою, окупаційні сили почали фізичний тиск на небезпечних для них осіб. Незаконні збройні формування вже не обмежувалися побиттям проукраїнських громадян, журналістів, а вдавалися до викрадення людей.

9 березня так звана народна дружина за наказом С. Аксьонова викрала двох проукраїнських активістів руху «Євромайдан-Крим» Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського, не повідомляючи про їхню подальшу долю. 10 березня активісти «Русского блоку» в Севастополі викрали члена Української республіканської партії Ігоря Кирющенка, щоб примусити покинути Крим. 11 березня в Сімферополі пропав кримський активіст Михайло Вдовченко. 13 березня пропали активісти Автомайдану А. Гриценко, С. Супрун та Н. Лук’янченко. 14 березня в Севастополі озброєні люди затримали оператора UkrStream.TV Олега Балабана, коли він виконував редакційні завдання. 15 березня в Сімферополі затримали активіста Станіслава Єрмакова.

Усе українське нищили і переслідували

Що ближче до псевдореферендуму, то агресивнішими ставали дії проросійських сил, які вже застосовували інформаційну блокаду. На початку березня у Криму стали блокувати трансляцію українських телеканалів, а на регіональні ЗМІ посилили тиск, перешкоджаючи їхній нормальній роботі.

Усе українське нищили і переслідували на території півострова. Не стала винятком і церква. На священнослужителів чинили не тільки психологічний, а й фізичний тиск. Чи не перший такий приклад — викрадення (15.03.2014) невідомими озброєними людьми із церкви парафії Успіння Пресвятої Богородиці в Севастополі отця Миколи Квича, капелана Української греко-католицької церкви, якого вивезли в невідомому напрямку. Від часу російської інтервенції священники УГКЦ систематично отримували погрози, зазнавали утисків. У такій самій ситуації опинилися священники і парафіяни Української православної церкви Київського патріархату та інших релігійних осередків і громад, не угодних окупаційним силам.

Після 16 березня, дня проведення так званого кримського референдуму, акцій опору російській агресії вже не проводили. На відміну від зовнішнього світу, українці Криму бачили і переживали всі події зсередини і розуміли, що битва за український Крим тільки починається. Учасники руху опору тепер зосередилися на допомозі тим людям, які опинилися в червоній зоні ризику й міграція яких із Криму на материкову Україну була вимушеною. Насамперед українським військовим, які не зрадили присяги, і їхнім сім’ям, активістам опору окупації, журналістам, що залишилися вірними принципам професійної етики.

Анексія Криму висвітлила різні грані суспільної свідомості кримчан: від неприхованих колабораціоністських виявів до безкомпромісного засудження анексії. На сторінках історії людства колабораціоністам відведено значно менше місця, ніж активним особистостям. Це закономірно, бо дії та вчинки зрадників не знаходять місця серед сформованих людством моральних цінностей.

Ігор СВІТЛИЧАНИН
для «Урядового кур’єра»