Написані в середині минулого століття «Чорнобривці» Володимира Верменича на слова Миколи Сингаївського одразу стали народною піснею. І з плином часу вона  не втрачає популярності: переспівується різними голосами й інтонаціями, під різним аранжуванням  професійними співаками, учасниками конкурсів і тими, хто просто зібрався компанією.

Побачені 21-річним студентом Сингаївським на клумбі в Парижі квіти, які колись висаджували під призьбами українських хат, надихнули невідомого тоді поета на невеличкий віршований твір, якому судилося стати суперпопулярним.

Мені пощастило неодноразово спілкуватися з автором «Чорнобривців», який покинув цей світ 22 лютого 2013 року. Влітку 2008-го я працював з Миколою Федоровичем в одній банківській газеті. Спочатку відомий поет, найповажніша за віком людина у нашій невеличкій редакції, видався мені зовсім не комунікабельним. Працював він переважно мовчки: гортав якісь газети, робив із них вирізки, щось писав ручкою (у нього єдиного на робочому столі не було комп’ютера — очевидно, з цією технікою він не дружив).

Однак після перших за моєї участі корпоративних посиденьок, до яких приєднався і Микола Сингаївський, я змінив свою думку про нього. Микола Федорович виявився людиною компанійською: жартував, розповідав цікаві історії.

Та найбільше мені запам’яталося наше спільне відрядження в Житомирську область. На Коростенщині Микола Федорович попросив водія зупинити машину і  повів нас до кринички в гаю. Холодна джерельна вода у спеку й справді видалася надзвичайно смачною. Виявилося, що в дитинстві він гамував спрагу із цієї кринички, коли пас корів. Бо ж зупинилися ми неподалік Шатрища — рідного села відомого поета (у Коростенському районі є і село Сингаї, від якого походить прізвище поета.) Я оцінив цей зворушливий жест старшого колеги, бо й сам із приємністю згадую ті джерела, з яких колись пив воду, випасаючи корів.

Під час відрядження ми зійшлися ближче з Миколою Сингаївським — говорили про сучасну літературу і спільних знайомих. Згадали й поета і композитора Віктора Рябоволика, якому Микола Федорович відкрив шлях у літературу. Він допомагав багатьом початківцям.

«Далекі 1990-ті. Одеса, — почав розповідь «УК» Віктор Рябоволик. — Я працював над аранжуванням пісень Миколи Свидюка. І найперші з них відібрав на свій смак. Серед них виявилися «Цілує сонце рушники (Рушники моєї мами)» і «Вербова стежка» на вірші Сингаївського. Тож невдовзі я і побачив у себе на порозі двох Микол: Свидюк та Сингаївський прийшли прослухати свої роботи. Зав’язалося шапкове знайомство».

На той час Віктор Рябоволик, людина рідкісної професії — музикант на флоті, вже років із 10 віршував, мав нечисленні публікації. Писав  виключно російською.

«Потім доля завела мене в північні моря, і саме там, на дорогах вікінгів, я вперше написав рідною мовою, — продовжив Віктор Рябоволик. — Відправив листа Миколі Федоровичу  з проханням зробити правки. Ми листувалися кілька років. Зі спілкування відчув терплячу, обережну і ненав’язливу турботу, ніби батьківську. Коли назбирав 150 поезій, вирішив видавати першу збірочку. Написав листа вчителю й наставнику, щоб  благословив. Сингаївський, не вагаючись, написав вступне слово до збірки.

Так мені пощастило стати ближчим до українського вірша. Друга збірочка складається вже виключно з українськомовних поезій. Звичайно, на словах Микола Федорович виказував і зауваження, і побажання. А це саме те, чого не купиш і не знайдеш. Я вдячний Богові і долі за те, що мав щастя бути знайомим зі справжнім українським творцем. Без його прикладу я не відбувся б у слові».

Схожих щирих зізнань Микола Федорович заслужив чимало, бо і сам він був людиною щирою. І коли влітку 2009 року я взяв у нього інтерв’ю, то він навіть не попросив його на вичитку. Довіра його була настільки високою, що після того, як я приніс йому газету, він, не гортаючи її, виставив могорич у найближчому кафе.

В інтерв’ю Микола Сингаївський з теплотою говорив про батьків, композитора Володимира Верменича, співака Костянтина Огнєвого, який першим виконав улюблені не одним поколінням українців «Чорнобривці». Бідкався, що книговидання в країні вмирає. Йому боліло серце за майбутнє України і її народу. Водночас з усмішкою згадав, як колись батько його покарав за те, що він потратив зароблені гроші на гармошку, як у молодості вони з Верменичем зайшли в гості до Сосюри, і Володимир Миколайович плакав, слухаючи пісні молодого композитора на його ж вірші.

Пішов з життя Микола Федорович ще до Революції гідності. І цьогоріч буде ще один привід його згадати, можливо, й на державному рівні — менш ніж за півроку Миколі Сингаївському виповнилося б 80.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»