Вугільна шахта «Блегні» розташована у бельгійському регіоні Валонія недалеко від міста Льєж, яке тривалий час було одним із промислових центрів країни. Видобуток вугілля-антрациту у «Блегні» розпочали ще у ХVІ сторіччі ченці абатства Валь-Дьє. Надалі шахта розширювалася, а власники змінювалися. 

У Бельгії чимало шахт стали музеями, концертними залами, навчальними чи мистецькими центрами. Фото надала автор

Під час Другої світової війни вона частково зруйнувалася внаслідок бомбардувань. У мирний час її відбудували, і на піку промислового розвитку у 1970-ті на «Блегні» працювало майже 700 шахтарів, які видобували близько 250 тисяч тонн вугілля на рік. 1980 року шахту «Блегні», як і інші три шахти Валонії, закрили, оскільки бельгійський уряд скасував політику субсидій вугільної промисловості.  Проте весь її комплекс  було повністю збережено і  перетворено на музей, який 2012-го ЮНЕСКО внесла до переліку об’єктів світової спадщини. 

Канарки під землею

Квиток у шахту-музей коштує 11 євро, трохи дешевше для дітей та пенсіонерів. Екскурсія триває майже три години. І більшість цього часу ви проведете під землею. Перед початком екскурсії кожен має надіти захисну каску та куртку. Як пізніше з’ясувалося, спецодяг — це не частина шоу для відповідної атмосфери. Гід веде нас через двір шахти до поіржавілих дверей ліфта. Біля них стоїть фігура святої Варвари — покровительки шахтарів.  Екскурсовод пояснює, що лампадка святої Варвари мала завжди горіти, інакше шахтарі відмовлялися спускатися під землю. 

Ми сідаємо в тісну шахтну кліть, розраховану на вісім осіб.  У повній темряві на швидкості 4 метри за секунду кліть спускається чи радше падає у перший шахтовий стовбур на глибину 30 метрів. Коли сталеві двері відчинилися, наша група опинилася у тьмяному тунелі, зі стелі якого крапала вода (ось де стали у пригоді каски). 

У ХІХ сторіччі праця шахтаря була однією з найнебезпечніших. Смертельну загрозу становив метан, який міститься у кам’яновугільних пластах і накопичується у пустотах порід. Цей газ не має кольору і запаху, контактуючи з вогнем, вибухає. Кількасот років тому шахтарі працювали при світлі свічок, тому вибухи на шахтах траплялися часто. Вибухонебезпечною вважають концентрацію метану понад 5%. Нині її контролює спеціальна автоматична система захисту. А в давнину шахтарі брали із собою під землю канарок. Ці пташки чутливі до метану, і якщо вони вмирали, шахтарі знали, що роботу треба припиняти. Так тривало до 1815 року, коли англійський хімік Гемфрі Деві не винайшов безпечну шахтарську лампу. 

Шахтарський обід

У 1820—1830-х роках у Бельгії відбувалася промислова революція, заводи й фабрики країни потребували вугілля, а шахти — робочих рук. До «Блегні» прибували робітники з інших країн. Найбільше з Італії, Іспанії, Греції. Пізніше сюди їхали поляки, турки, угорці. 

У часи Другої світової війни, коли німці окупували Бельгію, для робіт на шахту привозили радянських військовополонених та остарбайтерів, серед яких було багато наших співвітчизників. Саме від них бере початок українська діаспора Бельгії. Оскільки шахтарі, які працювали на «Блегні», розмовляли різними мовами, щоб порозумітися між собою, вони вигадали систему умовних знаків і ними спілкувалися під землею. 

Окрім темряви та постійної вогкості, шахтарям дошкуляла спека. У найглибшому стовбурі завглибшки майже 2 тисячі метрів температура становила 36—38 градусів. Тому найчастіше шахтарський обід складався із продуктів, які не псувалися, — хліба, намащеного льєзьким сиропом. 

Цей сироп традиційно виготовляють в околицях Льєжа способом виварювання переважно яблук і груш без додавання цукру. Неочищені фрукти спочатку варять на повільному вогні протягом 10—12 годин. Потім масу перекладають шарами мішковини і ставлять під прес. Отриманий сік ще раз виварюють, від цього він стає темно-коричневим і густим, його можна довго зберігати. Шахтарі часто змушені були прив’язувати пакунок з обідом до балок, бо під землею дошкуляють щури. Гірники навіть зав’язували собі холоші штанів біля кісточок мотузками, щоб у темряві голодні гризуни не змогли їх вкусити. 

Підземні коні

Після того як ми повністю пройшли вздовж тунелю на глибині 30 метрів, стали спускатися глибше ще на 30 метрів спеціально прокладеними для туристів сходами. У цьому стовбурі уяву вражають вузькі бічні штреки, в яких шахтарі добували вугілля, лежачи на спині. 

Добувати вугілля було важко, але чи не так само важко було витягти його на поверхню. До початку ХХ сторіччя вагонетки з вугіллям до підіймальної кліті тягли жінки й діти, які впрягались у спеціальні лямки, або коні. Тварин зв’язували і закривали їм очі, щоб опустити під землю в тісному підйомнику. Деякі тварини не витримували стресу і здихали від серцевого нападу. А ті, які виживали, тягали роками вагонетки з вугіллям, без сонця та свіжого повітря. 

Із плином часу робота шахтаря стала механізованою. На зміну примітивному кайлу прийшов відбійний молоток, застосовували насоси для відкачування води, вентиляційні пристрої. Вони полегшили фізичну працю шахтаря. Але коли екскурсовод на кілька секунд вмикає відбійний молоток, то здається, що вухо не може винести пекельного шуму його мотора, підсиленого луною у склепіннях шахти. 

Саме після появи механічних пристроїв серед професійних хвороб шахтаря з’явилася глухота. Вугільний пил, виділення шкідливих газів, вологість і спека, постійний присмерк, тяжка фізична праця на межі можливостей людського організму стають причинами інших тяжких хвороб. 

Після двогодинного перебування під землею кліть підйомника несе нас нагору, на 12-метрову вежу над шахтою. Екскурсовод розповідає, як добуте тяжкою працею вугілля піднімали на-гора, тут відокремлювали від інших гірських порід, сортували за розмірами та відвантажували покупцям. Колись із шахти його вивозили кінними підводами, згодом просто тут його вантажили у залізничні вагони.

Відлуння Донбасу

Екскурсія завершилася. Ми вийшли із шахти й ніби опинилися у другому світі. Не пам’ятаю, коли востаннє я так раділа сонячному світлу й деревам. Переповнені враженнями і думками, ми вирішили відпочити у кафе, яке пропонує місцеве пиво, льєзькі вафлі з кавою, а для зголоднілих — «тарілку шахтаря» — страву з кількох видів м’яса та ковбасок. 

Але й після відпочинку в кафе шахта «Блегні» нас не відпускає. Ми гуляємо територією, яку перетворили на чудовий парк з озером і зоопарком свійських тварин. Місцеві приїжджають сюди просто погуляти. Шахта залишається для них центром і сенсом існування їхнього колишнього шахтарського містечка, бо як туристський об’єкт дає їм робочі місця і прибуток. 

Приклад «Блегні» не унікальний для Бельгії. Чимало шахт у цій країні перетворено на концертні зали, навчальні, мистецькі центри та галереї. Коли кажу екскурсоводові, що в Україні ще є діючі шахти, вона киває у відповідь: «Знаю про Донбас. Його захопила Росія. Як там тепер справи?» Складно, відповідаю, в нас усе ще війна. Проте мимохіть думаю, як усе склалося б, якби на Донбасі були шахти-музеї, до яких гарною дорогою можна було б доїхати з Києва, Полтави чи Сум. Може, «руская вєсна» 2014-го мала б  менше шансів?