Повз цей рекламний жовтий вафельний ріжок з ванільним морозивом на проспекті Перемоги (колишня вулиця імені Леніна) в Лисичанську не можна пройти байдуже вже хоча б тому, що він метр заввишки. На вхідних дверях закладу вивіска — кафе «Капітошки». Щосереди тут відбуваються лялькові спектаклі, по четвергах майстер-класи з малювання, ліплення чи створення виробів із повсті, по понеділках безплатні для дітей з малозабезпечених родин та переселенців ігри й розваги.

Тільки-но відчиняєш двері — бачиш диво-автомат з приготування м’якого морозива, «батарею» пляшечок з апельсиновими, малиновими, грушевими джемами, вежі тістечок та гори цукерок. Можливо, офіціантка цього дня буде в піратському тільнику, а аніматор із саморобною лялькою «Настя Каменських» у руках. Це означає, що у когось із маленьких відвідувачів кафе день народження, тож дорослий колектив готується здивувати і розвеселити іменинника. Завітавши сюди раз, ви знайдете привід і знайомих дітлахів, аби вже разом з ними прийти знову — хоча б попити кави за столиком під яскравою парасолькою.

Якщо хобі перетворити на бізнес, тоді матимете не лише гроші, а й задоволення. Фото автора

Війна не наздожене

Втеча від бойовищ почалася для сім’ї Сельницьких наприкінці липня 2014 року, коли в їхню багатоповерхівку в центрі Первомайська потрапила перша міна. Потім було ще п’ять. Кілька днів відсиджувалися в гаражі, ховалися від обстрілів у підвалах. А 30 липня в шльопанцях, шортах та майках вирушили в Золоте. Там, на дачі, треба було забрати 80-річну бабусю. Далі всією родиною — два сини, чоловік, бабуся й Ірина — перебралися до однокурсниці в селище Карбоніт. Але війна наздогнала їх і там.

«Вирішили їхати до Лисичанська, — згадує Ірина Сельницька. — Чоловік — гірник. Там можна було знайти роботу».

У селищі Чехіровка, яке адміністративно входить до Лисичанська, домовилися про оренду будинку. Чоловік та молодший син Михайло влаштувалися на роботу в шахту «Тошківська». Кілька разів Ірина пробиралася до окупованого Первомайська по теплі речі та й просто навідатися до рідного зруйнованого будинку.

«Приїжджаєш, і на плечі тобі ніби лягає непомірний тягар. Тяжко навіть просто йти містом, за все болить, — розповідає про ті свої поїздки Ірина Дмитрівна. — Чому так сталося?»

Раніше, до АТО, Ірина була підприємцем. Тобто, як сама каже, «робота — 24 години на добу, 30 днів на місяць і 365 днів на рік». Коли стала вимушеним переселенцем, теж не змогла довго сидіти склавши руки. Почала шукати ідею й допомогу в інтернеті.

Кафе «Капітошки» пригостять дітвору солодощами. Фото автора

Грант від Японії

«Знайшла його в мистецькому центрі «ТЗК» (Київ). Це представник від ПРООН. А гроші на грант надав уряд Японії, — розповідає Ірина Сельницька. — Участь у конкурсі могли брати не тільки переселенці, а й усі жителі міст зони АТО, тобто Донеччини й Луганщини. Заявок було дуже багато — 242. Грант, який виграла я, — найбільший. Але була умова: організувати не менш ніж п’ять робочих місць, та чверть суми гранту я мала внести власних коштів. А головне — моя пропозиція мала зацікавити».

Як розповісти про безсонні ночі, коли вела пошук ідеї для бізнесу? Або про прогулянки Лисичанськом, щоб зрозуміти, чого бракує місту? Ось так виникла ідея поєднати два види бізнесу — розважальні послуги для дітей і дитяче кафе. Ірина Сельницька мріяла, що це кафе буде в центрі — саме сюди вибираються вихідними погуляти з родинами жителі Лисичанська,  міста, що розтягнулося на 14 кілометрів разом з численними прилеглими селищами. «А що, коли поставити в кафе автомат з приготування м’якого морозива? Такого точно немає в окрузі. Але ж це моя ще довоєнна ідея», — зізнається Ірина Сельницька.

Усі розрахунки робила сама. Сини допомагали аналізувати, які є ігрові комплекси, скільки туди навідується дітей — усе це потрібно було врахувати. Бізнес-план писала майже цілодобово, сну віддавала лічені години. Та коли на електронну пошту надійшла позитивна відповідь, не могла очам своїм повірити.

«Відчула занепокоєння, адже те, що написала, тепер треба втілювати в життя. А це дуже непросто. Нічого немає, а за два місяці за умовами конкурсу вже мало бути кафе, а в ньому — гратися діти. І це все мало давати прибуток. Інакше гроші повертаються до того, хто надає грант», — каже господиня «Капітошок».

Але 6 лютого нинішнього року кафе таки відчинило двері для відвідувачів.

Для виготовлення ляльки з колготок сина Вікторії Соболенко вистачило двох днів. Фото автора

Мрії здійснюються

Колектив співробітників Ірина Сельницька збирала через конкурс — старший син Олег, майбутній психолог, запропонував для цього тести Кеннета Томаса, які діагностують поведінку людини в конфліктній ситуації. «Але мені завжди щастило на хороших людей!» — радіє пані Ірина і пригадує, як Вікторія Соболенко прийшла проситися на роботу, коли прийом уже майже закінчився. Та Ірина зуміла побачити щире бажання людини працювати з діточками. Тепер Вікторія і ляльок навчилася майструвати самостійно, ігри усілякі вигадує, пише короткі віршовані казки для лялькового театру, в яких вона і режисер, і декоратор, і актриса.

А її восьмирічний син Назар увесь вільний час допомагає новим гостям брьохатися у «басейні» з кольорових кульок та освоїти всі сюрпризи ігрової кімнати.

«Усе життя — в Лисичанську. Працювала в палаці культури, влітку на морі аніматором. Потім сина народила. Роботу втратила, а її в місті мало, тож довелося і за прилавком постояти, й мітлою помахати, коли була двірником, — розповідає Вікторія Соболенко. — Але весь час шукала, бо завжди розуміла, що моє покликання — робота з дітьми. Прочитала оголошення в газеті про кафе «Капітошки» і вирішила випробувати свою долю. Та як побачила добрі очі Ірини Дмитрівни, одразу повірила, що у мене все буде добре».

Так само до «Капітошки» прийшла й психолог, яка запропонувала працювати з дітьми переселенців.

«Вона дізналася, що я також переселенка, і, попри те, що ми тільки-но відкрилися, займаємося благодійністю для таких дітей. Так, деяким діточкам потрібна допомога психолога. Нам, дорослим, важко пережити те, що з нами сталося. А що й казати про малечу?» — каже Ірина Сельницька.

Тож поступово кафе стає своєрідним клубом. Хоч йому всього два місяці, але дітки вже переглянули виставу «Будинок догори дном» про те, як нечемно розкидати вдома речі та іграшки. А також «Повчальні уроки Айболитя» — про хороші звички, про те, чи треба чистити зуби й скільки разів на день. І навіть «Як я намагався стати чарівником» — про відповідальність за свої бажання.

Ймовірно, Вікторія Соболенко напише і японську казку. Адже у лисичанського кафе «Капітошки» усе попереду!

ПРЯМА МОВА 

Сергій БОЛОТСЬКИЙ,
директор Луганського обласного центру зайнятості:

— Пріоритетом у роботі на 2016 рік залишається співпраця з вимушеними переселенцями. Зокрема плануємо розширити наші позиції щодо відшкодування заробітної плати роботодавцям, які працевлаштовують таких людей.

Тепер можемо оплатити такому роботодавцеві медичне обстеження працівників, а також їхнє перенавчання. І надалі компенсуватимемо єдиний соцвнесок роботодавцям, які беруть таких безробітних на роботу. І активно працюємо з різними міжнародними організаціями, що надають гранти для організації власної справи.

Нині на обліку перебуває 10 тисяч безробітних. Актуальних вакансій 243, тобто майже 40 осіб претендують на одне робоче місце.

Від редакції.  Цим матеріалом «Урядовий кур’єр» розпочинає серію публікацій про те, як вимушені переселенці облаштовуються на новому місці. Зокрема розповімо про успішні приклади започаткування свого бізнесу та створення нових робочих місць.