До якої юрисдикції належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, під час виконання кількох рішень про стягнення коштів в рамках зведеного виконавчого провадження?
О. Романова,
м. Львів
Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 447 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 за №1404-VIII (із змінами та доповненнями) (далі — Закон), визначено особливості виконання кількох рішень у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника.
Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження.
Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.
Частиною 2 ст. 74 Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Законом унормовано спеціальний порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання постанов про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження. Згідно з цим порядком, відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів, і їх слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З урахуванням вищенаведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.03.2020 року у справі №682/3112/18 дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВП ВС від 16 січня 2019 року у справі №279/3458/17-ц (провадження №14-543цс18), від 9 жовтня 2019 року у справі №758/201/17 (провадження №14-468цс19), від 6 червня 2018 року у справі №127/9870/16ц (провадження №14-166цс18), від 6 червня 2018 року у справі №921/16/14-г/15 (провадження №12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі №821/872/17 (провадження №11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі №826/5195/17 (провадження №11-801апп18).
За нормами адміністративного судочинства відносно особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, за ч.1 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАСУ), учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Частиною 5 статті 287 КАСУ зазначено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. Таким чином, дана норма регламентує порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об’єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.
Отже, враховуючи вищевикладене, справи за позовами про оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) належать до справ адміністративної юрисдикції незалежно від суб’єкта звернення до суду.
Звертаю увагу на те, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов’язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.
Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова.
Керівник вищого органу державної виконавчої служби у разі виявлення порушень вимог закону визначає їх своєю постановою та надає доручення начальнику відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, щодо проведення дій, передбачених абзацами другим і третім цієї частини.
Скарга у виконавчому провадженні подається виключно у письмовій формі та має містити:
1) найменування органу державної виконавчої служби, до якого вона подається;
2) повне найменування (прізвище, ім’я та по батькові) стягувача та боржника, їхні місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також найменування (прізвище, ім’я та по батькові) представника сторони виконавчого провадження, якщо скарга подається представником;
3) реквізити виконавчого документа (вид документа, найменування органу, що його видав, день видачі та номер документа, його резолютивна частина);
4) зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону;
5) викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;
6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дня подання скарги.
Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів (ч. 3, 4, 5 ст. 74 Закону).
Надайте, будь ласка, роз’яснення: з якого часу присуджуються аліменти на дитину? Чи повинен батько дитини утримувати її до досягнення нею повноліття?
С. Радченко,
м. Буча, Київська обл.
Перш ніж відповісти на це запитання, нагадаю положення чинного законодавства, які визначають аліментні зобов’язання батьків.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-III (із змінами та доповненнями) (далі — Закон), кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 Закону).
Статтею 150 Сімейного кодексу України (далі — СКУ) зазначено, що, зокрема, батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Виконання батьками обов’язку утримання дитини можливе як у добровільній формі шляхом фактичної виплати або укладення батьками договору між собою, так і в примусовій формі через зобов’язання судом батьків виконувати даний обов’язок.
Так, відрахування аліментів за ініціативою одного з батьків може здійснюватися на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СКУ). З метою забезпечення добровільного обов’язку сплати аліментів на майбутнє та надання своїм домовленостям обов’язкового правового значення, батьки повинні укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ст. 189 СКУ).
Крім цього, існує і примусовий порядок сплати аліментів, в якому кожний з подружжя має право звернутися з відповідним позовом до суду з вимогою про стягнення аліментів. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Підсумовуючи, зауважу, що ст.191 СКУ встановлено час, з якого присуджуються аліменти на дитину, а саме: аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу —— із дня подання такої заяви. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Щодо питання утримання дитини до досягнення нею повноліття одним із батьків повідомляю таке.
Відповідно до ст. 180 СКУ, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Отже, обов’язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття та у випадках, передбачених цим кодексом, покладається на обох батьків, а не лише на одного з них.
Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Статтею 179 СКУ зазначено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім’я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 181 СКУ, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Ст. 185 СКУ передбачена участь батьків у додаткових витратах на дитину: той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
У разі, якщо одна зі сторін звертається з вимогою про відшкодування вже фактично понесених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази зазначених витрат, їх розрахунки та обґрунтування.
Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов’язкової сукупності таких юридичних фактів: 1) досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; 2) продовження ними навчання; 3) потреба у зв’язку з цим у матеріальній допомозі; 4) наявність у батьків можливості надавати таку допомогу (батьки самі мають бути працездатними та мати такий заробіток, який дозволив би їм утримувати себе та свою повнолітню дитину).
Звертаю увагу, що згідно зі ст. 188 СКУ, батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби. Батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
При зверненні за захистом своїх прав до суду вважаю за доцільне врахувати правові позиції та судову практику, зокрема: постанову ВСУ від 20.05.2020 у справі №635/1139/17 щодо стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання; постанову ВС/КЦС від 23.01.19 у справі №346/103/17.
Запитання можете надсилати на електронну адресу expert@ukcc.com.ua
Матеріали рубрики «Запитайте в експерта» захищено авторським правом
Ми в Google+