Майже 40 років Ярослава Хортяні живе в Угорщині. Але з рідною Тернопільщиною, Україною зв’язків ніколи не поривала. Навпаки, всю свою життєву енергію, наснагу й помисли спрямовує на популяризацію нашої країни у світі, згуртування українських громад за кордоном. В інтерв’ю ЗМІ пані Ярослава здебільшого розповідає про свою діяльність, залишаючи поза увагою сторінки із власного життєпису. Для «УК» вона зробила виняток.
УК Пані Ярославо, що спонукало вас залишити рідну землю? Адже в часи залізної завіси виїхати за кордон було, м’яко кажучи, надто складно, навіть у країни так званого соціалістичного табору.
— Кохання, заміжжя покликало мене у незнаний край. 1976 року я закінчила хореографічний відділ Теребовлянського культосвітнього училища й отримала направлення в районний будинок культури в селищі Гусятин. Там угорці будували газогін. Тож культпрацівники вирішили організувати вечір радянсько-угорської дружби. На цьому заході я і познайомилася з Нандором Хортяні. Згодом він освідчився мені, попросив згоди стати його дружиною. Розписувалися ми в Тернополі, а весілля справляли в моєму рідному селі. Пригадую, коли поверталися із шлюбної церемонії з обласного центру до гостей у Борщівський район, мій чоловік сам був за кермом білої «Волги» з угорськими номерами, а на автомобіль виставив разом з угорським ще й український національний синьо-жовтий прапорець. А був 1978 рік!
Це було нечувано. Певна річ, що такий учинок не міг пройти повз увагу міліції. І жезл даівця зупинив наше авто. Правоохоронець запитав, чи знає іноземець, який прапорець почепив на транспортний засіб. Нандор відповів: «Український». «Какой України?!» — здивувався-вилаявся міліціонер. Тоді Нандор ламаною російською став клеїти дурня, що, мовляв, не знав, що то не радянської України прапор. Перед даівцем він зняв цей прапорець, але коли вже в’їжджали в село, де звучала весільна музика, знову його виставив.
УК Як ваші батьки сприйняли звістку, що хочете поєднати життя з угорцем?
— У ті часи брати шлюб з іноземцем було страшно. Адже був своєрідний суспільний резонанс, який негативно відображався не лише на молодих, а й на їхніх родинах. З позицій теперішнього часу диким видається те, що зустрічатися з Нандором перешкоджали КДБ, міліція. Пригадую, якось ми гуляли з коханим у Тернополі. Нас забрали ні з того ні з сього у міліцейський відділок, Нандора відправили до Гусятина, а мені сказали, що зраджую радянську батьківщину. Кажу, через місяць ми справлятимемо весілля, а у відповідь чую: «Свадьба отмєняєтся». Такі дії режимних органів, навпаки, підштовхували мене, щоб таки вийти заміж за іноземця.
Реакцію тата й мами на моє весілля з іноземцем теж передбачала. Негативну. Хоч батько приємно вразив. Він підтримав мої наміри виїхати з Тернопілля. Тато радянський лад ненавидів, бо зазнав зі своєю родиною в 1940-х роках переселення зі споконвічних земель на території Польщі. Мама була місцевою й була проти мого шлюбу з угорцем.
УК То як рідні виряджали вас в Угорщину?
— 1978-го я вийшла заміж, а наступного року зібралася в Угорщину на постійне проживання, не знаючи мови, нічого про Угорщину, не буваючи ніколи за кордоном. Мама страшенно плакала, аж головою об ґанок билася, батько її заспокоював.
УК Як звикали до іншого стилю і способу життя?
— Одразу влаштувалася на роботу в бухгалтерію фірми, де працював чоловік. Нічого не розуміла, що мої нові колеги говорять, думала, що щось балакають про мене. Зате я їх теж трохи здивувала, адже вони вважали, що я росіянка й у Радянському Союзі живуть лише росіяни. Я ж казала, що українка, українці — зовсім інша нація. Через майже півроку стала вивчати угорську мову в міжнародному підготовчому інституті. Упродовж року навчалася, закінчила на відмінно цей заклад і вступила на історичний факультет Будапештського університету. Тут викладання, я б сказала, мало подвійні стандарти. Скажімо, на лекціях з угорської історії кляли комунізм, соціалізм і розповідали про революцію 1956 року, а на кафедрі історії Східної Європи, де вивчали й Росію, деякі викладачі навіть вихваляли Сталіна.
Вірю, що не випадково потрапила в Угорщини, Бог нас посилає з якоюсь місією. Здається, свою місію я гідно виконую. Щойно приїхавши до Угорщини, почала займатись історією, досліджувати угорсько-українські зв’язки з ХІ—ХІІІ століть.
УК Тотальна комуністична пропаганда, зрозуміло, не могла не вплинути на ваш світогляд. А в Угорщині ви отримали змогу заглибитися в історію без зайвого тиску, ідеологічних нашарувань. Які почуття викликала прихована правда про рідний народ?
— Справжню історію України для мене відкрив професор університету Еміл Нідергаузер. Готуючись до написання дипломної роботи, захотіла досліджувати сторінки боротьби УПА. Було це 1984 року. По матеріали приїхала до Львівського університету. Колишня сусідка, яка там працювала, звела мене з викладачем історичного факультету. Його здивуванню, що в Будапешті писатиму про УПА, не було меж. Він мені надавав такої літератури, де хіба йшлося про упівців у суто радянських характеристиках. Повернулася до угорської столиці й сказала науковому керівникові, що не братимусь за цю тему. Професор запропонував зосередитися на пробудженні української національної свідомості у ХІХ сторіччі, звернувши увагу на діяльність Михайла Грушевський, Михайла Драгоманова, Івана Франка. Де ж візьму їхні праці, особливо забороненого тоді Грушевського? Професор написав лист до Москви, в університетську бібліотеку, що йому потрібні твори Михайла Грушевського. І звідти йому надсилали-таки їхні копії. Потім у Будапешті в етнографічному музеї я познаходила деякі праці Грушевського, зокрема «Історію України-Руси». Прочитавши, жахнулася, бо не знала досі, що в нас так украли історію. Тоді відбулося моє національне пробудження.
УК Де працювали після закінчення історичного факультету?
— Викладала історію в гімназії. Я перша й, напевно, єдина й досі іноземка, яка вчить угорських дітей історії Угорщини і світу. Мої колеги, до того ж навіть не історики, займали чергу, щоб побувати на моїх уроках, бо не вірили, що українка може викладати суспільні науки угорцям.
УК Коли створили Товариство української культури в Угорщині?
— 1991 року. Згодом при товаристві відкрили недільну школу, взялися за проведення таборів, готували розмаїті тематичні вечори, відзначали українські свята, ознайомлювали з обрядами і звичаями, запровадили українськомовну службу Божу. Нам у той час не вистачало українців, тож запросила п’ятьох угорців зі своєї гімназії. Вдалося відшукати Антоніну Поспішек з Гусятина, вона мала більше інформації про краянок, які вийшли заміж за угорців. З’ясувалося, що аж 12 дівчат з Гусятинського району в 1970 роках поєднали долі з угорськими чоловіками. І тепер п’ять із них очолюють у різних містах країни осередки нашого товариства.
УК Про активну роботу Товариства української культури в Угорщині читав чимало. Зацікавило, що дбаєте про відкриття пам’ятних знаків на честь видатних українців.
— Насамперед у Будапешті 1998 року відкрили меморіальну дошку на честь «Русалки Дністрової». Бо цей перший західноукраїнський альманах народною мовою видрукували саме в Буді 1837 року. Пам’ятна дошка Григорієві Сковороді з’явилася в Токаї, де він бував. 2001 року поставили пам’ятник угорській королеві князівні Анастасії — наймолодшій доньці князя Ярослава Мудрого та її чоловікові королю Андрашу І. На постаменті зробили напис «українська княгиня», прихильники ж Росії вимагали, щоб викарбували «київська». Довелося витримати сильний тиск, проте ми наполягли на своєму.
УК Кажуть, що з відкриттям пам’ятника Тарасові Шевченку в Будапешті теж було непросто.
— У січні 2003 року мене попросили підготувати промову, бо в березні мерія міста мала відкрити пам’ятник Тарасові Шевченку. Попросила показати його макет. Глянула: ой леле, поет нагадував енкаведиста 1930 років. Почали висловлювати невдоволення Посольству України в Угорщині, тодішньому послу, мерії Будапешта. Зустрілися з нині світлої пам’яті Євгеном Сверстюком. Свій протест висловили й деякі інші лауреати Шевченківської премії. А тут почалася Помаранчева революція. Приїхав і новий посол України в Угорщині. Стали працювати над новим проектом пам’ятника Великому Кобзареві. З ініціативи державного самоврядування українців Угорщини неподалік греко-католицької церкви на площі, яку згодом перейменували на честь Тараса Шевченка, навпроти МЗС Угорщини й відкрили 11 липня 2007 року бронзовий пам’ятник українському генієві. На церемонії були присутні тодішні президенти України й Угорщини. Автор пам’ятника — львівський скульптор Іван Микитюк.
УК Знаю, що завдяки українцям в Угорщині встановили пам’ятний знак жертвам Голодомору. Тему Голодомору розробляєте?
— 2003 року звернулася до угорського парламенту (тоді я була головою Державного самоврядування українців Угорщини) визнати Голодомор в Україні геноцидом. Виступила в комітеті релігії, національних меншин і прав людини. Мені запропонували подати відповідні документи. Поїхала до Києва і привезла копії певних матеріалів, світлин, підготувала подання, й 24 листопада 2003 року угорський парламент одностайно (347 голосів) ухвалив постанову, в якій ішлося, що він співчуває українському народові в цій страшній трагедії й що це був злочин сталінського режиму проти українського народу, що це був ніпірташ, тобто у перекладі винищення, геноцид. Але в Україні це важливе слово «ніпірташ» хитро приховали. Чому? Довелося організувати наукову конференцію, на яку прибули багато науковців, журналістів не лише з Угорщини, України, а й інших країн. Чи не всі угорські газети написали про цей захід. Відтоді в Угорщині поняття Голодомор знають так, як і Голокост.
УК Знаю, що пам’ятні знаки славетним українцям ваше товариство встановлює не лише в Угорщині.
— 2002 року домоглися, щоб єгипетська влада дала дозвіл встановити пам’ятну дошку Лесі Українці в Александрійській бібліотеці в галереї відомих людей. Відкрили. Але ніяк не могли второпати, чому цей меморіальний знак привезли саме українці з Угорщини. Пояснювала: бо маємо кошти.
УК Наскільки нині розширилася українська громада в Угорщині?
— Є 15 осередків. Починали створення товариства з Будапешта, тепер наші громади активно працюють у багатьох угорських містах, діють недільні школи. Працюємо не лише для українців, а й для угорців, адже маємо серед них багато прихильників, які нам допомагають.
Українці в Угорщині, може, тим і унікальні, що не ділилися на різні громади. Російські спецслужби намагалися нас розсварити, роз’єднати, але не могли, бо в нас просто не було різних політичних течій. 2002 року після відкриття пам’ятника князівні Анастасії на противагу нам зареєстрували провокативну громадську організацію «Киевская Русь», у якій брали участь угорці Закарпаття, росіяни, роми. Ми разом з представником нашого посольства, а також угорського міністерства людських ресурсів поїхали в села, жителі яких записалися нібито українцями. І коли я з ними починала розмовляти українською, вони мені відповідали німецькою «ніхт ферштейн». Усі зауважили, що це спланована акція, я їх назвала «десантниками».
УК Ви представляєте українську національну меншину в угорському парламенті. Чим їй допомагаєте?
— Захищаю у парламенті права й інтереси українців Угорщини. У нас відбуваються вибори за зниженою квотою для нацменшин. Маю всі права парламентарія, обмеження хіба лише у праві голосувати на пленарних засіданнях. Торік організувала презентацію Тернопільської області в угорському парламенті.
УК Ви також очолюєте Європейський конгрес українців. Які в нього завдання?
— Передусім лобіювати інтереси України в Європі, створювати позитивний її імідж, захист прав українців.
УК Наскільки, на ваш погляд, є в українців бажання асимілюватися в титульну спільноту тієї чи тієї країни?
— На жаль, є такі українці, які хочуть асимілюватися, тішаться, що їхні діти вже не розмовляють українською мовою. Таких не можу збагнути. Для мене їхні дії не зрозумілі. В мене змішана сім’я. Донька Ніколетта знає і українську, й угорську мови. Онуки вже на третину українці, бо батько також угорець, розмовляють українською мовою. До слова, внука назвали українським іменем Мирослав. Для мене важливо, щоб донька, внуки знали мою рідну мову. Частина ж деяких новоприбулих українців за кордон чомусь вважають, якщо вони асимілюються, то їх більше поважатимуть. У це не вірю. Я за повільне інтегрування в суспільство, тобто бути громадянином країни аж ніяк не означає, що маєш забути своє коріння, націю. Я лояльна громадянка тієї держави, де живу, але в душі й помислах залишилася українкою.
УК Цікаво: чоловік не був проти, що єдину доньку ви, так би мовити, українізуєте?
— У жодному разі. Спершу був проти, щоб я займалась українським рухом. Тепер він найбільший його прихильник, багато допомагає громаді. Говорить ламаною українською мовою. Як почує гімн України, сльози на очах з’являються. З українських страв найбільше любить борщ. Зятеві-угорцеві теж дуже смакують борщ, вареники. На своєму весіллі він одягнув вишиванку, танцював український танець. Заходи товариства відвідує у вишиванці, прагне, щоб його діти знали й українську мову.
УК Донька ким працює?
— Ніколетта журналістка. Вона працювала на угорському телебаченні й радіо, нині в декретній відпустці. Вела передачі в українській редакції телебачення. Раз на два тижні у нас виходить програма «Рондо» для нацменшин.
ДОСЬЄ «УК»
Ярослава ХОРТЯНІ (дівоче ГУК). Народилася 1958 року в селі Вовківці на Тернопільщині. Закінчила 1976 року Теребовлянське культосвітнє училище, 1987-го — Будапештський університет.
Живе в Будапешті. Голова Товариства української культури в Угорщині, представник української національної меншини в угорському парламенті, голова Європейського конгресу українців, перший заступник голови Світового конгресу українців. Нагороджена орденом Святої Ольги ІІІ ступеня.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+