«Завжди повертався зі столиці з таким, знаєте, відчуттям розчарування», — зізнався днями Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, згадуючи свій період вінницького головування. Такі емоції навіювала, звісно, прірва між можливостями місцевих громад і столичними масштабами. Нині очільник уряду найпалкіший прихильник і обстоювач децентралізації в країні.

Що бачимо сьогодні? Ще не всюди, але в багатьох містах, об’єднаних територіальних громадах, селищах відбуваються процеси, яких не можемо не помічати. Ідеться про сільські дороги, ФАПи, освітлення, котельні, басейни і музичні школи. І все це — результат децентралізації.

Переглядаючи свіжу інформацію про підсумки започаткованої чинним урядом реформи, я, приміром, щиро пораділа за громаду, в яку два роки тому добровільно об’єдналися горяни поки що трьох сіл і присілків Верховинського району Івано-Франківщини, — Білоберезівки, Хороцевого та Барвінкова. Завважу, що від столиці до згаданої громади понад тисячу кілометрів, водночас до південно-західного кордону нашої Вітчизни, де сходяться Прикарпаття і Буковина, навпаки, зовсім близько — всього 20 км.

Так-от, зміни, які відбулися тут останнім часом, переконливо свідчать: якщо держава передає на місця повноваження, забезпечені відповідними ресурсами, і вони потрапляють до рук тямущих, не байдужих до власної долі громадян, то Європу, з якою ми споконвіку сусідимо, можна збудувати і в себе вдома. Тож не треба узвичаєно гнути спину на чужині, де будь-хто місцевий — обов’язково пан, а ми, українці, були, є і ризикуємо залишитися заробітчанами.

Цьогорічний бюджет згаданої об’єднаної територіальної громади — 16,5 мільйона гривень. Це небачені гроші для горян, каже Білоберезівський сільський голова Дмитро Іванюк, отже можна складати і реалізовувати плани, вкладати кошти у стратегічні для громади об’єкти, говорити на партнерських засадах з потенційними інвесторами.

Отримавши державну субвенцію на соціально-економічний розвиток, в Хороцевому та Барвінкові встановили вуличне освітлення, облаштували санвузли у школі й дитячому садку, створили пришкільний інтернат для хлопчиків і дівчаток з гірських присілків, обладнаний всіма зручностями. У центрі громади відкрили перший на Прикарпатті центр безпеки, де діють пункт екстреної медичної допомоги і пожежна бригада.

Не впізнати нині й ще недавно обшарпане непривітне приміщення сільської ради: його відремонтували, придбали добротні меблі. Тут розміщено дільничний пункт поліції, бібліотеку, місцевий музей. І вже не соромно, що над такою оновленою будівлею майорить не лише державне синьо-жовте знамено, а й синій із зірочками прапор об’єднаної Європи.

Новенький шкільний автобус вчасно довозить малих школяриків на уроки. Дітей шкільного віку на території Білоберезівської ОТГ налічується понад півтисячі, ще підростає 267 дошкільнят. Завдяки реформам та ентузіазму місцевих педагогів вони навчатимуться в одному з найкращих у Верховинському районі освітніх закладів, школі майбутнього із сучасними кабінетами природничо-математичного циклу.

Є вже й перший приємний дзвіночок з цього майбутнього: торік дев’ятикласник Валерій Петриняк посів призове місце на загальноукраїнській олімпіаді з фізики, а його однокласники перемогли в районному суперництві з хімії.

Утім, у Білоберезівській ОТГ зважують свої можливості. На їхній землі багато принад, які можуть перетворити цей край на туристичну Мекку. Звісна річ, треба розпочати з облаштування шляхів, вкласти власні та інвестиційні кошти не в горезвісний «ямковий ремонт», а в спорудження доріг і мостів, які слугуватимуть десятиліттями. Затим розбудувати відповідну туристичну інфраструктуру — міні-готелі, недорогі хостели, об’єкти громадського харчування тощо.

Тут планують сортувати відходи, цивілізовано прибирати сміття. Хочуть створити комунальне переробне виробництво з виготовлення м’ясопродуктів. Горяни узвичаєно розводять худобу, та меткі перекупники нахабно платять копійки за кілограм живої ваги, забуваючи справжню ціну готової ковбаси.

Одне слово, можна лише щиро порадіти та по-білому позаздрити успіхам жителів віддаленої від столиці сільської громади. Зізнаюся, що вони тішать мене значно більше, ніж повідомлення про відкриття нових залізничних маршрутів до сусідніх країн. Бо з огляду на невисокі статки скористатися ними поки що більшість наших співгромадян можуть передусім не для безтурботної туристської подорожі, маючи в кишені 500—600 євро. А для заробітчанства гіркої копійки малокваліфікованою працею на чужого пана. І, звісна річ, реальної підтримки не власної, а чужої економіки.

Водночас вітчизняні реформовані громади вже гостро відчувають брак робочих рук, нестачу кваліфікованих спеціалістів і, завдячуючи фінансовій децентралізації, готові платити за роботу не смішну, а пристойну плату і навіть забезпечувати фахівців нормальним житлом.

Чи, можливо, повідомлення про це ще не дійшли до широкого загалу, замало їх на радіо, телебаченні, у друкованих мас-медіа? Тому, на моє переконання, правильно зробив Мінрегіон у співпраці з Програмою Ради Європи «Децентралізація і територіальна консолідація», організувавши прес-тури до успішних ОТГ для подальшого висвітлення побаченого у ЗМІ.