Cвою нову книжку «Дорога до храму» Петро Медвідь присвятив  онукам. Як відповідь на оті численні дитячі: «Чому?..»

А розпочалося все із запитання:

— Дідусю, а для чого ми живемо на землі?

Кожна людина, пише автор, — це всесвіт, велика загадка природи. І ця загадка не тільки для науки й суспільства, а й для самого себе. Ще  змалечку  певною мірою, як і Данилко (онук автора. — М.П.), ми стаємо філософами у пізнанні себе і навколишнього світу, в роздумах про свою долю і свою стежку в житті. А ще замислюємося: як залишитися самим собою у  світі, де так багато жорстокості і несправедливості?

Щоб не збитись із шляху, має бути надійна опора.

Родина Медведів розростається. Фото з книжки

Такою для  автора на все життя залишилась мама. Тож найтепліші слова  присвячено їй. Мудра сільська жінка дала йому не лише  життя, а й ключ до пізнання світу та самого себе. Починається  він з  пробудження совісті, яка, за  словами автора, кличе до відповідальності за свою поведінку. Передовсім — перед родиною. «З висоти прожитих років, — пише він, — я особливо чітко відчуваю, що найголовніше в житті — це найближчі люди. Чого гріха таїти, ми часто  захоплюємося своїми друзями і знайомими, але не завжди бачимо, які чудові у нас підростають діти, як  смачно готує дружина. Частіше дякуємо своєму начальникові, сусідам або колегам по роботі, забуваючи похвалити внука за хорошу оцінку в  щоденнику, за  віршика, прочитаного біля  новорічної ялинки». Петро Медвідь стверджує, що краса душі людини відкривається в сімейному гнізді. Бо родина — маленький храм, в якому всі люблять і допомагають одне одному.

Родина — це й рідна країна. Життя автора — цьому свідчення. Народився в  багатодітній сім’ї. Ставав на ноги у важкі післявоєнні часи. Завжди і в усьому, як і вчила мати, керувався совістю, був доброзичливим до людей. Без перебільшення можна сказати, що весь час відчував турботу рідної неньки  й матері — Батьківщини. А ще — з юних років хлопець проявив характер у досягненні мети.

Служити потрапив у кремлівський полк. Міг стояти на посту № 1. «Але мене ця романтика не дуже приваблювала. Марширувати з ранку до ночі на  плацу — багато розуму не треба. Хотілося вчитися, здобути професію, щоб приїхати і допомагати матері підняти на ноги п’ятеро молодших «медвежат».

Армійське начальство те бажання врахувало — перевели в радисти. Коли побачили, що служить відмінно і хоче займатись журналістикою, допомогли заочно здобути середню освіту. Сержант Петро Медвідь поїхав складати вступні іспити у Львівське військово-політичне училище.

«Той серпневий святковий день 1963 року був для мене особливо пам’ятним і навіть трагічним. Після церемонії вручення дипломів і лейтенантських погонів випускники запросили абітурієнтів на святковий концерт в оперний театр. Перед площею, де стоїть пам’ятник Адаму Міцкевичу, наша група переходила вузеньку вуличку, де змійкою сходились дві трамвайні колії. Я йшов  останнім, затримавшись біля вітрини магазину «Книги», і побачив, як немолода жінка з дівчинкою на руках біжить до зупинки, намагаючись вхопитися за поручні дверей, і падає на колії. Аж раптом із-за рогу з’являється другий  трамвай… З неймовірною силою стрибаю до жінки, притискаю дівчинку до себе і теж падаю на землю. Більше нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями другого дня у військовому госпіталі від різкого болю  в лівому плечі. Розплющив очі й побачив миловидне личко медсестри і красивий букет гладіолусів на тумбочці.

— Не турбуйтесь, у вас усе добре. Хірург зробив операцію, підправив ключицю. Одужуйте! — побажала сестричка й вийшла з палати. Потім повернулася і додала:

— А ці квіти від дівчинки, яку ви врятували. Тож чекайте гостей.

У вихідні навідались мої друзі з училища. Принесли газету «Політпрацівник» з дописом Георгія Рябоконя про мужній вчинок сержанта  Медвідя. Звичайно, ніяким героєм я не почувався, бо дуже засмутився від звістки про початок вступних екзаменів. А як же бути мені?

Та не буває лиха без добра. Через два тижні мене зустріли справді як героя. За розпорядженням начальника училища мені дозволили  складати екзамени пізніше».

Вступив. Успішно закінчив. Відтоді займається улюбленою справою — журналістикою. Спершу в армійській пресі. І не де-небудь, а в прикордонних військах.

Після завершення служби полковник Медвідь — заступник головного редактора газети «Урядовий кур’єр». Про службу на кордоні, про роботу в  «Урядовому кур’єрі» теж йдеться у книзі. Щиро, з любов’ю до людей, з якими зводила доля. Його творчість член Спілки журналістів України Анатолій Таран назвав  журналістським здивуванням душі. Краще не скажеш, бо байдужа людина  журналістиці служити не може. А письменник Іван Власенко додає й таке: «Кажуть, залишатися людиною за всіх обставин — найбільший подвиг. Якщо це так, то Петро Іванович здійснює його все своє чесне, сповнене творчою працею життя».

Завершуючи свою сповідь — розмову з онуками, Петро Медвідь наголосив, що запам’ятав пораду дочки: що  подібне притягує подібне. Якщо хочете любові —  виражайте свою любов, якщо  хочете щастя — випромінюйте щастя, але ніколи не будьте пасивними. А ще він передав онукам родинний кодекс совісті. Гадаю, знадобиться він не лише «медвежатам».

КОДЕКС СОВІСТІ ВІД ПЕТРА МЕДВЕДЯ

♦ Завжди пам’ятай, якого ти роду-племені, будь самим собою, вір у вищу силу розуму, яким повеліває Господь Бог.

♦ Люби ближніх і щиро даруй їм душевне тепло і повсякденну радість земного буття.

♦ Цінуй свою професію, працюй кожного дня словом і ділом, бережи здоров’я своєї родини.

♦ Будь щедрим і частіше допомагай людям, особливо бідним і хворим.

♦ У житті найголовніше — родина, чоловік, дружина, діти, онуки і правнуки. Але не забувай і друзів, будь до них уважним і справедливим.

♦ Не забувай матір і батька, які дали тобі життя, кожного дня молись за світлу пам’ять родичів, що померли.

♦ Думай тільки про хороше і не впадай у розпач. Не випадково у Біблії душевна депресія названа великим гріхом.

♦ Живи з любов’ю до людей і природи. Любов не терпить зла. З яким настроєм лягаєш спати, з таким і прокинешся вранці. Починай день з радістю, а головне — з молитви до Бога!

♦ Більше всміхайся, не тримай зла в душі, умій вибачати людські помилки. І ніколи не забувай бути вдячним за добро і благодать Божу жити на нашій красивій землі, яка зветься Україною. І в цьому ти знайдеш своє щастя на життєвій дорозі до Храму, до себе і до ближнього свого...»