«Скільки всього могло б статися й не статися, якби не війна». Цю фразу співорганізатори волонтерського фотопроекту «Якби не війна» взяли за епіграф до однойменної книжки. Упродовж тижня виставка діяла в тернопільському Українському домі «Перемога», де на початку нинішнього року відкрили й перший у країні інтерактивний музей бойових побратимів, який створили самі атовці. Ініціатори заснування цього закладу — волонтер голова громадської організації «Об’єднання бойових побратимів» Катерина Бойко («Кобра») й боєць Ігор Войцехівський («Поляк») не лише посприяли відкриттю експозиції «Якби не війна», а й проводили екскурсії.
Натхненник фотопроекту — волонтер Київського центрального військового шпиталю Юлія Волкова якось у соцмережах побачила роботи американського фотографа Девіна Мітчела з циклу «Як бачимо ветеранів». Автор показував учасників воєн, бойових конфліктів у повсякденному житті. Світлини Юлію захопили, інші волонтери її підтримали.
Спочатку вирішили зосередитися на зйомках 10—20 воїнів. Допомогти у цьому відгукнулися не лише друзі, знайомі, а й люди, яких вони не знали. Як зазначає Юлія, дійшли думки, що краще все-таки робити тематичні фотоблоки, пов’язуючи їх із певними датами і святами. І вже до дня святого Валентина підготували 12 світлин циклу «Кохання та війна». З’явився там і знімок подружжя Євгенії та Назара Барилків. «Молю, кохана, без образ, ти помовчи ще півхвилини, щоб усвідомив я ще раз, що я вернувся до родини», — обрамлюють-доповнюють фотопортрет поетичні рядки одного зі співорганізаторів проекту Тетяни Руденької.
Євгенія й Назар Барилки приїхали в Тернопіль на відкриття виставки. Назар родом зі Львівщини, 23 серпня 2014 року пішов на війну, став зенітником 24-ї окремої механізованої бригади, а 10 жовтня зазнав поранення, через яке довелося ампутувати ногу. У Київському шпиталі згодом і зустрів волонтера Євгенію — своє кохання. Назар каже, що щасливий, а побратимам радить не жити поганими спогадами.
«Він життєрадісна людина. Учасник проекту «Переможці», налагодив зв’язки з меценатами, діаспорою. Займається волонтерською справою, — розповідає про Назара Барилка Катерина Бойко. — У нього, як і в мене, є мрія створити реабілітаційний центр, де б обслуговували атовців та їхні родини».
Юрій Весельський із Житомира на фронті був механіком-водієм БТР-80, теж втратив кінцівку. Дуже позитивна людина. Недарма на війні мав псевдо «Веселий». Юрій також прибув на презентацію фотопроекту в Тернопіль, адже знявся в соціальному блоці «Я є».
Фотопроект у восьми тематичних блоках представив 122 світлини українських героїв. Світло життя і дзвони пам’яті випромінюють-линуть в одній експозиції. Особлива шана полеглим — 25 портретів (по одному з кожної області) виставили на спеціальних підставках. Цей жалобний блок назвали абревіатурою «R.I.P.», за першими літерами латинського фразеологізму Requiescat in Pace, що в перекладі означає «Спочивай з миром». Перший тут портрет тернополянина Андрія Юркевича (позивний «Грізлі»), командира взводу батальйону «Айдар». Андрій загинув 5 вересня 2014 року біля Веселої Гори на Луганщині. Розповісти про мужнього бійця на відкриття експозиції прийшов його батько Михайло Юркевич.
Назви інших фотоблоків проекту теж означують тему: «Жінки на війні», «Героїчні мами», «Війна — це тимчасово. Професії», «Легіонери», «Незламні. Нескорені. Невідомі».
Виставили не лише світлини бійців АТО, а й написали історії їхньої долі та видали книжку «Якби не війна» (ледь не півтисячі сторінок). Історії про те, як війна калічить тіла, але звеличує душі. Статті писали здебільшого самі волонтери, дехто з воїнів і сам викладав на папір спогади-роздуми.
«Як герої відреагували, що треба взяти участь у проекті, знятися, розповісти про себе?» — запитав у Юлії Волкової. Не відмовляли, але часто ніяковіли, скромно відповідали: «О, я не герой».
Ознайомитися з волонтерським фотопроектом «Якби не війна» найближчим часом зможуть ще у трьох великих містах. Шкода, що її не змогли репрезентувати в містечках, райцентрах країни. Але виявляється, це можливо, за умови патронату голів облдержадміністрацій.
Ми в Google+