До теми, чому не використовують за призначенням житло, побудоване для людей із зони техногенної катастрофи в селищі Солотвино на Тячівщині, «Урядовий кур’єр» звертався вже не раз. Нині ці будівлі використовують, нарешті, за призначенням: у них живуть вимушені переселенці із зони бойових дій. Наш кореспондент поїхав у Солотвино і подивився на нинішнє життя житлового кварталу, який так довго чекав на своїх мешканців.

Оживити можна!

Від часу побудови солотвинського кварталу, а саме від 2012 року, його так і не узаконили офіційно, тобто не взяли на баланс органи місцевого самоврядування. За всі ці роки крадії попрацювали тут на широку ногу — зняли й вивезли все що могли. Це і газові плити, і бойлери, і радіатори та інше обладнання, і навіть столи та розетки з вимикачами. Усередині приміщень залишилися голі стіни.  Цій сваволі правоохоронні органи не протидіяли. Вважалося, що це добро нічиє, хоч за фактом завжди було і є державною власністю.

Як повідомили автору цих рядків у Буштинській громаді, її голова Руслан Янчій (раніше він очолював сільську раду Тереблі) 270 (!) разів звертався до правоохоронців із заявами про крадіжки майна з будинків у цьому кварталі. Відповідь була одна й та сама: «Власника немає». Заяви не розглядали… Відтак за десять років усе, що можна було, розікрали.

Керівники Буштинської громади вирішили взяти житло на свій баланс. Багато разів їздили в обласний центр. «Подали заяву до столиці щодо того, чи не зареєстроване це майно на якогось власника. Виготовили техпаспорти, і всі потрібні документи передали державному реєстратору. Нам пообіцяли підписати акт передачі, але так цього й не зробили. Відтак три місяці тому ми склали акт, що це майно не має господаря. Повідомили про це відповідні органи, і тепер ним опікується громада. У власність будівлі кварталу не надаватимуть, однак нікого з них не виселятимуть, аж поки не вирішиться доля сімей, які тут живуть», — розповів заступник сільського голови Іван Лях.

Усі роки містечко для переселенців із Солотвина було майже порожнім. Та після 24 лютого сюди почали приїжджати ті, хто втікав із зони бойових дій. Умов для проживання не було, але… На початку війни біженці мусили прилаштовуватися до нового середовища, хоч яким би воно було. Головне було в перші місяці не залишатися без даху над головою і не голодувати.

Усі проблеми вирішували поступово. «На початку російської агресії не вистачало нагрівальних приладів. Ми обійшли всіх місцевих підприємців, щоб допомогли купити нагрівачі, і більшість не відмовляла. А ще в усіх доступних групах соціальних мереж повідомляли про потреби переселенців, тож місцеві люди звозили: хто ліжко, хто матрац, хто ковдри, — згадує заступник сільського голови Іван Лях. — У центрі громади Буштині централізовано розподіляли харчові пайки — кожній сім’ї один на тиждень».

«Бойлери, які дивом збереглися в будинках, за десять років встигли заіржавіти. Ми їх позварювали, де це було можливо, і тепер їх використовують, — продовжує він. — П’ять бойлерів було придбано за рахунок спонсорів. Також ми додатково звернулися до підприємців, щоб закупити патрони, розетки, вимикачі, рубильники, шланги до кранів.  Ті з переселенців, які були спроможні, купували все необхідне за власні кошти».

Щедрість виявив один із спонсорів, заплатив за виготовлення шістдесяти дитячих ліжок і не захотів розкривати свого імені. Утім треба назвати цього благодійника. Ліжка виготовив підприємець із Тячівщини Олександр Палінкаш. Їх також роздали переселенцям.

За кошти громади в кварталі лагодили розетки й вимикачі, встановлювали нові мотори замість старих, що вийшли з ладу. Нині у постояльців громади немає проблем зі світлом і водою. Основним залишається тепло. Оскільки тут все на електриці, потрібні нагрівачі. Непокоїть і можливе відключення електроенергії, але дотепер це відбувалося дуже рідко й не було морозів, усі погоджуються, що жити можна і щиро дякують за надані можливості.

Буде ще 28 квартир

Сумним нагадуванням про надзвичайну подію, яка тут сталася два роки тому, є два багатоквартирні будинки, які постраждали під час пожежі. Вона відбулася внаслідок спалювання сухостою (офіційна версія), після чого повністю вигорів дах. За два роки без ремонту тут не вціліло нічого, окрім стін. Пластикові вікна, двері розплавилися, підлоги, зовнішнє утеплення стін, стелі прогнили через протікання вологи. Керівники Буштинської громади налаштовані на повернення цих будівель до розряду діючих.

За словами Івана Ляха, працівники громади готують дефектний акт, який подадуть до Програми розвитку ООН в Україні. Після його аналізу, вивчення та підготовки цією організацією всіх інших документів стане можливим проведення тендеру на виконання ремонтних робіт. Кошти на них нададуть ПРО ООН, і в разі успішного завершення до кварталу матимемо ще 28 квартир. Зараз біженці обжили сто квартир в цьому кварталі і 17 котеджів. На початок нинішньої війни тут з 2014 року живуть дві сім’ї із Солотвина і ще дві родини вимушених утікачів з окупованих територій сходу.

Побутові проблеми взяла на себе громада

Усі, хто прибуває і поселяється в кварталі, перебувають на обліку в старости села Теребля. Багато хто не претендує на те, щоб залишитися тут на постійно, але близько половини стануть постійними жителями  цього села.

«Спочатку оплату всіх комунальних послуг громада взяла на себе й так тривало чотири місяці поспіль, — розповів заступник голови Буштинської сільської ради Іван Лях. — Наші постояльці не сплачують ні за воду, ні за каналізацію, ні за інші послуги. Лише три місяці тому почали оформлювати договори на оплату електроенергії. Хто встиг виїхати до того часу, той узагалі не платив. Відтепер сплачуватимуть відповідно до договорів за споживання електрики, оскільки в кожному будиночку є лічильник. Але за комунальні не сплачуватимуть аж до завершення війни. Про це й далі дбатиме громада».

У загальноосвітній школі, яку зведено на території кварталу, навчаються три з половиною сотні дітей із Тереблі й двох сусідніх сіл. Утім, серед них є і двадцять школярів із сімей переселенців. Решта, за словами керівниці закладу Мар’яни Гере, навчаються в режимі онлайн з учителями своїх шкіл. Семеро дітей дошкільного віку відвідують дитсадок, який теж працює на території житлового кварталу. Інших дітей, а їх тут багато, батьки виховують удома.

З Іспанії — знову до Тереблі

…На понад кілометрових завдовжки вулицях, які тягнуться з двох сторін глибокого рову, викопаного для захисту від можливих паводків, посеред робочого дня майже порожньо. Зустрів сім’ю: молода жінка з чоловіком штовхали поперед себе дитячий візочок. Вирішив розпитати про їхнє життя тут. «Гуманітарну допомогу отримуємо регулярно, хоч доводиться їздити за нею в райцентр. Але кооперуємося з власниками автівок, немає жодних проблем», — розповіла Юлія Чала. Її чоловік Дмитро приїхав на кілька днів зі сходу, де захищає країну від ворога. Разом із донечкою Єлизаветою Юлія охоче позувала перед фотоапаратом.

А ось автомобільний гараж із відкритими воротами. Підходжу ближче і бачу, що він увесь заповнений побутовою технікою. Поряд на прив’язі коза. Отже, подумав, хазяї котеджу, що поряд, мають бути вдома.

… Двері відчинив чоловік, з яким, з’ясувалося, ми давно знайомі. Про Олега Каралкіна, його дружину Нонну та їхніх дев’ятьох дітей, які приїхали з міста Антрацит на Луганщині ще восени 2015-го року і поселилися в Солотвино, розповідав в одній із попередніх публікацій «Урядового кур’єра». Вторгнення росії в Україну, яке розпочалося в лютому цього року, не обійшлося без наслідків і для цієї сім’ї. Щоб звільнити будинок для проживання родичів, які приїхали до Тереблі з розгромленого росіянами Ірпеня, Каралкіни поїхали в Іспанію. Там їх гарно приймали, діти ходили в школу. Але через три місяці все-таки вирішили повернутися, бо впевнилися,  що у своїй країні краще, навіть попри війну.

Нині двоє з їхніх чотирьох прийомних дітей здобувають професії в ліцеї міста Виноградів, четверо навчаються в місцевій школі. Інші дорослі й живуть окремо від батьків.

«Нам подарували козу. Тож маємо молоко і я виготовляю сир», — каже Нонна. Вона давно мріяла переїхати в сільську місцевість. Ось мрія і збулася. «Я ремонтую побутову техніку і роботи вистачає. Пральні машини, пилососи та інші речі, мені привозять навіть із сусідніх сіл», — додав  до слів дружини Олег.

Одна з їхніх прийомних доньок, Олександра, приготувала оселедця під шубою, і чималий шмат відділили й авторові цих рядків. Повинен зізнатися, що в приємній компанії було смачно.

Херсонці вірять у повернення

«Ми з Херсонщини, — розповіла Тетяна Талута, яку довелося підвозити з Тереблі до Буштина. — Там у нас і батьки, і робота. Живемо в селі, хоча в Нікополі купили квартиру, щоб водити там сина на тренування». Її рідне село на межі Херсонської та Дніпропетровської областей уже звільнили від ворога, але воно все ще в зоні бойових дій. Туди прилітають снаряди, тож повертатися лячно. «Школи немає, бо її розбомбили, як і ще п’ять хат. У нас удома і вікон немає. У селі більш як пів року нема електрики, водопостачання», — додала Тетяна.

У Нікополі квартира також зазнала пошкоджень, бо ворог постійно обстрілює місто. Але й це ще не все. Вони з чоловіком — фермери. Мають 75 гектарів землі (придбали з дозволом на продаж), ще стільки ж орендують. Мають власні трактори і комбайн. «Поля засіяли, а врожай так і не збирали, скосити не змогли, — з жалем констатувала Тетяна. — Окупанти ще й зняли двигуна зі збирального комбайна. Можливо, і більше б утратили, якби не дядько, якого ми перед від’їздом попросили наглядати за господарством. А в нашої рідні з хати все винесли, навіть штори з вікон зняли!»

«Нам надали цю квартиру, і ми все в неї купували, бо не було ні пічки, ні ванни, ні унітазу. Вклали своїх двадцять п’ять тисяч, щоб якось можна було жити. Чоловік заробляє, працює на будівництві в райцентрі», — додає Тетяна.

Разом із чоловіком і сином живуть у трикімнатній квартирі, яку ділять ще з двома сім’ями — кожній по кімнаті. Попри побутові незручності, живуть у злагоді, багато з чим доводиться миритися, зараз не можна інакше.

Багато хто з переселенців, яких нині тут мешкає близько трьохсот, уже повернулися додому, а хтось поїхав за кордон. Дехто залишив речі з тією умовою, що може повернутися. Так сталося з киянами, які до масованих ракетних ударів по столиці 10 жовтня перебували в Києві, а тепер знову приїхали на Закарпаття.

З початком осінніх холодів гостро постало питання обігріву помешкань. І в Тереблі знову розраховують на допомогу добродійників, а також на Програми розвитку ООН в Україні.

текстівки

З усіх дев’ятьох дітей у прийомній сім’ї Каралкіних удома сьогодні п’ятеро. Тож поряд із батьками Олегом і Нонною, які стоять у задньому ряду (зліва направо) — Нікіта, Владислав і Олександра, попереду — Ілля й Діана